Багато закордонних філологів вражалися, що в словникові Грінченка є аж п’ять (!) сторінок із варіаціями слова «любов». Вони, маючи у власних словниках заледве їх кілька на означення великого почуття, не знали, що по всіх інших сторінках у нас є ще багацько похідних…
Багато закордонних філологів вражалися, що в словникові Грінченка є аж п’ять (!) сторінок із варіаціями слова «любов». Вони, маючи у власних словниках заледве їх кілька на означення великого почуття, не знали, що по всіх інших сторінках у нас є ще багацько похідних…
Богдан ЖОЛДАК
А головне, якби вони щось чули ще й про «кохання», то, відкривши наші словники на літеру «к», були б іще більше вражені кількістю лексичних виявів і такого поняття, як кохання, теж на кілька чималих сторінок. Адже не всі народи на Землі розрізняють ці два, здавалося б, такі схожі, «терміни». А нас переповнювало так, що одного слова нам виявилося замало. Тому ще є слово «милування» в значенні «любов» і також його похідні — лексичні й психологічні. Що ж роблять ті народи, в кого лише одне слово? Вони плутаються в його недосконалому однозначному значенні й бояться вимовити, наприклад, «син любить маму», бо це можна потрактувати бозна-як інцестуально. З чого й постав увесь фрейдизм із його Едиповим комплексом, і цілі покоління боялися батьківських, материнських чи будь–яких інших пестощів, не кажучи вже про поцілунки, й усіляко боролися з цими почуттями. Боролися і перемагали. У нас же є купа різноманітних значень, і ми знаємо, де й коли які почуття переживаємо, і тому не соромимося їх, розрізняючи мовно, тим самим уникаючи фрейдизму. Десь у ХV столітті наші тодішні азіатські поневолювачі були щиро здивовані, що хоч скільки вони з України вивозять рабів, женучи невпинні потоки бранців, а вони звідкись знову беруться та беруться. А бралися вони з любові. І саме з того її найміцнішого періоду, який належить юнацтву. Бо так було — як народжувався син, то його тато одразу йшов у ліс, ломив–рубав вербове гілля, ніс у затишну цілину і втикав у землю. Україна — це та місцина на Землі, де притча про увіткнуту ломаку, яка через велику віру в Бога може прорости (згадайте кінокартину Тарковського про це), то в нас такі гілляки проростають легко, без напруження, бо ростуть з великої віри в любов — тобто такий вербовий гайок виростав за років п’ятнадцять, а далі рости йому не було сенсу, адже синок саме підростав і був готовий до справжнього кохання. Тобто до одруження. А ті великі, батькові, дерева–верби рубалися–пилялися, і з них будувалася хата молодятам. Ясно, що завдяки нашому напрочуд родючому ґрунтові тут буяло безліч вербових лісків, буяла любов, до шлюбу масово йшла юнь, розмножала Україну, й не було для реалізації любові аніяких проблем. Тому ще й досі наші дослідники фольклору сперечаються, яке дерево в нас є символом древа життя — верба чи вишня? Верба — вірогідніше, бо своєю юною здатністю швидко рости дає притулок закоханим. Може, тому верба-іва й дала назву нашій країні — колись вона називалася Івлією. А найпопулярніше ім’я у нас відтоді — Іван. Ось чому в нас такі гарні люди родяться, а, особливо жіноцтво — через молоду любов, через надзвичайно юні шлюби... (Із книги нарисів, есе, ліричних етюдів «100 тисяч слів про любов, включаючи вигадки», видавництво «Фоліо»).
