Ангели ніколи не сплять. Бог завжди вчасно позирає саме на тебе. Укотре переконуюся в цьому. Інакше ми всі загинули б у ранньому дитинстві...
Наталка МУРАХЕВИЧ, журналіст
Ангели ніколи не сплять. Бог завжди вчасно позирає саме на тебе. Укотре переконуюся в цьому. Інакше ми всі загинули б у ранньому дитинстві
Ми так уперто пхаємо пальці в розетку. Підлазимо під задні копита коням. Під колеса автомобілів і тракторів. Стоїмо під стрілою. Пірнаємо в незнайомих місцях. Ліземо у воду, не спитавши броду. Беремо всяку беку в рот. Пиячимо. А потім сідаємо за кермо. Куримо. І не лише тютюн. Граємося з вогнем. Ми робимо все, аби вкоротити собі віку. І попри це іноді примудряємося дожити мало не до ста. Чи ж не доказ це існування Бога? І того, що Він нас любить? Не влізай – уб’є. Кого це коли спиняло? Не чіпай. Не перевищуй. Не порушуй. Не. Не, не, не… Ага, зараз. Ми народжуємося в таких пологових будинках за участі таких лікарів та акушерів… А які вихователі нас виховують? Ми вчимося у таких, прости Господи, вчителів… Ми воюємо зі світом і самі з собою. Ми примудряємося винаходити й застосовувати зброю масового знищення, синтетичні наркотики, ГМО. У всіх сферах нашого життя важить людський фактор. Саме те, чого потрібно боятися найбільше. Вибраний нами уряд, як завше з п’яти зол обраний народом Гарант, наша система охорони здоров’я, атомні об’єкти, сконструйовані і зібрані нами літаки та авто, гранати в руках хтозна–кого… Окрім того – нас так приваблюють екстремальні види спорту. Ми стрибаємо з висоти, ганяємо на максимальних швидкостях, випробовуємо граничні можливості організму. І все це – без страховки і захисту. А ще ж є епідемії, катастрофи, природні лиха, пошесті. Нас молотком не доб’єш. Чесно–чесно. Люди не мали би виживати в такій кількості. Але, звісно, іноді їм щастить. Озирнешся – і так у переважній більшості. Хоч я чомусь все більше переконуюся – не без втручання Вищих Сил. Бо цього не пояснити якимись законами науки, здоровим глуздом чи логічними закономірностями. Людський розум цього не осягне. Виживання кожної людини – це низка неймовірних випадковостей. Які відбуваються всупереч усьому і лиш завдяки втручанню Бога. Бога, який дає тобі зайву секунду чи залишає зайвий міліметр простору. Зовсім саме в ту секунду не зайвий. Я не вперше думаю про це. Зараз ці думки навіяні розповіддю випадкового попутника, в голову якому потрапив осколок ворожої гранати. — Бачиш оцю ділянку мозку? – спитав у нього нейрохірург, показуючи пальцем на якесь затемнення на рентгенівському знімку його голови. – Так от, це – відмерлі клітини. Якби ти не пиячив у свій час безбожно, вони не відмерли б. І ти загинув би від цього осколка. А так… Він нічого в тобі не пошкодив. Ми просто вийняли його – і все. І не вір після цього у Божий промисел… Бог любить нас усіх. Іноді – в дивовижний спосіб. Пам’ятаймо про це. І дякуймо Йому за це – щохвилини.
