«ВИСИЛАЮ ВАМ КАЛЕНДАР СИНА ІЗ ПОБРАТИМАМИ. ВІН ВНИЗУ – ПЕРШИЙ ЧОРНЯВИЙ»

Лист мами воїна-кіборга – найкращий подарунок для нашої газети на 76-й рік народження...

«Доброго  дня всім  працівникам газети «Волинь»!
Зараз я дуже щаслива мати, бо діждалася з війни сина.
Минулого року у серпні прийшла повістка моєму Юрі. Деякі жінки говорили мені, щоб не пускала, хай тікає із села — їде за кордон, бо так багато хто робив. У цей час багато наших солдатів полягло в Іловайському котлі… І мені було дуже страшно відпускати сина. Але Юра сказав: «Що має статися, то й тут станеться. На все Божа воля».
Підготовку він проходив на Яворівському полігоні. Хоча автомат йому було не вперше тримати, бо колись служив у внутрішніх військах. А після підготовки потрапив під Донецьк на передову.
Я попросила нашого батюшку Віктора молитися за мого сина Юрія, щоб він повернувся додому живий і здоровий. Так кожної недільної служби священик виходив і говорив: «Помолимось за воїна Юрія, що на передовій». Вся церква стояла на колінах і молилася за мого сина. Я дуже низенько вклоняюся батюшці Віктору, хорам, бо в нас їх три, прихожанам храму Рудниківського і всім–всім–всім односельчанам і знайомим, хто молився за мого сина. Бо Бог почув наші молитви і залишив сина мені живим.
Але Юра був поранений у Донецькому аеропорту. Це жахіття сталося в перший день 2015–го року. Ще 31 грудня привітав мене з Новим роком і сказав, щоб не переживала, бо в нього все добре. А те, що лише по кілька годин спали, і то на бетоні, що глодали мерзлу гречку, бо не було де підігріти, а мороз доходив до 28–и градусів, що спина боліла від бронежилета, бо його майже не знімали, адже обстріли тривали постійно… Про це — ні слова. Тільки як уже повернувся додому, то помалу розказує.
Так от — 1 січня мені на душі було дуже тривожно, я собі місця не знаходила. І хоч у нас була домовленість, що він сам буде кожний день дзвонити, не дочекалась і сама його набрала. Гудки йшли довго, думала, що вже не візьме трубки, але, як я пізніше дізналась, усе ж знайшов сили відповісти. «Ма–мо, все доб-ре, пе-ре-дзво-ню по-тім», — ледве видавив із себе по складах. Як підняв слухавку, то дуже вила сирена, і я ще запитала, чи це «швидка» чи «пожежна», але він сказав: «Я не–зна–ю». І все. Виявляється, у цей час важко пораненого Юру везли у Дніпропетровський госпіталь…
Як я почула, що він так говорить по складах, то дала волю сльозам. Хоч їх у мене, здавалось, уже й не було, бо всі виплакала давно. Головне, я почула Юри голос, значить — він живий. Живий!
Потім його перевели до Луцького госпіталю, де лікувався три місяці. Пройшов комісію у Львові — і… знову на передову.
Юру нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, сам Президент Порошенко йому вручав. І на парад сина відправили у Київ — стояв в охороні біля Президента!
О, як син був ще в госпіталі, то казали, що його батьків забезпечать дровами, але тих дров у нас ще ніхто не бачив…
Написала вам жителька села Рудники Маневицького району Величко Людмила Романівна.
Висилаю Вам календар, на якому Юра зі своїми побратимами. Він внизу — перший чорнявий».