ТАКА ВОНА — ЛЮБОВ

Німецькі газети так писали про одночасну смерть моїх батьків Ганса і Ольги Хьольке: «Вони дуже кохали один одного і померли в один день», «Смерть одного з них одразу ж покликала за собою загибель іншого», «За життя вони ніколи не розлучалися один з одним. Тому смерть прийшла до них майже одночасно, наче розуміючи, як тяжко кожен з них сприйме відсутність іншого».
І лише я, їхня дочка Барбара, знаю всю правду, але навряд чи зважуся її комусь розповісти…

Sandra OLEK

Моя бабуся Віра була дуже гарною. Тож і не дивно, що вийшла заміж, щойно закінчивши школу. Її обранцем став такий же молодий, як і вона, лейтенант, якого вона ласкаво звала Степом. У них народилася дочка Ольга.
Сім’я жила щасливо.
Та почалася війна. Як тільки оголосили про напад німців, Степан пішов на фронт, обіцяючи, що радянські війська швидко розіб’ють фашистську нечисть і він повернеться додому. А поки що, на всякий випадок, просить Віру переїхати разом із дочкою до його матері. Доки дружина зважувалася на це, село захопили фашисти. І мою бабусю відправили на роботу в Німеччину. Там, у селі Блємбах, вона мусила працювати у господі заможного бауера.
Її робочий день починався рано–вранці і закінчувався пізно ввечері. Господиня Мервіль, побачивши, яке враження справляє на хазяїна краса робітниці, часто без причини тягала Віру за коси і давала їсти всіляку гидоту. Та попри це її врода не в’янула, а, здавалося, розквітала ще більше. Крім того, ані побої, ані погане харчування не впливали на веселу Вірину вдачу. Цілими днями, пораючись по господарству, співала рідних українських пісень, вірячи, що скоро таки прийде Перемога і вона неодмінно зустрінеться з дочкою і чоловіком.
Хазяйський син, Ганс, був молодший від Віри на два роки. Він частенько робив їй компліменти і пригощав цукерками. Спочатку Віра уникала хлопця. Але йшов час. Перемога не приходила. Весна мучила душу й вимотувала тіло.
— Прийди до мене вночі. На стайню. Я чекатиму, — наважився якось Ганс, взявши Віру за руку.
Вона заперечливо похитала головою, але витягала пальці з хлоп’ячої руки аж надто повільно. І… вночі прийшла.
Так, це був ворог. Хоча хіба то вина Ганса, що хлопці його віку ставали вбивцями? Він жив у своїй господі й ні разу навіть словом не образив жодного робітника.
Вони прагнули кохання і кохали. До того ж обоє були вродливими. Довготелесий Ганс підкреслював Вірину тендітність. Він по-справжньому любив її. І не тільки вночі на стайні. Ганс домігся, щоб господарі краще годували його кохану, не переобтяжували роботою. А по закінченні війни мріяв назвати Віру своєю дружиною.
Жінка, яку люблять, і не без взаємності, стала справжньою красунею. Звичайно, закохані робили все, щоб приховати своє почуття від сторонніх очей. Адже за зв’язок з неарійкою хлопця навряд чи помилували б. Тому вдень вони вдавали повнісіньку байдужість, зате вночі… Віра була сама пристрасть.
Її пісня обірвалася на найвищій ноті, коли одного разу господар привів у двір нового робітника — військовополоненого. Це був…
— Степане! — крикнула Віра і впала на груди посивілому худому чоловікові.
Ганс звузив і без того невеликі очі й стис тонкі вуста. Це не пройшло повз Степанову увагу.
— Продалася, сучко? — кинув зневажливо.
— Сучко? Це я — сучка?
— Як ще тебе називати?
— А хто підклав мене під німця? Не ти? Не твоя радянська армія? Чому я, замість працювати у своєму обійсті, гну спину на німців?
Ганс уважно прислухався до незнайомих слів чужої мови. Він не міг зрозуміти, про що говорять ці двоє, але й не міг не відчути загальної непривітної тональності розмови.
— То ти ще й проти нашої рідної Радянської армії? Ну, суко, тобі не жити!
Степан кинувся до Віри. Ганс схопив рушницю.
— Не стріляй! — розпачливо закричала молода жінка.
Вона затулила собою чоловіка, сподіваючись врятувати йому життя. Але пролунав постріл. Це Ганс уже натиснув на гачок.
Він мало не збожеволів, побачивши, як жінка, котру він так любив, опустилася на землю. Ганс упав перед нею на коліна й став цілувати обличчя. На вмираючого полоненого він навіть і не глянув.
Віра відкрила згасаючі очі. Засунула руку за пазуху. Витягла залиту кров’ю фотографію і вклала її у Гансову руку.
— Дочка. Ольга. Вільшино. Біля Харкова.
Це було останнє, що почув Ганс перед тим, як втратив свідомість. Два місяці він метався у гарячці, перебуваючи між життям і смертю. Остаточно прийшовши до тями, попросив дати йому фотографію. На ній упізнав не тільки Віру, а й убитого ним полоненого. Цей чоловік обіймав його кохану за плечі й тримав на руках маленьку, схожу на неї дівчинку. На звороті було щось написано.
— Ходи сюди! — покликав він робітницю-українку. — Читай.
— Віра, Степан, Ольга Моршини. Село Вільшино. Харківська область, — повідомила йому робітниця.
— Дай сюди!
Забрав фотографію. Загорнув її у цигарковий папір і сховав до шкатулки з цінностями.
… Минуло п’ятнадцять років. Ганс так і не одружився. Чекав. Чого?
Невже не зрозуміло? Зустрічі з Ольгою. Адже вона була так схожа на Віру, яка частенько гостювала у його снах. Кохана приходила до нього із закривавленими грудьми і, показуючи на червоні плями, просила дати їй чисту сорочку.
Він зустрівся з Ольгою влітку п’ятдесят шостого у Ленінграді. Організував їй поїздку до Німеччини. Вона стала його дружиною. І дуже любила Ганса. Через деякий час народила йому дочку, яку назвали Барбарою.
Після пологів в Ольги почалися серйозні проблеми з серцем. Вона пояснювала їх тим, що все життя оплакувала свою зниклу безвісти матір.
— Викапана мама, — казала вона, дивлячись на дочку Барбару. — Поглянь, Гансе, якою красунею вона була. Мені хоча б краплину її вроди.
Ганс теж пильно вдивлявся у риси доньчиного обличчя.
— Шкода, що ти її не бачив, а то неодмінно б закохався у неї, — любила частенько казати вона.
У Ганса виявили рак. Лежачи на подушці, дбайливо підсунутій під голову Ольгою, він насилу спромігся дістати з нагрудної кишені байкової сорочки вицвіле фото й простягти його дружині.
— Хто це, любий? — спитала вона, із жахом пізнаючи в дитині себе.
— Це твоя мати, — з останнім подихом сказав Ганс.
— Що з нею?
— Я вбив її, — прошепотів він і відійшов у Вічність.
Ольга з болем глянула на людину, яку так любила. Людину, яка була вбивцею її матері. Біль у серці посилився, заполонив її всю, а тоді дав спокій. Вічний.
«Вони дуже кохали один одного і померли в один день», — писали в багатьох центральних німецьких газетах.