Господар ділянки, на якій протягом десятка років садив картоплю, цієї весни із здивуванням побачив, що там, де був розкиданий гній, ростуть акуратними рядами посаджені кимось... сосни...
Уявіть собі таку ситуацію. Господар ділянки, на якій протягом десятка років садив картоплю, цієї весни із здивуванням побачив, що там, де був розкиданий гній, ростуть акуратними рядами посаджені кимось... сосни. У це важко повірити, але саме так сталося в селі Підгайцях Луцького району. З двоповерхового особняка вийшов сторож чи то охоронець і поцікавився, чого тут вештається чоловік: “Хазяїн сказав гнати всіх в шию. Це його земля”. Ось так Володимир Януль дізнався, що земельна ділянка, яка рішенням Підгайцівської сільської ради 10 квітня 1991 року була надана йому для ведення особистого підсобного господарства, уже приватизована іншим власником і він там може садити хоч бамбук. Чоловік кинувся в районну прокуратуру, у відділ земельних ресурсів Луцької райдержадміністрації. І розжився таким цікавим документом (цитуємо): “У вересні 2001 року Януль В.П. дав згоду (усну) на (перенесення) наміряння йому земельної ділянки в іншому місці і тоді ця ділянка була надана суміжному забудовнику Сливі П.А., згідно з рішенням сільської ради № 16-4 від 25.09.2001 р. Через півроку Януль В.П. забрав свої слова назад про згоду на наміряння своєї ділянки в іншому місці. В результаті виник земельний спір”. Це, виявляється, сільський голова Віталій Семенюк породив зразок бюрократичної відписки і надає його для тих, хто цікавиться, чому ж виник “земельний спір”. Спробуємо розшифрувати, що це за юридичні терміни: “дав згоду (усну)”, “забрав свої слова назад”. Ось що розповідає Володимир Януль, котрий колись працював у підгайцівському колгоспі “Колос” автомеханіком: “Я весь час користувався земельною ділянкою 0,40 га. Неподалік моєму батькові, фронтовику, було надано місце для забудови, де я і звів будинок. Я неодноразово звертався до сільського голови Віталія Семенюка з проханням, щоб приватизувати землю. Віталій Васильович відмахувався від мене, як від набридливої мухи: “Там проходять водопровідні труби “Луцькводоканалу”, отже, державний акт на право власності не видадуть, бо це охоронна зона”. Тим часом поряд розкішний особняк купив Петро Слива, котрий уже давно виїхав в Америку, але періодично наїжджає в Луцьк. Він почав вимагати “уступити” ділянку, а згодом сказав, що, мовляв, не хочеш по-доброму, то й так заберу. Торік весною пан Слива сказав: “Я цю землю забираю”. Я — до сільського голови. Приїхали Віталій Семенюк та землевпорядник Микола Трасковський і питають, чи не хочу уступити землю. Я відмовився. Семенюк і сказав: “Ну, добре, хай буде так”. Я й користувався городом, аж поки цієї весни по розкиданому мною гною не посадили сосни”. Розповідь Володимира Януля — правдоподібна. У розмові землевпорядник Микола Трасковський сказав, що не чув, аби Януль давав згоду “уступити” землю. Учителі, депутати сільської ради також не чули, щоб при розгляді земельних питань йшлося про якусь усну угоду. Та, власне, рішення сільської ради про вилучення земельної ділянки Януля немає. Не став перешкодою при приватизації для багатого американця прокладений через земельну ділянку водопровід. Невже бувалий сільський голова Віталій Семенюк не знає елементарних речей: при вирішенні будь-якого земельного спору необхідна письмова згода сторін? Які аргументи пана Сливи виявились настільки переконливими, що від Януля навіть не вимагалося письмової згоди? Можливо, незвичайна перспектива вирощення показового хвойного лісу на ділянці, виділеної для ведення підсобного господарства, переважила здоровий глузд і вимоги закону? Олександр НАГОРНИЙ.
