Життєпис Срібняків-Мурашків тісно переплетений з історією Володимира-Волинського...
Життєпис Срібняків-Мурашків тісно переплетений з історією Володимира-Волинського
Завісу над минулим іноді може привідкрити навіть доля однієї родини. У цьому ще раз переконався після розмови із володимирчанкою Людмилою Срібняк. Вона — викладач живопису у місцевій художній школі. Схильність до малювання мають і її діти, особливо син Роман. Батько пані Людмили Вікентій Юліанович Мурашко також умів добре малювати, складав вірші. І взагалі цей чоловік був майстром на всі руки. Заварник для чаю його роботи нічим не поступається фабричному. Ніколи не скажеш, що річ виготовлена у кустарних умовах з листа нержавійки
Сергій НАУМУК
Вікентій Мурашко народився у селі Корнилівка Сарненського повіту на Рівненщині у 1916 році. Коли малому було три роки, померла його мама, а в дев’ять він залишився сиротою. Усе, що пам’ятав про свого батька Юліана, коли той садовив найменшого з дітей на коліна і примовляв: «Если не трус, возьми меня за ус». У сім’ї, крім Вікентія, було ще шестеро дітей (Марія, Ольга, Олена, Віктор, Кароль і Георгій). Найстарша сестра Олена на момент смерті батька вже вийшла заміж і жила у Володимирі-Волинському, де її чоловік, Микола Шароцький, був священиком у Свято-Миколаївській церкві, вів заняття у недільній школі (на одній зі старих фотокарток зберігся підпис: «Остання лекція з релігії. 9 червня 1937 року»). До речі, нинішнє обійстя Срібняків розташоване зовсім поруч із храмом. Шароцькі були бездітні. Старша на 20 років Олена забрала брата до себе і виховувала як сина. Вікентій Юліанович розповідав дочкам, що одразу після приходу радянської влади на західноукраїнські землі енкаведисти у 1939 році вбили багатьох українців. Їх поховали на Ладомирському кладовищі. – Ніхто не хотів їх відспівувати, боялися. Тільки Шароцький пішов відправити службу, бо був патріотом. Після цього його почали тягати в НКВС, завели справу. У кінці 1939 року він зібрав речі і сказав моєму батькові: «Утікаймо, бо не будемо тут живі, нас знищать», – розповідає Людмила Срібняк. – Вони виїхали у США, в місто Портленд у штаті Орегон. Батько спочатку дуже вірив комуністам, тож залишився у Володимирі. Його, 23-річного юнака, спочатку викликали, допитували, але згодом відпустили. То вже пізніше він розчарувався в радянській владі. У 1939-му, коли прийшли совєти, самі знаєте що робилося. Батько про це не любив говорити, – Людмила Вікентіївна примовкає, щоб зібратися з думками. – Але якось усе-таки сказав мені, що на Валах була тюрма (пізніше там стала туберкульозна лікарня). Він розповідав, що енкаведисти арештували багатьох свідомих українців. Мучили людей, лунали жахливі крики. І вбивали у тій тюрмі. Самі ж засуджені вирили яму, через яку лежала кладка. Батько бачив, як арештованих викликали по одному і розстрілювали їх, ті скочувались додолу. Дехто з переляку падав з кладки живцем і не міг вибратися. Усіх разом їх і засипали. Короткі розповіді батька врізалися у пам’ять Людмили Срібняк, адже йшлося про масові страти. Ці спогади є ще одним доказом того, що на Валах у Володимирі-Волинському поховані і протягом останніх років частково ексгумовані саме жертви енкаведистів, а не нацистів, як того хотілось би прихильникам Росії. Як саме Вікентій Мурашко опинився на території тюрми і став свідком розстрілів, поки не з’ясовано. Можна припустити, що його як фахівця-електрика викликали для ремонту мережі. Мурашко за Польщі закінчив ремісниче училище і мав середню спеціальну освіту. Був дуже добрим фахівцем, про що розповімо нижче. У Державному архіві Волинської області у фонді «Міська електростанція м. Володимир-Волинський (1939–1941 рр.)» збереглися документи, де згадано і про Вікентія Мурашка. Так, у «Листі жаловання робітникам сіті електростанції» за 17 грудня 1939 року зазначено, що Мурашку Вікентію Юліановичу видано 90 карбованців. 27 грудня того ж року було складено протокол «по делу замены польских денежных знаков на деньги советские нижеуказанным рабочим и служащим, как часть аванса на зарплату, полученного 19.XII.1939 г.» Йому також обміняли 30 злотих. З документів відомо, що Вікентій Мурашко займав посаду помічника машиніста. В іншому фонді «Володимир-Волинська електростанція (1941–1944 рр.)» також є згадки про нього. Місячний оклад помічника машиніста становив 350 карбованців. Зазначено його національність – українець. Проживав Мурашко на тодішній вулиці Луцькій, 114. Під час війни доля вберегла Вікентія від явної смерті. Якось під час нальоту німецької авіації володимирчани кинулися тікати у бомбосховище, що розташовувалося по дорозі на село Заріччя. Коли всі мчали охоплені панікою, Мурашко раптом зупинився, побіг у протилежний бік і ліг у канаву. Підвівшись після нальоту, помітив частини людських тіл, що валялися повсюди. На місці бомбосховища була кривава баюра. Вікентій Юліанович вважав, що не інакше як ангел-охоронець врятував його тоді. – Батько розповідав, що після війни йшла страшна русифікація. Усіх змушували писатися росіянами. Ось у його військовому квитку, виданому 1946 року, зазначено «русский, беспартийный», – показує документ Людмила Вікентіївна. – Йому пропонували змінити прізвище на «Мурашкин» або «Мурашков». Тоді багатьох записали на російський манер. Але батько сказав: «Я – Мурашко. І з цим прізвищем залишуся». Його агітували вступити в партію, але він відмовився. Мали нагородити орденом Леніна, але оскільки був безпартійний, то дали тільки орден Трудового червоного прапора. А що Вікентій Мурашко був вартий нагороди – сумніви відпадають, щойно переглянеш патенти його раціоналізаторських винаходів: «Пристосування для повороту опор під час установки» (1960 рік), «Реконструкція буравів по дереву» та «Виготовлення і реконструкція монтерських кігтів» (1961), «Виготовлення гумового штампа для нумерації опор» (1963), «Ручна лебідка для заміни траверса ЛЕП 110 кВт» (1972). І це лише ті, що збереглися дотепер! Як фахівець він був незамінним. При складних аваріях за Мурашком спеціально приїжджали з Луцька. Людмила Вікентіївна переповідає історію, коли шукали місце замикання. Поки інші метушилися, Мурашко вирішив пройти вздовж траси залягання кабелів. Помітив горбок і логічно припустив, що під землею стався вибух при замиканні. Можна уявити здивування керівників, коли він порадив копати просто на дорозі, де був той горбик. Як виявилося, не помилився. Про інших членів родини пані Людмила також може чимало розповісти. Її маму, Олександру Василівну, забрали на роботу в Німеччину 14-літнім підлітком. Вдалося вижити, хоч остарбайтерам давали лише супи із брукви, а працювати доводилося тяжко. До французів чи поляків ставилися значно краще. Тож коли дівчині вдалося дістати довідку, що вона народилась у Польщі, почали годувати краще. Після закінчення війни додому добиралися півроку. Потяг зупинявся серед поля, і колишні остарбайтери шукали якийсь овоч, аби втамувати голод. Бабуся по мамі, Катерина Григорівна Поліщук, закінчила в Холмі гімназію. Вчилася разом із Ніною Кухарчук – третьою дружиною радянського генсека Микити Хрущова. У родині збереглося випускне фото з нею. Дід по матері, Василь Антонович Будневський, за царя закінчив Одеський університет. Був обдарованим математиком. У Володимирі-Волинському працював завучем у школі робітничої молоді, викладав фізику та хімію. Йому пропонували перейти в католицизм, щоб просуватися по службі, але чоловік не захотів міняти віру. – Він пропонував моєму батькові здобувати вищу освіту, гарантував рекомендації, – розповідає Людмила Вікентіївна. – А тато казав: «Хіба справа у вищій освіті, якщо я свою роботу знаю? Я можу позмагатися з будь-ким, хто має диплом».
На фото: Могилу розстріляних за перших совєтів впорядкували лише в часи Незалежності. Фото Сергія НАУМУКА.
