У нинішніх умовах часто і у найкращих лікарів опускаються руки: у лікарнях — застаріле обладнання, бракує грошей на найнеобхідніше, менше можливостей підвищувати свій фаховий рівень...
У нинішніх умовах часто і у найкращих лікарів опускаються руки: у лікарнях — застаріле обладнання, бракує грошей на найнеобхідніше, менше можливостей підвищувати свій фаховий рівень. Однак якщо на чолі лікувального закладу чи медичного об’єднання — здібний менеджер-керівник, то чимало проблем вдається успішно вирішувати. Свідчення цього — досвід генерального директора Волинського обласного дитячого територіального медичного об’єднання, заслуженого лікаря України Григорія Ващиліна, який завтра відзначатиме золотий ювілей.
— Григорію Володимировичу, ви проявили задатки доброго менеджера задовго до того, як це слово увійшло в наш лексикон. — “Благословив” мене на цю стезю Павло Іванович Віцяк, тодішній головний лікар обласної лікарні. Як випускник Донецького медінституту я проходив в обласній лікарні інтернатуру. Але до педіатрії у мене душа лежала завжди, тому, одержавши диплом, пішов працювати лікарем-анестезіологом міської дитячої лікарні. А через півроку рекомендували на посаду заступника головного лікаря. Я мав тоді 28 років. Згодом розпочалось будівництво обласної дитячої лікарні, мені доручили ним займатися. Тривалий час поєднував цю роботу з обов’язками начмеда. У січні 1987 року був підписаний державний акт про здачу лікарні, в лютому вона вже прийняла перших пацієнтів, а в березні заслужений лікар України Анатолій Ленартович прооперував першого хворого. За короткий термін вдалося сформувати чудовий колектив, до якого влились дуже авторитетні й висококваліфіковані фахівці. Наприклад, у нас працює шість заслужених лікарів України. Було зроблено все, щоб хворі діти могли отримувати якісну спеціалізовану медичну допомогу. А для мене то була добра школа. — Щоразу, коли спілкуюся з вами, чую про нові ідеї, проекти, програми. Це і є менеджмент у медицині? — Відразу після проголошення в Україні незалежності, коли з’явилась можливість нав’язати міжнародні контакти, ми скористались такою нагодою. Відгукнулася українська діаспора за кордоном, серйозні міжнародні організації. Наші проекти отримували схвалення, підкріплювалися грантами. Велику роботу було проведено в рамках Українсько-американської програми з ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи в дітей, зокрема, масовий скринінг щитовидної залози. Зараз успішно впроваджується Українсько-швейцарська програма поліпшення медичної допомоги дітям. Причому, йдеться не лише про матеріальну, а насамперед про інтелектуальну підтримку. Наші лікарі мають тепер доступ через інформаційний центр, Інтернет до найсучасніших медичних технологій, можуть консультуватися з колегами з інших країн, їздять на стажування за кордон. Нещодавно я повернувся зі стажування в Америці якраз з питань управління лікарнями та менеджменту в охороні здоров’я. Навчання фінансувала американська сторона. Важко переоцінити значення Українсько-американської програми запобігання вродженим вадам. — Запобігати народженню хворих, неповноцінних дітей, дбати про здоров’я малюків ще в лоні їхніх матерів — приблизно так було сформульовано і завдання перинатального центру, будівництво якого розпочато кілька років тому. Чому воно затягується? — Будівництво перинатального центру — не забаганка Ващиліна чи будь-кого іншого. Медична програма з реформування перинатальної допомоги на Волині затверджена облдержадміністрацією, підтримана обласною радою, громадськістю. Три роки тому на цьому об’єкті побував Президент України Леонід Кучма, залишив схвальний запис у Золотій книзі фундаторів Волинського перинатального центру. Є тут записи багатьох посадовців найвищого рівня, народних депутатів. А нещодавно, перебуваючи в Луцьку, зробив свій грошовий внесок і пообіцяв підтримку будівництву голова Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Микола Поліщук. Словом, значення цієї програми розуміють усі. З огляду на маловтішну демографічну ситуацію, порівняно високу дитячу смертність, показники захворюваності наймолодших громадян, перинатальний центр — вимога часу, справа загальнодержавної ваги. Інша річ, що бракує коштів. Уже освоєно один мільйон 378 тисяч гривень, з них лише 300 тисяч — бюджетні кошти, решта — добровільні пожертви колективів, громадян. Для майбутнього перинатального центру отримано з-за кордону чимало унікального обладнання, підготовлено фахівців. — Тим, хто сумнівається в доцільності перинатального центру, варто побувати у дитячому санаторії в Дачному, подивитися на маленьких інвалідів з дитячим церебральним паралічем, іншими захворюваннями. — Ідея об’єднати “під одним дахом” дитячу лікарню і санаторій виправдала себе. Дітки проходять лікування, скажімо, у неврологічному відділенні й потребують подальшої реабілітації. Їх треба якось пристосувати до життя, полегшити їхнє становище. — Григорію Володимировичу, ви ніколи не скаржитеся на погане фінансування, брак уваги до колективу, якісь труднощі. Є ж і в об’єднанні проблеми? — Звичайно, є і у нас проблеми, пов’язані з мізерним фінансуванням таких статей, як витрати на медикаменти, харчування. Намагаємося залучити позабюджетні, благодійні кошти, спонсорську допомогу. Ми вдячні обласній раді, яка виділила нам 95,5 тисячі гривень на реконструкцію дахів, що вже протікають. Власними силами намагаємося щось підремонтувати, підфарбувати. Але ми ніколи не зациклюємось на таких проблемах, ставимо перед собою ширші, перспективніші завдання. — Окрім роботи, є, напевне, щось для душі? — Роботі я, як правило, щоденно віддаю 12—13 годин, бо коли чимось живеш по-справжньому — тоді з часом не рахуєшся. Дружина — лікар обласної клінічної лікарні. Саме завдяки їй 25 років тому “зачепився” на Волині, прожив тут півжиття і жодного разу не пошкодував про це. У Рожищенському районі, де мешкають батьки дружини, збудували дім, посадили сад. Маю і двох уже майже дорослих синів. Можна сказати, програму-мінімум виконав до власного 50-ліття. Але в професійному плані життя ставить щораз нові завдання. За це я і люблю свою роботу. Інтерв’ю взяла Галина СВІТЛІКОВСЬКА. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
