На залізничній станції «Луцьк» не сподіваються на рівненські чи львівські кадри — свої готують.
На залізничній станції «Луцьк» не сподіваються на рівненські чи львівські кадри — свої готують. Багато років працював начальником і зажив доброї слави Григорій Михайлович Мисковець, який при виході на пенсію передав справи своєму заступнику Наталії Іванівні Семеновій, яка була єдиною жінкою на такому посту цієї категорії станцій в Україні. І ось тепер колектив очолив її заступник Алігейдар Багіров, з яким наша розмова.
— Пане начальнику, мабуть, приказка «Нова мітла по-новому мете» вас не стосується? Ви не людина зі сторони. — Я вчився у Григорія Михайловича, Наталії Іванівни, з якими постійно спілкуюсь, і не бачу необхідності щось змінювати. Звісно, є в мене виробнича програма, є бажання вирішити деякі технологічні питання, зокрема щодо збільшення вантажообороту і т.д. Я зібрав колектив і повідомив, що всі працівники мене влаштовують, кадрових змін не передбачається, окрім того, що моїм заступником став Павло Караїм, який працював черговим по станції. Пропозиції я завжди готовий вислухати. За 18 років роботи на станції мене вивчили, як і я всіх знаю — навіть, скільки в кого дітей, яке здоров’я працівників тощо. Я знаю, що при призначенні колектив був за мою кандидатуру. — Алігейдаре Халіловичу, я думаю, що лучан хвилюють перш за все дві проблеми: обласний центр обминають деякі пасажирські поїзди далекого прямування і дивує наш занедбаний залізничний вокзал. — Коли я був на прийомі у начальника Львівської залізниці Богдана Піха, то саме про ці «вузькі» місця йшла мова. Начальник пообіцяв, що після закінчення капітального ремонту приміщення Ужгородського вокзалу почнеться реконструкція нашого залізничного вокзалу на сучасному рівні. В Луцьк уже заходить пасажирський поїзд Київ—Суми. Думаю, що з часом вдасться владнати проблему з іншими потягами. — До речі, чим пояснити, що до міністерства транспорту приєднано зв’язок? — Це близькі галузі. На залізниці зв’язок відіграє першорядну роль. Досить сказати, що коли електрифіковували дорогу до Луцька, то на планерках завжди були присутні зв’язківці. Принаймні, таке об’єднання піде на користь нашій спільній праці. — Алігейдаре Халіловичу, ви — азербайджанець. Як ви потрапили на таку далеку від вашої батьківщини Волинь? — Кажуть, у всякій справі слід шукати жінку (сміється). Я вчився у Ленінградському залізничному інституті за направленням республіканських органів. Досить сказати, що нас, трьох посланців на навчання в цей інститут, особисто проводжав Гейдар Алієв, перший секретар ЦК Компартії Азербайджану. Навчаючись на четвертому курсі, я познайомився з гарною волинянкою Іриною, згодом ми одружилися і я поїхав у Луцьк. — Таким чином підвели Гейдара Алієва. А як сприйняла ваш вибір дружини ваша родина? — Згодом перший секретар ЦК виступав на зібранні азербайджанської общини в Москві і там по-батьківськи, з сумом констатував втрату кадрів. А вдома, звісно, чекали сина і спочатку не сприйняли моє одруження, але поступово все налагодилося. Тепер у нашій сім’ї син Рустам, котрий уже навчається у ВДУ, чотирикласниця Катерина і ще одна донька Сабіна, якій трохи більше року. — Чи легко ви приживалися на Волині? Чи не заважало те, що ви належите до національної меншини? — Я починав, як кажуть, з стрілочника. Пройшов усі сходинки росту — черговий по станції «Промислова», згодом — по станції «Луцьк», інженер, помічник начальника станції... Ніколи я не чув навіть на побутовому рівні якихось глузливих реплік, мовляв, покеруй в Азербайджані, чи щось подібне. Люди бачили, що я завжди їм готовий прийти на допомогу, а коли необхідно, міг суворо спитати. Я вважаю, що все залежить від поведінки самої людини, а не від її національності. — Ви — східна людина і відомо, що у вашому краї пияцтва немає. Як ви тут сприймаєте деякі наші не зовсім нормальні звичаї? — Розумієте, я в Азербайджані жив лише 18 років. Тож в Союзі набачився всього. Справді, я сам не любитель спиртного, хоча допускаю, що в свято можна випити чарку вина. Річ в тім, що специфіка нашої служби вимагає підвищеної безпеки праці. На залізничному транспорті кожен працівник, ніби водій за кермом. Перед роботою і після зміни — медичний огляд. Як керівник я боровся і буду боротися з пияцтвом, аморальщиною. Але це не заважає мені мати в Луцьку багато справжніх друзів. На вулиці важко пройти, щоб не погукали: «Привіт, Халіловичу!» Називають по батькові — так простіше. Волинь уже давно стала моїм рідним домом. — Алігейдаре Халіловичу, бажаємо на відповідальному посту успіхів вам і всьому колективу. Взяв інтерв’ю Олександр НАГОРНИЙ. Фото Володимира ЛУK’ЯНЧУКА.
