Чи злякають українців відключенням електрики?

…«СТРАШИЛКАМИ» ВІД ВЛАДИ
На популярних ток-шоу по телебаченню одна з найбільш «гарячих» тем — правомірність і доцільність перекриття залізничних сполучень, якими курсують товарні потяги в «ДНР» і «ЛНР», та надзвичайний стан в енергетичній галузі.
З-поміж багатьох заходів, які запроваджуються після прийняття урядом рішення про введення НС, передбачені так звані віялові відключення — погодинне вимикання електроенергії споживачам. Кінцева мета цих вимушених кроків – економія антрацитового вугілля, якого може забракнути через блокування залізничних колій на межі з окупованими територіями.
Підтримувати чи ні торговельну блокаду сепаратистської частини Донбасу? Над цим, напевно, думає кожен, кому не байдужа доля України, у кого болить душа, що гинуть на Сході наші хлопці. Чесно кажучи, люди вже заплуталися в «мудрих» висловлюваннях столичних посадовців, народних депутатів, аналітиків, експертів… Як кажуть, у кожного своя правда. Та зрозуміло одне: в час, коли бійці щодня ризикують життям на фронті, а їхні матері й дружини щоночі бояться почути зловісний дзвінок, інша частина суспільства живе в своє задоволення. Хіба це нормально?

В час, коли бійці щодня ризикують життям на фронті, а їхні матері й дружини щоночі бояться почути зловісний дзвінок, інша частина суспільства живе в своє задоволення. Хіба це нормально?

Шукала для себе відповідь на це питання. Слухала безліч виступів, читала аналітику, серед якої зацікавили міркування Андрія Геруса — експерта в галузі енергетики, колишнього члена Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП). До речі, Андрій Михайлович — наш земляк, уродженець шахтарського Нововолинська. Добре знаю його рідних, котрі розповідали, як їхньому сину й брату вдалося стати відомим економістом, як нелегко було відстоювати чесну позицію в такій структурі.
Оцінюючи ситуацію в енергетиці і запровадження надзвичайного стану, фахівець підкреслює, що насправді вона не катастрофічна. Подібне ми мали торік і позаторік. Просто вводиться спеціальний режим, що дає змогу регулювати деякі питання вручну. На його думку, віялові відключення можуть загрожувати через місяць–півтора, якщо закінчуватиметься вугілля на складах. Водночас уряд мав би показати, як будуватиме енергетичну незалежність від сторони, з якою воюємо. Експерт упевнений: альтернатива надходженню вугілля з ОРДЛО є, якщо нею займатися.
Коли у квітні 2016 року було введено формулу «Роттердам+», після якої суттєво підняли тарифи, голова НКРЕКП Дмитро Вовк офіційно пояснював, що це потрібно для незалежності від поставок вугілля із зони АТО. «Ми всі сплатили за підвищеними тарифами, і це понад 10 млрд гривень, — пише Андрій Герус у «Фейсбуці». — Тобто, ввівши цю формулу в ціну електроенергії, додатково зібрали кошти, але вугілля продовжували завозити з тимчасово окупованих територій. Міністерство економіки пояснило це так: мовляв, «раціональна практика… на забезпечення орієнтації цін внутрішнього ринку товарів на рівень цін світового ринку». Тобто, європейські ціни на товари Ахметова — норма. А європейські ціни на ринку праці — популізм».
Хочеться підписатися під кожним словом експерта. А від себе додати: нововолинські шахти як потерпали від проблеми збуту вугілля, так і потерпають. Бо сьогодні править бал ДТЕК, власником якого є Ахметов. Складається враження, що ніхто в нашій країні не зацікавлений у розвитку державної вугільної галузі, яка дає робочі місця простим людям, сплачує податки в бюджет. Якщо це і робиться, то малоефективними методами. А відключення електроенергії — це ми вже проходили. Набагато страшніші моторошні повідомлення про втрати у Збройних силах, які не перестають надходити зі Сходу.

…ВІДСУТНІСТЮ ДРУЖНІХ СТОСУНКІВ У НАЙБЛИЖЧИХ НА ВОЛИНІ
СУСІДІВ
Те, що в нас на двох українців три гетьмани, знають усі. Знають, але не роблять ніяких висновків. Черговий приклад цього — децентралізація. Скільки списів було поламано навколо питання, хто до кого має приєднатися і хто в цій справі виграє!
Відколи на теренах Іваничівського району виросло молоде місто Нововолинськ, мешканці цих територіальних одиниць мимоволі об’єднані багато чим. І було би природно бачити їх в одній міцній родині. Але, як кажуть, не так сталося, як гадалося.
Якщо раніше чимало суперечок виникало навколо того, чи варто сплачувати благодійні внески сільським мешканцям, які звертаються у міську лікарню, кому належить земля під дачним масивом «Прикордонник» тощо, то торік додалося ще й «пенсійне» питання після реорганізації управління. Досі дискусійною залишається «шахтарська» проблема. Вугільні підприємства розташовані на території району, тому, згідно із законом, податки сплачуються у казну сільських рад. А висловлювати своє невдоволення з приводу заборгованої зарплати, організовувати пікети гірники йдуть до Нововолинської міської ради. І, як кажуть керівники міста, тільки вони роками оббивають міністерські пороги. Хоч можна було б усе робити спільними зусиллями, бо разом «добре й батька бити».
Зараз виникла проблема із санаторієм «Шахтар» у селі Павлівка Іваничівського району. Міністерство енергетики та вугільної промисловості з метою економії державних коштів фактично відмовляється від цього закладу. Досі він, як відокремлений підрозділ, існував у структурі ДП «Волиньвугілля». Однак, з огляду на критичну ситуацію на шахтах, керівництво державного підприємства попросило міську і районну владу забрати об’єкт у комунальну власність.
Нещодавно це єдине питання було винесене на розгляд позачергової сесії Іваничівської районної ради. Депутати дали згоду на безоплатне прийняття у спільну власність територіальних громад сіл та селища району відокремленого підрозділу «Шахтар» ДП «Волиньвугілля». Разом із тим районна рада звернулася до мерії міста з проханням зняти питання з розгляду сесії міської ради, оскільки санаторій розташований на території Іваничівського району. У відповідь нововолинці повідомили, що «Шахтар» збудований спільними зусиллями всіх вугільних підприємств Нововолинська з метою оздоровлення шахтарів та їхніх сімей, пенсіонерів та регресників, більшість з яких брали участь у його створенні й проживають у місті, тож має належати територіальній громаді Нововолинська. Тому наступного дня і нововолинські депутати прийняли аналогічне рішення.
Однак у справі є один суттєвий момент: як стало відомо на сесії, об’єкт перебуває у податковій заставі. Виходить, образно кажучи, хочуть ділити шкуру невбитого ведмедя? До речі, існує і третя думка — директора цієї установи Віталія Шевчука, суть якої — залишити здравницю як окреме підприємство в структурі міністерства. Яка доля чекає на санаторій, розташований у мальовничій місцевості, що колись належала графу Чацькому, покаже час. Головне, аби заклад зберігся, і колишні шахтарі, ветерани праці, діти мали можливість і надалі відпочивати на березі чудових озер, де повітря цілюще, а поруч гарні ліси.

…УРОКОМ ЛЮДЯНОСТІ ВІД КОЛИШНЬОГО ДАІШНИКА
Олександра Білітюка, який тривалий час працював начальником Нововолинського відділення ДАІ, знала багато років. Але зовсім недавно відкрила його по-новому.
В одну з лютих засніжених неділь добиралися з сестрою на сільський цвинтар. Оскільки розміщений він за кілька кілометрів від населеного пункту, то годі було розраховувати, що туди заїхав грейдер та прогорнув дорогу. Довелося прямувати навпростець через поле, де менший шар снігу, і йти було трохи легше.
… У місці вічного спочинку, здається, зупинилося все, навіть саме життя. Час ішов повільно. Не поспішаючи, змітали сніг з дорогих серцю портретів, відгортали кучугури від могил, обтрушували паморозь із червоних маків, коли на обрії з’явився легковик. Здивувалися: хто такою дорогою і в таку холоднечу ризикнув їхати?
Минуло хвилин десять — і на цвинтар прийшов Олександр Білітюк. Очевидно, нас теж не сподівався побачити. Бо добратися то нелегко! Запропонував підвезти до села, попередивши, що долати шлях доведеться без особливого комфорту. Заметеною дорогою неможливо їхати, тому назад буде пробувати поораним полем. Це було справжнє сафарі! Але, як кажуть, краще погано їхати, ніж добре йти. Особливо, коли на вулиці тріскучий мороз із вітром.
Дорогою розговорилися. Виявилося, що наш водій повертався того дня з сусіднього села й вирішив заїхати на могилу товариша (каже, це робить часто). І хоч від часу смерті друга пройшло більше десяти років, береже як велику цінність спогади про їхнє спілкування. Казав, що не надіявся такої поганої дороги після заметілі. А коли вже рушив, то не хотів відступати й повертатися.
Ми завели мову і про те, що зараз кожен цінує час і гроші. Тому не завжди люди наважуються на подібні вчинки. І ніхто вже з цього не дивується: в такий прагматично-матеріалістичний час живемо… Після хвилинної паузи Олександр Володимирович мовив:
— Не це головне. Все минає — залишаються тільки пам’ять і твої стосунки з тими, хто ще живе (переважно, тоді й потрібен багатьом), і кого вже немає поряд, але вони в нашому серці…
До цього нічого було додати, а лише подякувати колишньому даішнику за його слова.