Солдату потрібен не лише автомат… Із кореня – сила!

…що «історія – це зброя»: доведено в тилу і на фронті Вахтангом Кіпіані

Минулого тижня це була подія для Нововолинська. У місто прочитати лекцію про Волинську трагедію 1943 року приїхав Вахтанг Кіпіані. Його прізвище у багатьох – на вустах, його знають ще з довоєнних часів, як історика, журналіста, блогера, режисера, сценариста і найбільше, як патріота, якому скрізь Україна понад усе. Мій син Андрій знайомий з донькою пана Кіпіані, працює з нею разом у столичній медіасфері і розповідає, що вона і в роботі, і за життєвими принципами – другий тато. З початку війни він в армії – у бойових підрозділах, у бригаді другого корпусу Національної гвардії «Хартія». Його бригада міцно стоїть на Харківщині, за спиною у них видно у мереживі  вогненного повітря багатоповерхівки Харкова.

Молодий нововолинський науковець, доктор філософії з історії Юрій Велінець, донедавна офіцер ЗСУ, хвилювався, бо, на його думку, на лекцію підходило мало людей. До слова, прийшло таки чимало, а після закінчення виступу, здається, Вахтанга  присутні не відпускали б до вечора своїми запитаннями. Сюди прийшли ті, кого біда 82-річної давності зачепила тоді родину, бо втратили дідів, бабусь, дядьків. Мене ж впродовж години, коли тривала лекція, вразила майстерність, з якою лектор поєднав ці події з сучасністю, і, зокрема, війною, яку ведемо з рашизмом.

– Приходять зараз служити хлопці різного віку, не вмотивовані, тобто ті, хто йшов у ЗСУ по повістці, бо вмотивовані – вони вже давно на фронті, – ділився з перших слів свого виступу перед нововолинцями гість міста, який відгукнувся на запрошення міської влади, дирекції централізованої бібліотечної системи, щоб перед всіма охочими розкрити істинні причини трагедії, яка була у нашому краї влітку 1943 року. – Вони здобували освіту: хто в радянські часи, хто вже у незалежній Україні, і мовлять: «Ми знаємо росіян, які приїжджали постійно у Харків на ринок за одягом, у наші магазини за продуктами з Білгорода, вони говорили українським суржиком, та й церква тоді була одна у нас з ними, на жаль, російська… Де в них взялася така лють, сама думка про напад на нас, ми ж – ніби однакові? Ось тут мені, як спеціалісту по роботі з персоналом, і доводиться працювати  з ними з чистого листа. Ні, ми не однакові. Допомагає історія і, зокрема, сторінки «Волинської трагедії»», – наголосив Вахтанг Кіпіані.

Коли ти на передовій, і над тобою літає дрон, ти повинен знати, за що ти тут.    

Ми не будемо зупинятися на цій кривавій сторінці, про яку у нас написані сотні книг, у поляків – тисячі, правда, тільки зі слабеньким відсотком натяку на об’єктивність. У кожного – своя війна. У когось – зі зброєю в руках. У когось – із цифрами й документами. У когось – зі страхом. У когось – із байдужістю. У журналіста й історика Вахтанга Кіпіані – це війна за пам’ять. За правду. За розуміння. Його фронт – це лекції для солдатів, це – нічні розмови у бліндажах, це – сторінки історії, які оживають у голосі вчителя, не втрачаючи болю і не зраджуючи складності.

«Солдату потрібен не лише автомат. Йому потрібен сенс. Потрібна відповідь на «чому?». Бо коли ти на передовій, і над тобою літає дрон, ти повинен знати, за що ти тут», – каже Вахтанг.

…Мені ж відразу згадалася польська колонія Загаї за селом Сільце – там я народився на Горохівщині, де жили змішані сім’ї поляків й  українців, і яку спіткала трагедія липня 1943 року. І це – частина великої трагедії, коли страх і ненависть керували людьми більше, ніж любов до своєї землі…

Кіпіані не виправдовує й не судить поспіхом. Закликає до раціоналізму, витримки, аналізу, навчитися думати. І все це  поєднується із сьогоднішнім солдатом, його розумінням і вмотивованістю. Наша війна підтверджує, що хлопці  правильно розуміють історію, її складність, а не втікають від неї.

Виховувати солдата – означає давати йому більше, ніж наказ. Давати йому можливість відчути себе частиною довгої історії – трагічної, героїчної, суперечливої. І, зрештою, – великої. Але при цьому зауважує: не потрібно отруюватися історією, як у справі «Волинської трагедії» вчинили із собою поляки…

…як заради спільного фото у вишиванках з’їхалася вся родина

У селі Згорани на Любомльщині жили тато Микола і мама Ганна Загури, які виховали п’ятьох дочок: Надію,  Світлану, Валентину, Ларису і Наталію. Тут і в навколишніх селах разом із родиною працювали, вчили цього й дітей. Вчили добре, бо три доньки разом із сім’ями вибрали для себе свою малу батьківщину – Згорани, одна – сусіднє село Положево.У кожної – своя доля, своє життя, свої діти…

Старша Надія ще рік тому хотіла зібрати всю родину разом із мамою для загального знімку, але війна не давала змоги.

Але позаминулої суботи вони-таки всі зібралися разом. Зібралися не на свято, не на ювілей, не на весілля. Зібралися, бо старша сестра сказала: «Давайте зробимо загальну світлину у вишиванках». Відклали справи, старалися все владнати, щоб зустрітися. І настала хвилююча мить фотосесії: у центрі, звичайно, – сестри з чоловіками, а діти, внуки вже знаходили собі місця самі, вони це вміють робити. Більше 20 людей, обійнятих одним корінням. Та не всім  вдалося прибути – доведеться ще раз рідню збирати.

– Мені здавалося, що цієї миті я тримаюся за землю міцніше, ніж будь-коли, – каже старша Надія. Вона живе в Нововолинську, в рідне село з чоловіком Віктором, уродженцем сусіднього села Полапи, приїжджає майже кожних вихідних. Реалізувала ідею: не забути, як ми виглядаємо разом. Бо час летить, війна розкидає людей – хтось на фронті, хтось за кордоном, хтось у дорозі між страхом і надією.

«У кожного свої тривоги, але ця фотосесія – це наче доказ, що ми є. Що ми разом. Що ми не зламалися», – кажуть сини, невістки і онуки.

На цій фотографії – не просто родина. Це – портрет країни, яка тримається на жінках. На матерях, які моляться. На дочках, які організовують. На онуках, які пам’ятають. Це – Волинь, Полісся, Україна, що не дозволять війні розірвати те, що найцінніше: зв’язок між поколіннями.

У кожному селі, у кожному місті є своя така історія. Але в Згоранах у ту суботу вона стала видимою – на світлині, що ще довго висітиме над столом, як ікона. Як нагадування: ми – разом. Ми – родина. Ми – народ.

…коли добро не має кордонів

Минулого холодного, ніби не серединолітніми, а осінніми дощами, тижня, у Нововолинськ прибули благодійники з німецького міста Зелігенштадт. Сивочолі люди, років за сімдесят – вони дуже проникливо і відповідально разом із нами стояли на хвилині мовчання. Дуже зосереджено, під краплями дощу, несли свій вінок до фотостели загиблих Героїв «Слава Україні! Героям слава!» і після покладання – молилися. Я це бачив вперше від закордонних друзів: щирі слова німецькою мовою. Коротко, але від душі і серця. Привезли численнну допомогу місту, серед якої – потужний пожежний автомобіль – і були дуже засереджені на обличчях .Їх дуже вразили портрети загиблих на Алеї Героїв.

У буремні часи війни, коли, здається, що весь світ розділився на «своїх» і «чужих», знаходяться ті, хто доводить: добро не має кордонів. Такими є поляки, литовці, з якими нововолинців вже ріднять десятки років партнерських стосунків. Під час війни вони стали ще набагато дієвішими.

Однією з таких сил, які постійно підтримують Україну і Нововолинськ, є клуб «Ротарі – Україна – Франція» – спільнота людей, об’єднаних не політикою, не гаслами, а щирим бажанням допомогти.

 Володимир Пилипенко – «ротарієць», людина з теплим поглядом і непохитною вірою в силу співчуття. Саме завдяки йому гуманітарна допомога з Франції регулярно надходить до Нововолинська: ліки, медичне обладнання, генератори, речі першої потреби для лікарень, переселенців, дитячих установ.

«Коли почалася війна, ми не мали часу довго думати. Ми просто діяли, – згадує пан Володимир. – Друзі з Франції телефонували й питали: «Що потрібно? Як швидко можемо доставити?». І вже через тиждень перші фури їхали у бік України».

«Ротарійці» у Франції – це вчителі, лікарі, підприємці, пенсіонери. Усі вони – частина великої мережі доброти. Вони збирають вантажі, проводять благодійні вечори, передають машини швидкої допомоги, діляться всім, що можуть, бо розуміють, що в Україні сьогодні вирішується не лише доля країни, а й майбутнє Європи.

Під час однієї з недавніх зустрічей я запитав Володю, як там у Франції: що знають вони про війну, бо щось останнім часом читаємо, що вони розчаровані, що ця війна набридла всім.

– Це політики недалекі мовлять, – ділиться він, як завжди дуже оптимістично, хоча перед тим зі своїми французькими друзями цілу ніч провели на митниці, не зімкнувши очей, – прості люди говорять чітко: будемо вас підтримувати і допомагати. Ваша війна – справедлива.

«У цій війні ми зустріли не тільки біль, а й велику любов – через людей, яких навіть не бачили. Але ми відчули їхнє плече», – говорять волонтери.

Справжня сила – не у гучних словах, а в справах. І поки в країні лунають сирени, десь у Франції люди вантажать наступну допомогу. Бо там вірять у нас. І разом із такими людьми як Володимир Пилипенко ця віра перетворюється в дії.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Музей прикордонників на Волині здобув престижну нагороду за культурну та патріотичну діяльність.