Через путіна-кровопивцю ця дитина в день своїх іменин нестиме квіти батькові на могилу, а не отримуватиме від нього подарунки...
Вдова і син воїна з Волині: «Ми не хочемо татів-Героїв на небесах, ми хочемо, щоб вони були поруч із нами, на рідній землі»
Сьогодні, 19 липня Іванкові Бедареву, який живе в селі Седлищі Камінь-Каширського району, виповнюється дев’ять років. Цього ранку в материнському поцілунку свою любов-сонце подарує синочкові мама Оксана, іменинник пригощатиме рідню смачним тортом, та на його сокровенному святі не буде лише найпотрібнішої людини – батька Юрія. З ним Іванко тепер зустрічається лише в мріях та своїх дитячих спогадах…
«Тату, онде – гриб!» – на весь ліс гукав він усього лише три роки тому, озираючись на всі боки з висоти міцних батькових плечей.
«Тату, ми знову їдемо на рибалку?» – усміхався від захоплення ще малюком, уздрівши вудки в батькових руках.
«Тату, а що ми сьогодні будемо готувати на вечерю?» – радів малий господар, угледівши, як татусь охоче вдягає свій кухонний фартух…
Так красиво, як тисячі молодих українських сімей, Оксана і Юрій Бедареві жили до війни. Через неї й зажерливу росію Оксана Петрівна в свої 30 років стала вдовою, а Іванко – напівсиротою. Через путіна-кровопивцю ця дитина в день своїх іменин нестиме квіти батькові на могилу замість чекати обожнюваного вітального потиску його руки і, звісно, якогось дуже гарного від нього дарунка.
Іванку! Нехай настане мир і ти, схожий на свого татуся вродою і вдачею, наче дві краплі води, здійсниш усі свої мрії заради мами і світлої пам’яті свого найріднішого Героя! Ця публікація – на його честь!
«Юра першим із села пішов в АТО»
Оксана Петрівна називає найщасливішим день своєї юності, в який вона зустріла свого Юрія.
…Надворі панував холодний лютий, а в сільському магазині в Гірках дев’ятнадцятирічна продавчиня з сусіднього Седлища вздріла неймовірно теплу усмішку одного з місцевих парубків-покупців. Відтак пара назвала цю зустріч коханням із першого погляду. Це прегарне почуття не випробовували часом чи статками: через вісім місяців, 21 жовтня 2012 року, молодята дали обітницю перед Богом і людьми бути щасливим подружжям.
У квітні 2014-го Юрій Миколайович отримав повістку й, мовивши скупо «я мушу, бо хто, як не я», пішов у військкомат. Рік, протягом якого захищав Україну старшим солдатом 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, минав нескінченно довгим для обох: йому – під невсипущим ворожим прицілом, їй – від безпросвітнього чекання.
Через зажерливу росію Оксана Петрівна в свої 30 років стала вдовою, а її син Іванко – напівсиротою.
Старший солдат Юрій Бедарев навіть тоді, як повернувся додому, щоб не тривожити кохану, жодним словом не обмовився про солдатське життя перед очима смерті, однак будні в окопах не змінили його доброзичливого характеру, в його погляді не стало менше людяності, тепла й любові.
– Якби можна було повернути час, я воліла б прожити життя знову зі своїм Юрієм, – звучать освідченням слова пані Оксани аж на Небеса.
…Трохи більше, як за рік, атовець Юрій Бедарев став батьком і ладен був не випускати сина з рук, купити йому всі іграшки, називав його своїм світом та залюбки залишався з дитям на господарстві, коли мама вирушала на кілька тижнів сезонних робіт у Польщу.
«Я пам’ятаю, як тато востаннє приїхав додому…»
– Я пам’ятаю, як тато приготував мені млинець із яєць, себто, омлет. І як я, мама й тато разом їздили мотоциклом в ліс по гриби. Я завжди помагав татусеві. Він збудував у дворі стайню, клуню, – підтримує нашу з розмову з мамою четвертокласник Іванко Бедарев, наче переповідає свої сокровенні мрії…
Юрій Миколайович мав воістину золоті руки. Був незамінним, якщо йшлося про допомогу односельцям, почувався неабияким майстром біля дерева та на будівництві, не мовлячи вже про кухню. Господарка Бедаревих було багатою на худобу й птицю, будні – роботою та злагодою, а свята – незабутнім відпочинком.
Незадовго до початку війни Юрій Миколайович підписав річний контракт із ЗСУ. Мовляв, там, на Сході, потрібні й досвідчені воїни, й господарі, які вміють будувати, ремонтувати, зрештою, вчити інших воювати.
24 лютого 2022 року Юрій Бедарев ще був на навчанні в Львові. Цього дня він мав приїхати додому в Гірки, а звідти прибути на Рівненський полігон, та з першими залпами в столиці став на її оборону. Після цього в складі «своєї» 14-ї ОМБР виконував завдання на Миколаївщині, Луганщині, Харківщині. За відпустку в командирів не клопотався, дружину заспокоював словами: «Вдома ж усе порівняно добре! Всі здорові, все маєте, а тут, на фронтах, хлопці просяться їхати одружуватися чи як у когось є біда…»
Напередодні ж десятої річниці їхнього весілля ще й попередив, щоб не телефонувала, мовляв, не зможу розмовляти, а тим часом готував коханій найжаданіший подарунок – свій приїзд.
…Блиснули вночі фари по вікнах. Біля хати загальмувала автівка й через кілька хвилин на подвір’я зайшов господар. Від радісних голосів прокинувся Іванко і, наче в найгарнішому сні, потонув в обіймах батьків.
Два тижні відпустки воїна минули, наче день, а за ними на сім’ю чатувало горе.
«Іванку, тато став на небі зіркою…»
«Якщо Юрко розмовляє по телефону, значить – учить з Ванею», – не переставали дивуватися зворушливій батьківській любові Юрієві побратими. З раннього ранку допізна військово-
службовець Юрій Бедарев ремонтував військову техніку, а потому знаходив можливість допомогти синові з математикою чи читанням. Поміж тим нагадував малому господареві, що він повинен завжди допомагати мамі і бути сильним…
22 січня 2023 року Оксана довго розмовляла з чоловіком. Він казав, що отримав передачу з дому, передавав вдячність двоюрідній сестрі Іванні та її чоловікові Вікторові за домашню ковбасу, яку розділив із усіма, хто був поруч, розпитував про хатні клопоти… Чомусь нагадав, що вона завжди може звертатися за поміччю до його старшого друга-атовця ковельчанина Володимира Чака… Наступного ж дня вже не брав слухавку.
На гірківському кладовищі покояться вже два Герої: тато Іванка – Юрій Бедарев та його хрещений батько – 27-річний Василь Канюка.
«Нема твого Юри!» – стиха мовив в слухавку Оксані вранці 24 січня його побратим-односельчанин Віталій Колтунович. «Він на завданні?» – допитувалася дружина, не сміючи думати про найгірше, та у відповідь почула найстрашніше: «Ні, він – у морзі».
…Юрій Бедарев загинув у Салтівському районі Харкова, розбираючи завали після чергового ворожого «прильоту». Серед руїн та пилу був непомітним оголений провід під електричною напругою. Дотик до нього став смертельним.
«Іванку, тато став на небі зіркою», – так Оксана Петрівна розповіла синові страшну звістку. Намагалася стримати ридання, бачучи як наповнюються сльозами дитячі оченята, та хлопчик, мабуть, пригадавши батьків заповіт бути сильним, змахнув їх і зі своїх, і з маминих очей та побіг на кухню за стаканом води для неньки зі словами: «Тепер я повинен тебе оберігати».
«Мамо, я йду до школи – ти плачеш, а як приходжу – ти теж у сльозах»
33-річного Юрія Бедарева похоронили в його рідних Гірках. На гірківському кладовищі покояться вже два Герої – він та Іванків хрещений батько – 27-річний Василь Канюка, який загинув смертю хоробрих на Запорізькому напрямку.
Іванко дорослішає на очах, як збирається до них на могили, а коли седлищівські господині гуртуються, щоб приготувати різні смаколики для військовослужбовців, хлопець бере батьків фартух і йде з мамою до волонтерок неабияким помічником.
У тому велелюдному жіночому товаристві допомогти встигає кожній хазяйці: розкладає начинку, обрізає коржі і навіть місить тісто зі щирими до сліз словами: «Ми печемо для вас, захисники, щоб ви поверталися живими та здоровими…».
«Мамо, я йду до школи – ти плачеш, і приходжу – ти теж у сльозах», – тими словами малий розумник одного дня таки змусив матусю усміхнутися. Щоб побачити її усмішку на обличчі, хлопчик, як це колись робив тато, дарує їй букети польових квітів, а грибної пори вони двох ідуть на «батькові» галявини й повертаються з повними кошиками боровиків, маслюків чи опеньок…
– Я співчуваю всім матерям, які втратили синів, котрі виховують їх без батьків. Цієї війни не повинно було бути. Ми не хочемо татів-Героїв на Небесах, ми хочемо, щоб наші чоловіки, батьки, сини, брати були поруч, у своїх сім’ях, на рідній землі, – цими сердечними словами Оксана Бедарева переповідає мрії всього українського жіноцтва.
Вона заново вчиться радіти, намагається жити за себе та Юрія задля їхнього сина так, як хотів чоловік.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
