Роздуми волинської журналістки: «Головне – правильно поставити «драбину» свого життя»

Коли кажуть, що хтось «нажав копу літ», то цей вислів означає, що людина прожила на світі багато років. А якщо ця «копа» – вже поверх твоєї юності, повноліття, то це – неабиякий дарунок долі. От і думаю, що маю такий дарунок – нинішнього літа виповнилося шістдесят років, як закінчила середню загальноосвітню школу в своєму рідному селі Переспа на Рожищенщині.

На п’ятдесятилітній ювілей ми, випускники 1965-го, ще збиралися невеличким гуртом. Разом із класним керівником 11-А – Галиною Іванівною Слободян – дівчата й хлопці (так і кажемо про себе, бо душа ж молодою залишається, незважаючи на вік) вернулися спогадами в далеке й незабутнє минуле, поділилися своїми життєвими історіями. А на «копу літ» вже й не затівали такої зустрічі, бо не до неї у велику війну. Та й все менше нас стає, то навіть того гурту, який з’їхався десять років тому, не було б. У цьому переконуєшся, глянувши на колективне фото, зроблене на пам’ять про закінчення школи, – і того вже нема, і того…

Тільки на цьому знімку й можу побачити багатьох із однокласників, котрі колись, вітаючи з днем народження, подарували мені художню книжку з написом-побажанням – стати журналістом. У школі було профорієнтування – принаймні проводилося опитування в старших класах з приводу того, ким хочеш стати у житті. Та й ті, з ким вчилася в одному класі, бачили час від часу у Рожищенській районній газеті інформації за моїм підписом, тож мрія про журналістику не була секретом. А сьогодні вже з повним правом могла б сказати авторам того вітання-побажання, що воно збулося, і я вдячна за це долі. Адже так важливо займатися в житті справою, яку можеш назвати «своєю».

Це відчуття дають і ті добрі слова, які чуєш (читаєш) від героїв своїх публікацій. Ось і цими днями з Італії була вісточка від волинянки – уродженки села Сереховичі, що на Старовижівщині Юлії Євтушик, котра більше чверті століття живе на Апеннінах – у місті Форлі. Вона з вдячністю відгукнулася в програмі Viber, завдяки якій ми найчастіше спілкуємося, на розповідь (і не першу у «Волині») про її перекладацьку й просвітницьку роботу, завдяки якій змогла реалізуватися за кордоном як особистість. Йдеться, зокрема, про те, що уродженка Серехович переклала книгу свого земляка, а нині – відомого своєю письменницькою творчістю волинянина, лучанина Андрія Бондарчука «Уклін ангелу», зі сторінок якої в усій своїй страшній правдивості постає Голодомор в Україні. І не просто переклала, а й довела розпочату справу до її логічного завершення: книга була видрукувана, й тепер Юлія Євтушик із такими ж мігрантами-однодумцями пропагує її, а разом із тим розповідає про рідну Україну, яка довгі роки сприймалася за кордоном не інакше як росія.

І коли спілкування закінчується словами: «До зустрічі!» (цього разу вони не символічні – пані Юлія ось-ось має приїхати на рідну Волинь), то це теж – добрий знак. Бо це – своєрідне підтвердження того, що «працює» кредо, якого дотримуюся в журналістиці впродовж багатьох літ, – писати про людину так, щоб згодом, коли перетнуться шляхи, не переходити поспішно на другий бік вулиці, аби не зустрітися.

А повертаючись до того, що прожила аж копу літ вже поверх юності, повноліття, а відтак – до того, якими вони були, процитую слова відомого американського письменника та бізнесмена Стівена Кові: «Якщо драбина приставлена не до тієї стіни, то скільки сходинок ви не здолали б, все одно прийдете не туди». Скажу, не лукавлячи, що дізналася про цього американця випадково. Власне, зацікавилася ним, коли прочитала десь наведену фразу й мимоволі подумала, що «драбину» свого життя я поставила правильно.

Тепер знаю що Стівен Кові (роки його життя – 1932 – 2012) вважається одним із двадцяти п’яти найвпливовіших людей за версією журналу Time. Він вчив, як дотримуватися балансу між бізнесом і родиною та як розподіляти час на всі необхідні потреби. А мені хочеться замінити слово «бізнес» будь-яким іншим на означення сфери діяльності людини, яку треба вміти поєднати з родинними обов’язками. І сказати, як це добре, що в наш час молодь може почерпнути знання про все зі всесвітньої павутини! Моє ж покоління такої просвітницької розкоші не мало – ми самі вчилися, як знайти баланс між роботою й сім’єю й без особливо болісних ґуль залишатися з двома «крилами».