Волинська журналістка: «Мрію, щоб збулися слова, які промовило дівча з Камінь-Каширщини в… Ірландії»

…що на Заході головною битвою за Україну вважають… боротьбу за прихильність Трампа

«Вирішальна битва війни ведеться не на фронті, а навколо Трампа» – з-поміж заголовків, що анонсують офіційні новини про війну в Україні, вирізняю цей від CNN – однієї з провідних телекомпаній світу. Читаю далі у статті: «Справжня битва в українській війні зараз відбувається не в небі над Києвом чи Дніпром... Вирішальна боротьба, що розгортається між ворогуючими сторонами та їхніми союзниками, ведеться за увагу президента США Дональда Трампа, який, здається, дедалі більше розчаровується у спробах досягти миру».

Доки аналітики вважають, що саме позиція лідера найбагатшої та найвпливовішої країни світу «може стати вирішальною у спробах припинити війну», росія цинічними вимогами виставляє напоказ свою зневагу до світової спільноти, зацікавленої в мирних перемовинах, і безкарно продовжує в сутінках розстрілювати мирні українські міста й села. На тлі останньої жахливої новини про те, що в ніч проти минулої неділі, внаслідок нічної масованої ворожої атаки в Житомирській області загинули три дитини, знову дуже наївною, безвідповідальною згадується передвиборча обіцянка мудрого літами пана Трампа «врегулювати цю війну за один день, 24 години», «ще до того, як прийду на посаду». До слова, з інформації тієї ж CNN, згідно з базою даних Factba.se, яка каталогізує публічні Трампові заяви, раніше «американський президент щонайменше 53 рази публічно, серйозно і послідовно заявляв, що припинить війну між росією і Україною або протягом 24 годин, або ще до інавгурації». В сяйві цієї воістину зіркової самовпевненості американець гонорово посів омріяний президентський трон, а за кілька місяців вже й визнав свої заяви… перебільшеними.

Що коїть зараз 47-й правитель США, коментувати зайве. Його промовами, коментарями, вердиктами щодо нашої країни та рішеннями, що стосуються внутрішньої політики власної «країни можливостей», шоковані й самі американці. Щоправда, остання заява (хоча 78-річний дідусь за день по кілька разів може давати абсолютно протилежні коментарі з приводу одного й того ж питання), вселяє оптимізм: нарешті він назвав путіна «божевільним», який «направляє ракети на міста і вбиває людей, і мені це зовсім не подобається». Невже оголосить санкції «дорогому владіміру»?

…питанням про те, чи буває соромно президентам?

А нам, пересічним українським громадянам, й без Трампа не звикати до обіцянок-цяцянок президентів ще з часів незалежності України. Вже давно канули в Лету й слово Кравчука захистити грошові вклади українців в Ощадбанку СРСР, й обітниця Кучми «приділяти увагу вдосконаленню Збройних сил, зміцненню обороноздатності країни» та передвиборча ода Ющенка «Десять кроків назустріч людям». Ганебне фіаско судилося фантастиці Януковича щодо «конституційної, судово-правової, адміністративної та військової реформ». У 2014-му році вибачення за свою обітницю «АТО триватиме години, а не місяці» Порошенко каявся словами: «Щиро перепрошую, що дав надію, яка не здійснилася. Шкода, що дав обіцянку, яка не справдилася. Прошу за це пробачення». Відтак і нині діючий Президент України Зеленський під час виборчих перегонів теж традиційно дорікав Петрові Олексійовичу, що він «не закінчив АТО за два тижні», і вже в статусі очільника держави збирався «всі захоплені території повернути Україні»… А ще Володимир Олександрович ще до першого туру виборів заявив, що має намір бути президентом тільки одну каденцію, тобто п’ять років. Цікаво, чи дотримав би слова, якби не війна. Чи, як і попередники, жив би з Сірковими очима, без сорому чи відчуття провини? Навряд чи повернувся б коміком на сцену, проте міркувати про це – не на часі. Як мовиться, життя покаже, чи наступимо знову на ті самі граблі. Дай Боже, нам наразі сили разом вистояти проти москалів та їхніх посіпак на всіх рівнях, навчитися врешті шукати в собі причину всіх своїх бід, бо, як казав у цьому контексті легендарний британський політик та журналіст Вінстон Черчилль, війна – це більшою частиною каталог грубих помилок.

В одному з кафе Дубліна офіціантка привітно пропонувала страви національної кухні англійською мовою, та в якусь хвилину гукнула до колеги… солов’їною.   

…із несподіваної зустрічі із землячкою в Дубліні

Побачити Ірландію я мріяла відтоді, як у далекі студентські роки прочитала книгу американської письменниці Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром». У думках малювала той острівний край вкритим горами, кіньми та вівцями на суцільному килимі з конюшини – символу ірландців (згідно з легендою, найбільш шанований серед ірландців святий і покровитель країни Святий Патрік розкрив острів’янам сутність Святої Трійці саме на прикладі трилисника). Ірландців феноменальна Мітчелл настільки влучно представила гоноровими, бунтівними, активними та веселими, що, побувавши недавно в них на гостинах, від себе лише додам: «Цей народ воістину унікальний своїми традиціями, дотепністю і бажанням порозмовляти. Природа цієї країни незабутньо западає в душу мальовничими скалистими узбережжями, всюдисущим мохом… Порівняно невеликий Дублін, населення якого складає близько 600 000 людей, вражає розмаїттям архітектури, диво-мостами через річку Ліффі, жвавими забавами, колоритними пабами на кожному кроці, ситною їжею, елітним пивом у дубових бочках… На кожному кроці в цій країні – зручно та дуже чуттєво, тому Ірландії неймовірно пасує її друга назва «Країна тисячі привітів».

І хоча в Дубліні я не побачила багато українських прапорів і не розминулася зі стількома українцями, як, скажімо, в Копенгагені, Парижі, чи інших ближчих до України столицях, та подумки дякувала цій країні, що 24 лютого 2022 року її урядовці в офіційній заяві назвали вторгнення російської армії «обурливим і аморальним порушенням найбільш фундаментальних і основних принципів міжнародного права», а вже 25 лютого ірландський уряд скасував візовий режим для громадян України як надзвичайний захід для всіх українців. До слова, минулого місяця Ірландія оголосила про виділення 100 мільйонів євро для надання нелетальної військової підтримки Україні.

…В одному з кафе Дубліна офіціантка привітно пропонувала страви національної кухні англійською мовою, та в якусь хвилину гукнула до колеги… солов’їною. Не стримуюсь – запитую: «З якого регіону така гарна українська мова?». У відповідь чую наймиліше слово, якщо йдеться про рідний дім: «Із Волині! З Камінь-Каширщини я!». На жаль, поговорити довго не вдалося. Усміхнувшись неповторно по-українськи, дівча побігло на кухню зі словами: «Може, ще й побачимося вдома, в Україні!».