«Я не поїду на заробітки – я піду на фронт»

Квітує весна, наповнюючи повітря пахощами, все живе тягнеться до сонця, росте, оживає… Чому ж від ворожої кулі згасає ні в чому невинне життя і не оживе воно, не повернеться, як ті птахи з теплих країв?..

З дитинства його улюбленою була гра «в солдатики»

У нашому відносно спокійному обласному центрі чи не щодень звучать гіркі і болісні автомобільні сирени, сповіщаючи про повернення до рідної батьківської оселі «на щиті» наших Героїв-захисників. Плачуть зболені душі людей, вклякають на коліна старенькі, заглядають в очі батьків діти, чекаючи відповіді, чому плачуть дорослі? Страшно стає від того, що війна, яка триває більше 11 років, стає ніби буденністю, і немає їй кінця-краю. Скільки сліз ще треба виплакати матерям, щоб вимолити життя своїх синів, аби вони живими повернулися до рідних домівок, щоб назавжди забути слово війна?..

…Скорботна сирена пронизує звичний гул автомобілів і невимовний біль окутує серце і душу від усвідомлення, що жертвою цієї проклятої війни стала ще одна невинна людина, яка попри все хотіла жити у вільній і незалежній країні. 29 квітня 2025 року гірка звістка про непоправну втрату прийшла у родину жителів Луцька – Наталії та Олександра Карчевських. У той страшний трагічний день о 13 годині дня, внаслідок удару керованими авіабомбами поблизу села Шахове, що на Донеччині, перебуваючи на бойовому завданні, загинув їхній красень-син – Олександр Карчевський (позивний Санич), головний сержант-командир 1-ого зенітного артилерійського взводу зенітної артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. 

Я знала його з народження, з маленького Сані, Саші, Сашка, Олександра, який зростав на очах, залюбки грався з моїм сином. Ніколи не стерти з пам’яті їх улюблену гру «в солдатики». Хіба тоді, у непрості, але мирні 1980-ті, хто думав чи гадав, що цей смуглявий кароокий хлопчик, через 40 років стане солдатом-захисником і візьме в руки справжню зброю та, не роздумуючи, буде захищати рідну українську землю.

Ми жили в одному затишному дворі. Ніколи не було такого, щоб Саня не пройшов і не привітався. Ввічливий, небагатослівний, з усмішкою на устах і надзвичайно вродливий – таким назавжди запам’ятається Саша Карчевський всім, хто його знав. 
Загартованим, змужнілим, з власною думкою і великим бажанням здобути професію повернувся юнак додому зі строкової служби. Працював, у вільний час займався своїм улюбленим хобі – розкопками – і заочно навчався на психолога у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. Був період, коли вахтовим методом працював за кордоном. І коли почалася так звана антитерористична операція, його батьки почули: «Я не поїду на заробітки – я піду на фронт». Неодноразово ходив у військкомат, але отримував відстрочки. 

 Біль непоправної втрати висловили його друзі, а також побратими – уже два Олександри, які приїхали з передової віддати останню шану товаришу.         

Першого травня 2015 року 33-річний Олександр Карчевський отримав мобілізаційну повістку, до якої був готовий. Необхідні речі вже були складені у рюкзаку. Наступного дня він був у військкоматі. Тут познайомився ще з двома Олександрами – Павшуком та Корнійчуком. З того часу пліч-о-пліч проходив їх бойовий шлях на Луганщині та Донеччині. Вже тоді відчув гіркий смак війни на Сході України. Через рік і два місяці Сашу демобілізували.

Мама пригадує: «Він ніяк не міг звикнути до мирного життя. Постійно щось думав, телефонні розмови з бойовими друзями дуже засмучували. Саша рвався туди, казав, що його місце – серед побратимів».

Велика війна знову звела на передовій трьох друзів Олександрів

І коли почалося повномасштабне вторгнення російського агресора, Олександр Карчевський стояв у перших рядах серед добровольців до військкомату. 

«Тоді масово видавали зброю, а Саші у перший день – не вистачило автомата. Але він не заспокоївся і знову пішов. Я знала, що він не відступиться і свого доб’ється. Врешті був мобілізований», – гірким болем озивається спомин матері.

26 лютого 2022 року Олександра Карчевського зарахували у 100-ту бригаду ТрО (згодом переформована на механізовану бригаду Сухопутних військ ЗСУ), яка на той час стояла на захисті західних кордонів із білоруссю. У квітні 2023-го бригаду передислокували для виконання бойових завдань на Схід, зокрема на Лиманський напрямок. Три Олександри знову зустрілися на війні. Три роки і 62 дні Саша захищав рідну землю, сміливо вступав у бій з російським агресором з твердим переконанням: «За віру, за землю, за волю!».

Мама воїна розповідає про нього як про живого, ніби він стоїть поруч, обіймає її: «Під час короткочасних відпусток – рвався назад. Прощався завжди з усмішкою і ніколи не дозволяв проводжати його далі, ніж до порога квартири. Небагатослівним був і під час телефонних розмов. Коротке «Ок!» означало, що все добре. А яке ж те добре було під час масових атак, штурмів, коли навіть у телефоні було чути вибухи?».

«Після загибелі побратима винив себе у непоправному горі…»

Розповіла мама й про невимовний біль сина, коли він втратив свого друга юності – Олега. Саме за нього Олександр писав рапорт командиру про перевід товариша у його підрозділ. Але побули вони разом недовго – від прямого влучення бомби Олег загинув. 

«Він не знаходив собі місця, винив себе у непоправному горі, замкнувся, дуже переживав», – не стримує сліз пані Наталія.

Щиро вдячний був наш захисник за куплений рідними та небайдужими українцями швидкісний автомобіль «пікап», що так був необхідний на передовій. До збору коштів долучилася й релігійна громада у Польщі, де на той час перебувала сестра воїна і яка ініціювала збір коштів. 200 тисяч гривень було зібрано за короткий час, куплено машину та відправлено на фронт захиснику. Як світлий спомин про бійця «пікап» і зараз служить побратимам. 

Прощання з воїном відбулося у церкві «Дім Євангелія». Сотні людей – рідні, друзі, знайомі, військові, жителі громади, а також чиновники Луцької міської влади – секретар Юрій Безпятко та депутат Роман Кравчук – прийшли попрощатися з полеглим захисником. Біль непоправної втрати висловили його друзі, а також побратими – уже два Олександри, які приїхали з передової віддати останню шану товаришу.

Зокрема, Сергій Шараєвський згадує: «Свого часу допомагав його підрозділу як капелан, волонтер і військові мені прислали тубус від гранатомета з підписами бійців. У 2022 році Саня пішов добровольцем, був зенітником: прикривав нашу артилерію…».

Зовсім свіжі спогади ще у одного друга – Олександра Ройка, який востаннє спілкувався із захисником телефоном перед Великоднем: «Хороший, щирий українець. Ніколи не жалівся на фронтові будні, казав, що все добре, тихо, спокійно. Але ж я добре розумів, що то за спокій. У нас захоплення було однакове: почитати історію, походити по лісах, знайти якісь цікаві знахідки…».

Віталій Лузарєв жив з Олександром по сусідству, товаришували, служили в різних підрозділах, сказав: «На жаль, Сашко загинув. Будемо молитися за нього. Був позитивним, дуже любив природу, тварин, риболовлю… Світла пам’ять тобі, друже».
Поховали Героя у секторі військових поховань на міському кладовищі у селі Гаразджа. Тепер Олександр із другом Олегом – навіки разом…

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: У громаді на Волині рідним полеглих Героїв вручили їхні посмертні відзнаки.