«В дзвонарстві немає стандарту – діє свобода самовираження», – вважає ігумен Никодим.
18 із 36 років – у монахах: до Церкви волинянина покликали дзвони
Ігумен Никодим (Смілий) став монахом у 18 років. Зараз йому – 36. Його батько вже помер. Лишилася тільки мати. Має молодшого на три роки брата, який ще не встиг одружитися, бо воював, а зараз лікується. Брат ставиться до релігії нейтрально, а він ще з підліткового віку живе церковним життям. І спонукало ігумена Никодима до цього… дзвонарство, яким він з юних літ і досі займається, хоч уже і настоятель Братського Хрестовоздвиженського монастиря Православної церкви України, що у Луцьку
Захотів стати монахом, перебуваючи в жіночому монастирі
– Як я був маленьким, прабабця інколи водила мене до Кафедрального собору Святої Трійці у Луцьку, – розповідає про свій шлях до релігії ігумен Никодим. – Потім воно все якось саме собою трапилось. Я навчався у сьомому класі, повертався додому зі школи і, проходивши повз той самий собор, почув, як звідти долинає церковний дзвін. Мені стало цікаво: хто це, що це і як це працює. Тож я увійшов до храму, аби задовольнити цю свою допитливість. Там мені повідомили, що дзвонарем був Василь Гаврилович Шепелюк. Я дочекався, він спустився – і ми познайомились. Василь Гаврилович запропонував приходити і допомагати йому. Спочатку трохи лячно було, бо це ж дзвіниця собору – культової споруди. Але раз прийшов, другий – і зрозумів, що мене ця справа дуже зацікавила. Відтоді я серйозно захопився дзвонарством…
А вперше хлопець захотів стати монахом під час паломництва в Зимненський жіночий монастир. Там відпочивав у дитячому таборі.
– Тоді я навчався у восьмому класі, – пригадує ігумен Никодим. – Я побачив монастир зсередини. Почув лекції, які нам викладали черниці, скуштував страви, які вони готували. А ще я побачив приклад самовідданого служіння Богові з боку монахинь. Зрозумів, як позитивно впливає на людину чернечий устав, який сприяє духовному росту. Все це мене дуже вразило і вперше у моїй голові виникла ідея стати монахом.
Переваги чернецтва пояснює тим, що мирян звідусіль оточує купа спокус. А в монастирі ж – свій розпорядок, що включає молитви, богослужіння. Легше дотримуватись посту. Але якщо ти – в монастирі, то це ще не стовідсоткова гарантія, що ти – в раю. Адже ченцям також потрібно їсти, обігрівати взимку приміщення та ремонтувати його, платити за комунальні послуги, а, отже, – вони так само потребують грошей. Щоб все це було – необхідно працювати:
– Є таке поняття як послух, – каже настоятель. – Чернець повинен виконувати те, що йому наказують наставники. Тож робота в монахів є, і її, можливо, навіть більше, ніж у мирян.
«Дізнавшись, що я з Київського патріархату, не дали диплом і сказали покаятись…»
…Здобуваючи освіту дзвонаря в білорусі, відповідно до навчальної програми, він практикував це ремесло у монастирях, де проходить більшість богослужінь:
– Ми дзвонили там згідно з уставом. Період освоєння фаху тривав пів року. За цей час, відвідавши багато обителей, я остаточно вибрав чернецтво.
Запитую ігумена Никодима, чому він навчався в білорусі, у мінську? Чи це найближчий заклад був на той момент?
– Це була єдина на той час мені відома школа дзвонарів з високим рівнем викладання і практики! – відповідає чернець.
Священник тоді щасливий, коли до нього парафіяни приходять без спеціального заклику .
Тоді цікавлюсь, чи не спонукали під час навчання обрати московський патріархат?
– Дізнавшись в кінці навчання, що я з Київського патріархату, – зі смутком ділиться дзвонар, – мені не дали диплом і сказали, щоб я покаявся за те, що в українській церкві і тоді мені його надішлють.
Повернувшись в Україну, майбутній монах випадково познайомився із ієромонахом Марком – нині архієпископом Кропивницьким. Було це у 2004 році. Тоді Смілий і пішов у Жидичинський монастир, який тільки-но відроджувався з руїн. Точніше, поїхав на велосипеді, дорогою розпитуючи, де ж той Жидичин і де місцева обитель?
На той час там проживав тільки Марк. Згодом приєднались інші монахи. Зараз їх уже більше десяти. Багато з них, щоправда, не перебувають в монастирі особисто, а поїхали капеланами на фронт. А ігумен Никодим разом із братами служить у храмі Іоана Хрестителя, що в Замку Любарта, і монастирському храмі святого мученика Данила Братковського.
Запитую, чи може жінка бути дзвонаркою, а у відповідь чую:
– Немає ніяких канонічних перешкод, щоб християнки цим займались. У мінську, наприклад, у групі, де я навчався на дзвонаря, половина учениць на курсі були дівчата. Це ж – не служіння у вівтарі, де діє ряд обмежень. Це – служіння в окремому приміщенні. Хоча старші жінки теж мають право бути вівтарницями, тобто заходити у вівтар…
Ігумен Никодим пояснив певні тонкощі в справі дзвоніння. По-перше, аби зменшити шкоду від гучного звуку, дзвонарі відкривають рот. По-друге, є базові мелодії, які ти вивчаєш, а вже потім компонуєш на їх основі якісь свої ритми. В дзвонарстві немає стандарту – діє свобода самовираження. Можна обрати таку мелодію, яку сам вигадаєш і яка тобі до вподоби. Знаючи нотну грамоту, можна збудувати власний передзвін.
Кажу ігумену, що багато пишуть про цілющу силу дзвонів і запитую, чи вважає він, що це пов’язане з дією звука, як фізичного явища, чи під час дзвоніння православних дзвонів діє Благодать Божа?
– Коли в період епідемій люди епохи Середньовіччя постійно тривожно били в дзвони, – мовить настоятель, – то помітили, що кількість хворих зменшувалась. Тоді ще не було сирен та соціальних мереж, тому використовували для сповіщення дзвін.
Але, на жаль, з тих пір серйозних досліджень цього явища не проводилось.
Але тут-таки Никодим наводить приклад, як і у наш час трапляються випадки, коли старі-добрі дзвони стають у нагоді. Згадує, що під час Майдану 2013 – 2014 років сучасні системи зв’язку глушилися, тому дзвін, що долинав з Михайлівського Золотоверхого собору, зіграв вирішальну роль у допомозі протестуючим (а бив тоді кілька годин у дзвони Михайлівського Золотоверхого, сповіщаючи про розгін Євромайдану в Києві 11 грудня 2013 року і піднімаючи народ на боротьбу з режимом Януковича, дзвонар із волинського Горохова Іван Сидор, якого журналісти і читачі визнали за цей подвиг «Людиною 2013 року». – Авт.).
«До Бога треба йти, коли не тільки тривога на душі»
На завершення розмови прошу отця Никодима дати якісь універсальні поради щодо залучення до служіння Богу більше молоді.
Ігумен запевняє, що особливих порад немає. Каже: бути віруючим – це особисте рішення кожної людини. Зараз, у часи війни, багато людей приходять в храм, щоб помолитися за себе чи своїх рідних, але мине час – і війна завершиться. Людина просить щось у Бога, отримує, а після цього, на жаль, перестає ходити до церкви.
– Є таке народне прислів’я: «Як тривога, то до Бога», – нагадує настоятель і додає: – Не потрібно чекати, поки щось лихе трапиться. Бажання стати віруючим повинне саме виникнути. Священник тоді щасливий, коли до нього парафіяни приходять без спеціального заклику, коли шукати Бога – це їхнє власне бажання. Тоді це – громада, духовна спільнота, тоді дійсно хочеться служити.
…Цього року виповнюється 20 літ, відтоді як ігумен Никодим обрав чернечий шлях. Запевняє – ще жодного разу не пошкодував, що зробив такий крок. Каже: всі аргументи певних релігій проти монашества не витримують критики. У духовних людей можуть народитися бездуховні діти-бунтарі, а вплив на демографію з боку чернецтва не є значним, оскільки воно не є критично кількісним.
Читайте також: Волинська фішка: А ви грали в «чачку»?.
