«Я по волі Божій – українка. І мене не можна розтоптати». Пам'яті Сіми Кордунової

Віддячила Всевишньому та людям 17-ма патріотичними книгами…

Сіма Кордунова народилася 14 лютого 1931 року на лаврівському хуторі у багатодітній сім’ї. Село Лаврів вважали «бандерівським», тому долю її краян легкою не назовеш. Батька, Дмитра Кордунова, хлібороба, який знав напам’ять «Кобзар», забрали у 1944-му і спровадили до Уфи, де назавжди загубилися його сліди. Односельчанин, якому вдалося вижити, потім розповів, що знесилений від голоду, батько впав на поромі. Товариші хотіли його підняти, але конвоїри не дозволили: «Пусть подыхает! На одного бандеровца будет меньше!» Родина так і не дізналася, де батькова могила. Історію України вивчала із батькових пісень. Його улюбленими були «політичні», про Байду, Кармелюка, Морозенка... Усвідомлюючи особисту трагедію і трагедію односельчан, усіх наших співвітчизників, пізніше Сіма Дмитрівна заявить про своє призначення на землі: «Я по волі Божій – українка. І мене не можна розтоптати».

Початкову освіту Сіма здобувала у Лаврівській (2 класи) та Полонківській семирічній школах, середню (8 – 10 класи) – у жіночій школі №3 міста Луцька. У 1951 році закінчила дворічний Луцький учительський інститут (факультет української мови і літератури).

«Треба було щось таке, що може переконати остаточно: «Ти – не росіянин, ти – українець, і ви браття – на словах…».  

Розпочинала фахову кар’єру в селі Боратин Луцького району. В 1956 році поступила на історико-філологічний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. Після закінчення вишу з 1959 року працювала в школах Луцького району на посаді вчителя української мови і літератури.

Вийшла заміж за Євгена Мисливчука, у їх шлюбі народилися син Богдан і дочка Людмила.

Сіма Кордунова – авторка 17 книг, також компакт-диска та музичної збірки «Яснозора Волинь». Вона – дипломантка всеукраїнського конкурсу гумору і сатири «На межі тисячоліть», лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського.

«Війна оця показала, хто є хто…»

Газета «Волинь» неодноразово писала про Сіму Кордунову на своїх сторінках, вона бувала в нашій редакції, а також радо приймала у своїй заквітчаній (була великою квітникаркою!) садибі в селі Полонка наших журналістів. Її було 
неймовірно цікаво слухати. Слова цієї жінки проймали щирістю та глибиною. Ось деякі цитати із розмов із Сімою Кордуновою.

• «У моєму рідному Лаврові, біля дому ріс дуже великий квітник. То було дивно, бо за Польщі земля була дорога і кожен клаптик намагалися використати раціонально. А яка користь від квітки? Хіба та, що хата стояла як у віночку… Та в 1943–му хата згоріла. Ми вискочили в ліс, у чому були, бо жили під лісом. Усе забрав вогонь, єдине, що залишилося, – квітник. У ньому й розкошувало моє дитинство».
• «Я пережила 1940-ві, початок 1950-х, коли на Волині скрізь були наші хлопці, яких сьогодні хто з любові, а хто з ненависті називає бандерівцями. Це та група людей, яка відродила українську націю. Хто б там що про них не казав, але якби не було повстанців – не було б сьогодні вільної України, була б уже загнана в небуття. Війна – це лихо, але це й поштовх до чогось. Ці наші хлопці – це Божа воля. В моєму селі на війні в Червоній армії загинув 101, а молодих, які пішли в бандерівці, – 102. 102 молоді людини, які нагадали, що вони – українці! Тут – совєти (скільки людей у Сибір вивезли!), німці… Проти трьох сил! Оця армія зуміла вижити, хай і в непрямому розумінні, – дух їх вижив! Нема більш такого народу, щоб так його гнобили і нищили, а він вижив! Перемоги не може не бути! Це – висновок із нашої історії!».
• «Тут житейська філософія: все, що діється, для чогось потрібне. Для чого війна? Це – велике горе, це – нищення народу, але війна оця показала, хто є хто. Нарешті отакі люди, які хитаються сюди-туди, переконалися, хто ворог наш. Бо не кожен загляне в історію і пересвідчиться, скільки українців гинуло заради українського. Треба було щось таке, що може переконати остаточно: «Ти – не росіянин, ти – українець, і ви браття – на словах…». Та ж мішанина робилася віками, щоб позбавити свого, нав’язати чуже, яке би допомагало підкорити тебе, служити іншому. Це – боротьба за людські душі, тільки зараз вона ведеться нагло, відкрито, похабно. Вона й раніше неделікатна була, тільки зараз більше крові. От наша рідна кров повинна, мабуть, була пролитися…».
• «Група людей, угро-фіни, жили в тих московських болотах і лісах: вживали те, що було навколо… Виловив у річці рибу, зібрав чи убив щось у лісі – усе готове, нічого він не ростив. А як обчистить усе в себе – іде далі чистити, шукати здобичі… навіть із росії в Європу. Така в нього природа, а всупереч їй нічого росіяни не зробили. Такими вони лишилися – такими будуть…».
• «Живу завдяки Божій ласці, і якщо Бог дав мені стільки років, то я повинна чимось віддячити, і це мені додає наснаги».

Спасибі Вам, Батьки, Брати, Синочки,
За подвиги, що правду в світ несуть!
Вони, як лаврові нев’янучі листочки,
В майбутні покоління проростуть.
Ви борете брехню стозлоязику,
Недолюдками ввергнуту сюди,
Щоб не підпав наш край під силу дику
Ненатлої московської орди.

Василь РОГУЦЬКИЙ.

 ЛИСТ В АТО

Лиш два рочки виповнилось доці,
Ще не знає азбуки вона,
Ще не усвідомлювала досі
Суті в слові грізному «війна».

Букви з маминих старанно змалювала,
Аж схилилась втомою до сну,
Два рядочки на папері стали:
«Татові моєму.
На війну».

Отака адреса сумовита…
Доня знає, що стріляють там,
І пішов татусь, щоб зупинити
Наступ на Вітчизну ворогам.

На папір поклала рученятко,
Мама його контур обвела:
От погладить той відбиток татко –
І йому добавиться тепла.

До грудей притулить ручку доні,
Цілуватиме її стократ –
І солдатські струджені долоні
Ще міцніше стиснуть автомат.

Той листочок у важку хвилину
В душу западе йому навік.
Захистить він край свій і родину –
Український батько й чоловік!

Сіма КОРДУНОВА.