Курси НБУ $ 41.38 € 43.94

І ОСІНЬ ЖИТТЯ БУВАЄ ЗОЛОТОЮ

Скоро чотири роки мине, як Тамара Андріївна Федчук та Іван Гаврилович Михайлів разом...

Скоро чотири роки мине, як Тамара Андріївна Федчук та Іван Гаврилович Михайлів разом. У поважному віці звела їх доля. В обох було своє — гарне і довге життя, з його любов’ю і печаллю, тривогами і радощами. В обох була сім’я. До того ж така сім’я, якою вони дорожили, гордились. А чому “гордились”? Тамара Андріївна й Іван Гаврилович і зараз, похоронивши своїх чоловіка, дружину, з особливим почуттям говорять про цих рідних їм людей, з якими пройшли довгий подружній шлях, виростили, виховали дітей.
...Перший чоловік Тамари Андріївни Андрій був офіцером. І прізвище у неї, росіянки, родом з Петрозаводська, таке суто “западенське”, бо він — з Волині, з села Уляники Рожищенського району. А в Петрозаводську навчався в офіцерському училищі. Ще коли був курсантом, то подружився з Тамарою. І коли після закінчення одержав направлення в Заполяр’я, то вирішив одружитись.
— Я не поспішала, — пригадує Тамара Андріївна. — Говорила йому, мовляв, буде в тебе відпустка, приїдеш, тоді й оформимо наш шлюб. Але Андрій твердо вирішив відправлятись на службу з дружиною, і ніяк не відступав. Таки наполіг на тому, що ми розписались.
Правда, у Заполяр’я поїхав сам, а молода дружина вирушила в дорогу лише через місяць — оскільки працювала головним бухгалтером, то, щоб розрахуватись з роботи, мусила знайти собі заміну. І сьогодні жінка добре пам’ятає ту свою незвичайну подорож: спочатку їхала залізницею до Мурманська, потім на пароплаві пливла Баренцовим морем, трохи ще кіньми її везли, маленьким човном, аж поки добралась в село Какурі. Побачила землянки, в яких жили офіцери, і розплакалась, подумавши, в яку це глухомань завіз її чоловік.
В цій “глухомані” прожило подружжя п’ять років. Це той край, звідки навесні жінки з дітьми виїжджали на “велику” землю. Бо ж там, в Заполяр’ї, і влітку доводилось їсти овочі (навіть картоплю і цибулю) в сухому вигляді. І сонце рідко тішить. Народжувати першу дочку Тамара Андріївна теж поїхала додому, в Петрозаводськ.
А ось друга вже народилась в Батумі. Така зміна місця служби сталась завдяки збігу обставин.
— Товариш Андрія, — розповідає Тамара Андріївна, — мав їхати в Батумі. Але він ще був холостяк, і, напевно, не хотів втрачати пільги (все-таки в Заполяр’ї і зарплата більша, і вислуга — рік за два). А я дізналась про це і кажу Андрієві: “А ми поїдемо — я так вже втомилась в цьому Заполяр’ї...”
Сорок п’ять літ — такий подружній шлях Тамари й Андрія. Після Батумі ще була служба в Калінінградській області. А коли Андрій вже мав вислугу літ — заробив пенсію, то сказав: “Тільки на Україну поїдемо жити”. Його рідня в Луцьку прийняла подружжя. А там і квартиру сім’ї офіцера, який вийшов на пенсію, дали.
У 1996 році чоловік Тамари Андріївни помер.
— Ви думали про такий поворот у долі — другий чоловік, друга сім’я?...
— Звичайно, ні. Це, можна сказати, спонтанно вийшло. У лютому 2000 року я з подругою була на лікуванні в госпіталі — в Циблях Переяслав-Хмельницького району. В черзі в маніпуляційний кабінет сиділа. Був там й Іван Гаврилович. Розговорились. Виявилось, що ми з одного міста. Потім, вже в Луцьку, по телефону зв’язались. Стали спілкуватись. Він самотній, я самотня... Сподобались одне одному. А потім і любов прийшла.
“І любов прийшла”, — каже Тамара Андріївна і при цьому її обличчя світліє — в очах спалахує неприхована радість. Зійшлись вони з Іваном Гавриловичем не просто як двоє людей, яких єднають матеріальні, а точніш побутові інтереси. В них це не на першому плані. Це не господарський, так би мовити, союз. Хоч і таке буває, коли літнім людям просто легше вижити удвох, зважаючи на невелику пенсію.
Ніби передбачаючи, що може бути запитання, чи ж зареєстровано їхній шлюб, Тамара Андріївна каже:
— Ми вирішили, що нам штамп у паспорті не потрібний. Він взагалі не є гарантією, що сім’я буде міцною, а тим більш — в такому похилому віці. Якби був якийсь інтерес до квартири, то, може, і дійшло б до документального оформлення наших стосунків з Іваном Гавриловичем. Мені ж його квартира не потрібна — у мене є своя кімната, куди в разі потреби можу завжди повернутись.
У березні 2000 року Тамара Андріївна прийшла до Івана Гавриловича на день народження. Тоді й познайомилась ближче з сім’єю його дочки Галі, його друзями. Відчула, що сподобалась їм. А невдовзі стала тут хазяйкою. І життя з Іваном Гавриловичем повернуло її до тих турбот, які, здавалось, вже були в минулому. Вона турбується про чоловіка так, як колись турбувалась про свого Андрія. А Іван Гаврилович дає їй можливість почуватись жінкою. Коли бачить, що вона втомилась, то береться за будь-яку роботу — жіночу чи чоловічу. Він може і їсти приготувати, і попрати.
— По-друге, коли людина тобі подобається,— каже моя співбесідниця, — то стараєшся бути з нею ласкавою, доброю.
— І при макіяжі...— зауважую я.
— Аякже — і легкий макіяж мусить бути, — говорить Тамара Андріївна. — Бажання подобатись чоловікові також не дає опуститись, хоч вже й поважний вік.
Після смерті свого першого чоловіка Тамара Андріївна не була одинокою. Дочки (одна з них живе в Луцьку), внучка, яка вже подарувала правнука, — хіба можна бути самотньою в такій родині? Але ж у молодих — інші інтереси. Вони поважають маму, бабусю, та в них свої сім’ї. Їх щоденне життя відрізняється. Якщо в молодості головне — робота, виховання дітей, то в старості — як дожити гарно. Щоб, як висловилась Тамара Андріївна в одному із своїх віршів (є в неї таке захоплення — писати вірші), до “заходу життя” любов провела.
— А хочете, я вам свій вірш про любов прочитаю, — запропонувала жінка.
— Чом же ні...
І прозвучали такі рядки:
Улыбнулась судьба мне на склоне лет,
Я ответила :”Да”, — почему бы и нет.
Молодое сердце иль полно тоской,
Запретить любить — силы нет такой...
Другий чоловік Тамари Андріївни теж кадровий офіцер. Пройшов фронтовими дорогами, був п’ять разів поранений. І про цей його нелегкий шлях, про безмежне бажання вижити, повернутись до рідної сім’ї, Тамара Андріївна теж склала поетичні рядки. Коли я слухала їх, як кажуть, в авторському виконанні, то думала: якою це уважною треба бути до людини, яку, здавалося б, не так давно знаєш, щоб з такою теплотою описати її життя.
І сам Іван Гаврилович, відчувається, таке ставлення до себе, до прожитого і пережитого ним в Сталінграді, на Курській дузі, на Білоруському, Центральному фронтах особливо цінує. Бо ж син не раз просив, щоб він, якщо не описав свій фронтовий шлях, то наговорив на диктофон, — це ж пам’ять для дітей, внуків. Та ніяк до цього не доходило. А ось Тамара Андріївна послухала його розповідь і зробила цю “пам’ять” для дітей.
Родом Іван Гаврилович з міста Горький. Там познайомився із своєю першою дружиною Марією. Там в 1946 році одружився. Сім’я офіцера поміняла не одне місце проживання. А як постало питання про вихід на “гражданку” в 1964 році, то приїхав до Луцька. Вже вісімнадцять літ минуло, як нема його Марії, яку він дуже любив. Про ці почуття і сьогодні чоловік, які розміняв дев’ятий десяток літ, не соромиться говорити. Ще не старий вдівець, як на той час, зустрічався після смерті дружини з жінками, але “серйозних намірів не було”.
— І ось в госпіталі в Циблях, — це вже Іван Гаврилович пригадує зустріч і знайомство з Тамарою Андріївною, — ми в їдальні сиділи за сусідніми столами. Переглядались... А потім і познайомились. Сталось так, що я розіграв Тамару Андріївну і її подругу: коли вони сказали, що з Луцька, то я почав допитуватись, де є таке місто. Вони старанно пояснювали, аж поки я не зізнався, що і сам звідти приїхав. Після цього знайомства ми ще днів десять спілкувались. Коли жінки від’їжджали, я їх проводжав. А потім, коли сам повернувся до Луцька, то відразу ж згадав про телефонний номер Тамари Андріївни (ми обмінялись своїми координатами). Зателефонував, був запрошений на чай...
Одне слово, десь місяць-півтора Іван Гаврилович і Тамара Андріївна ходили одне до одного в гості. А потім зрозуміли, що обоє не проти жити разом. Дві родини подружились, в обох стало вдвічі більше друзів, знайомих. І покидала я квартиру, де живе це поважне подружжя, з думкою: воістину відчуття повноти і радості життя не залежить від віку. “Осінь життя” (коли дорослі діти і навіть внуки) дає можливість зайнятись тим, що давно хотілось зробити, — вдосталь гуляти на природі, читати, зустрічатись із старими друзями. Поспішати вже нема куди. Нема потреби якесь “добро наживати” (все необхідне вже є). Зате є можливість спілкуватись з близькою по духу людиною. А такими духовно близькими є Тамара Андріївна й Іван Гаврилович. І це зрозуміло. В пізньому шлюбі не може бути помилки, бо вже знаєш життя, здатний розпізнати людину.
Катерина ЗУБЧУК.
Telegram Channel