Ми з чоловіком — пенсіонери. Удвох живемо, у віддаленому селі. Хата у нас велика. Будували ще в часи «застою». Для дітей. А вони дмухнули з села — всі по містах живуть. У найменшої дочки чоловік крутий, як кажуть. Недавно з Португалії приїхав. І нам пару сотень «зелених» підкинув.
Ми з чоловіком — пенсіонери. Удвох живемо, у віддаленому селі. Хата у нас велика. Будували ще в часи «застою». Для дітей. А вони дмухнули з села — всі по містах живуть. У найменшої дочки чоловік крутий, як кажуть. Недавно з Португалії приїхав. І нам пару сотень «зелених» підкинув. «Купіть новий телевізор, мамашо», — порадив мені. Аякже, зараз, буду купувати. Заховала в скриньку, поклала в шафі на верхній полиці, як годиться. Може, ще чорніший день буде. А ото недавно збиралися ми з дідом обідати. Аж дивимось у вікно — якась іномарка зупинилася навпроти двору. І виходить з неї парубок, стрижений наголо. А за ним — ще троє, одягнуті не по-нашому, голови рушниками великими пообмотувані. І сунуть усі до хати. Найперше — стрижений, за ним ті смагляві чужинці. Ми аж роти пороззявляли. Що за мана? Стрижений привітався по-нашому, а ті троє щось пробелькотіли. — Це турецька делегація, — пояснює стрижений. — Вони цікавляться, як в Україні живуть селяни. Маєте все їм розказати, а я перекладач. — Питайте, нам не шкода, — набрався духу мій дід. Двоє з делегації пішли по кімнатах, розглядають там, як ми живемо. А третій, товстенький, щось белькоче. Стрижений перекладає: — Чи багатий у вас колгосп? Чи добре люди заробляють? Я хотіла сказати, що від колгоспу лишилися тільки роги і ноги, та мій старий, такий патріот, штрик мене під ребра: — Цить, бабо, я відповідаю. Колгосп на висоті. Надої високі. Урожай — теж. Зарплата щомісяця. — А пенсія у вас яка? — продовжує перекладати стрижений. — Пенсія чудова. Ото одержу за цей місяць і пошлю бабу на курорт. А як повернеться — поїдемо до Європи, в туристах побуваємо, — хвалиться далі старий. А я ледь не лусну. — Ну, а як з крадіжками? Кажуть, що в Україні багато злодіїв, крадуть і у верхах, і в низах. — Не вірте! — обурився мій патріот.— Ніхто ніде не краде. У нас і замків немає, нічого не пропаде! Я мало не зомліла від такої мови. У нас уже кілька разів покрали і гусей, і індиків. По всьому селу крадуть. У кума Василя навіть кабана поцупили. От розпитав турок про все з допомогою стриженого, а двоє інших вийшли з кімнати, де роздивлялися, як ми живемо. Попрощались. Пішли турки в машину, а перекладач затримався. Підходить до мене впритул і шепоче: — Може, маєте макову соломку туркам на продаж? — Не сію, бо все одно виріжуть, — бовкнула я. І враз мене наче блискавка пронизала, а ноги задерев’яніли. Стою, як пень. Поки отямилася, та делегація зникла, тільки пилюка стовпом за нею. — Ну, бабо, гордись! Вже й турки до нас навідалися! — весело каже чоловік. — Сам ти турок! Кинулася я у кімнату — і до шафи. Скринька на місці. Глянула я всередину — а там замість «зелених» і гривень папірець лежить. А на ньому великими буквами написано: «Туркам привіт від циганського барона». Світлана РОМАЩУК. с. Хорлупи Ківерцівського району.
