ОСТАННІЙ УРОК ВЧИТЕЛЯ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.40 € 32.19

ОСТАННІЙ УРОК ВЧИТЕЛЯ

20 років подвигу Юрія Лелюкова Піднімаюся східцями на третій поверх Іваничівської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів і заходжу у той самий клас, у якому провів свій останній у житті урок вчитель початкової військової підготовки Юрій Лелюков.

20 років подвигу Юрія Лелюкова

Піднімаюся східцями на третій поверх Іваничівської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів імені Героя Радянського Союзу Д. Тарасова, заходжу у той самий клас, у якому провів свій останній у житті урок вчитель початкової військової підготовки Юрій Лелюков.
Як завжди, пролунав тоді дзвінок, і десятикласники сіли за парти. Цього разу Юрій Миколайович розповідав дітям про будову гранати, принцип її дії, бойову силу. Школярі уважно слухали його й почуте занотовували у зошити.
Колишній прикордонник, кадровий офіцер, а нині старший лейтенант запасу умів заворожити юні серця. Після невеличкої контрольної з пройденого матеріалу зведений клас принишк, слухаючи учителя. Той для засвоєння пройденого продемонстрував один із трьох муляжів гранати. Показав її у розрізі.
Далі взяв ще один учбовий макет.
— Перш ніж привести гранату в бойове положення, — показував Юрій Лелюков, — потрібно притиснути спусковий важіль і висмикнути кільце. В учбовій гранаті почується клацання, а в справжній — клацання і піде димок... Якщо чеку висмикнути, до вибуху залишиться чотири секунди...
Двадцять шість пар дитячих очей уважно спостерігали за рухом учителя. Юра впевнено, із посмішкою на вустах, відпустив чеку. Клацнуло і пішов димок!
Блискавично запрацювала думка. Поруч вікно, але ж там, у дворі, граються щебетливі малюки, попереду — цілий клас. Випускники побачили, як вчитель різко повернувся до них спиною, метнувся у куток і притиснув гранату. Пролунав оглушливий вибух. У вікнах повилітали шибки. Із стін і стелі посипалася штукатурка. Клас заволокло димом. Діти ще до кінця не усвідомили: що ж сталося? Мерщій до вчителя. Винесли у коридор. І аж тут побачили його закривавлене тіло...
Народився Юрій Лелюков у мальовничому селі Заболотці. Тут серед чарівної природи пройшли його дитячі літа. Неподалік — швидкоплинний Буг. Тут легко й вільно дихається і для риболовлі простір.
Вабили сіроокого хлопця й колишні оборонні споруди — доти — німі свідки часів Великої Вітчизняної. Саме на цій землі воїни одинадцятої прикордонної застави під командуванням молодшого лейтенанта Уткіна та політрука Печеневського прийняли перший бій із фашистами у червні 1941, проявивши хоробрість і мужність. Юрко не раз приходив сюди разом зі своїм батьком Миколою Іллічем, колишнім прикордонником. Мабуть, саме його розповіді породили у сина мрію стати прикордонником. А, може, зважитися на цей крок його спонукали книги, любов до яких передала ненька, Катерина Григорівна — відмінник народної освіти, вчителька початкових класів.
Згодом родина Лелюкових переїжджає до Іванич і мешкає в селищі цукроварів. 1962 року тут звели нову школу. Юра Лелюков першого вересня з великим букетом квітів прийшов у сьомий клас цієї десятирічки. Шкільна сім’я радо зустріла новачка.
— Однолітки одразу потягнулися до нього, — згадує ветеран-педагог Василь Чміль. — Юра любив спорт, був здібним, обдарованим учнем.
Перед тим, як подати документи в училище, пройшов добрий гарт у робітничому колективі Іваничівського цукрового заводу, де до цього працював його батько. Власне, підприємство дало молодому слюсарю-турбіністу направлення до вступу у Московське вище командне Червонопрапорне училище КДБ при Раді Міністрів СРСР. Щоліта, приїжджаючи на канікули до батьків у рідні Іваничі, Юра неодмінно навідувався до своєї школи, годинами спілкувався з учнями та вчителями.
«Юра показав себе трудолюбивим, цілеспрямованим курсантом. Завжди був у центрі військової діяльності колективу», — згадує Юрин однокурсник Ю.В. Скрипко. Юрію Лелюкову пропонували місце і кар’єру в училищі. Але доля розпорядилася по-іншому. Він вибрав неспокійний кордон. На півдні, в горах, де влітку нестерпна спека, а взимку — тріскучі морози та снігопади.
— Служба була нелегкою, але цікавою, — якось зізнався Юрій Миколайович. — Якби не той прикрий випадок. Так от: наш командир, осідлавши верхи коня, вирішив перевірити дозори. Гірська стежина була вузькою і звивистою. Кінь спіткнувся і зірвався в ущелину. Хоч замполітової вини у цьому не було, але на серці відчував тягар. Написав рапорт. Звільнившись у запас, старший лейтенант Лелюков — людина грамотна й ерудована — звикав до цивільного життя. Деякий час працював інструктором райкому партії і райвиконкому, заступником голови колгоспу імені Мічуріна. А як у загальноосвітній школі № 2 з’явилася вакансія вчителя початкової військової підготовки, пішов туди.
Він став душею для дітвори: разом грав у футбол, готувався до військово-спортивної гри, виношував задум створити гандбольну секцію...
Той листопадовий урок став останнім у житті Учителя. Він мав чотири секунди для роздумів і у своїх тридять п’ять прийняв єдино правильне рішення, накривши собою бойову гранату і тим самим врятувавши життя двадцяти шести юнаків і дівчат. Було 13.30, як, здійснивши воістину героїчний подвиг у мирний день, Юрій пішов у безсмертя, у Вічність.
У Катерини Григорівни та Миколи Ілліча не стало єдиного сина, у Лариси Валентинівни — люблячого чоловіка, у шестирічної Лесі і маленького Юрасика — татуся. Здавалося, білий світ осиротів, здригнувся від болю і туги.
За самовіддані дії та мужність, виявлені при врятуванні життя учнів, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1985 року військового керівника Іваничівської середньої школи № 2 Юрія Миколайовича Лелюкова нагороджено орденом «Знак Пошани».
Про цей подвиг не просто було тоді сказати всю правду. Через цензуру багато чого замовчувалося. А дехто боявся правди, оберігаючи себе від оргвисновків. Навіть районна комсомольська конференція, яка тоді проходила в Іваничах у ці печально-траурні дні, не спромоглася вшанувати світлу пам’ять Героя. Але чесне ім’я Учителя, який здійснив самопожертву, нікому не вдалося заплямувати. А ще, кажуть, у деяких школах України після цього надзвичайного випадку теж було виявлено замість учбових бойові гранати.
... Плаче холодними сльозами листопад. Але на могилі Юрія Лелюкова палахкотять хризантеми. Тут поруч сплять вічним сном і його батьки. Сюди часто навідується вдова Лариса Лелюкова, уже дорослі її діти. А ще на місце спочинку рятівника приходять колишні випускники Іваничівської загальноосвітньої школи № 2 1984 року, несуть квіти і палку любов.
В’ячеслав СТРИЙ.
смт Іваничі.