Курси НБУ $ 41.61 € 43.82
Озерне полісся: вже догнали і перегнали європу... за цінами

Волинь-нова

Озерне полісся: вже догнали і перегнали європу... за цінами

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом заслужений журналіст України Валентина ШТИНЬКО

…УРОКАМИ В ЖУРНАЛІСТИЦІ І ЛІТЕРАТУРІ, ЩО ДАЄ КОЛИШНЯ УЧЕНИЦЯ
Не помітила, як стало звичкою о 22–й вмикати інформаційну програму «Вікна» на телеканалі СТБ і чекати репортажів авторства Ольги Волинської, власного кореспондента відділу новин у Дніпропетровському регіоні. Імпонувало не лише те, що вона взяла собі такий псевдонім, а передусім якість новин, що з’являлися в ефірі. Оля завжди була на вістрі болю, злободенності, оперативності. Інколи її сюжети викликали добру професійну заздрість і усвідомлення того, що я б так не змогла. Ну, наприклад, вести репортаж із палати військового госпіталю в Дніпропетровську, чи то пак у Дніпрі, де лежали тяжко поранені мінами й снарядами бійці зі східного фронту. (У родині вже кілька років зі сміхом пригадують, як я пішла провідувати родича в обласну лікарню. В коридорі випадково зустріла чоловіка, вочевидь, після аварії, у скривавлених бинтах і… отямилася лиш тоді, коли медсестра піднесла ватку до носа із нашатирним спиртом. З дитинства не переношу вигляду крові й усе життя майже безуспішно борюся з цим комплексом).
З екрана телевізора я бачила вже не ту Олю, студентку Луцького культосвітнього училища, яка одного разу несміливо прочинила двері редакційного кабінету газети «Волинь», щоб подякувати за першу замітку, надруковану в рубриці «Доброго дня вам, люди!» — після кількох розмов стало зрозуміло, що журналістика для цього дівчиська не лише мрія, а й покликання. Тож не надто складно було її переконати: культосвітнє училище на шляху до мети зовсім не перешкода, швидше навпаки, а знання й навички у медіа–сфері значною мірою здобуваються самоосвітою.



Допомагали осиротілій родині воістину всім миром. Десятки небайдужих читачів «Волині» ділилися хто чим міг, перераховували гроші. Кожній дитині в Ощадбанку до повноліття відкрили рахунок, але, на жаль, у 1990-ті роки у період інфляції ці сирітські кошти пропали. То були важкі часи, коли прилавки магазинів стояли порожні й усе доводилось «діставати».



Ольга Буць зібралася вступати на факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Але життя продовжувало випробовувати дівчину. Родина змушена була переїхати з Волині на Дніпропетровщину, тож закінчувати виш і робити перші кроки на телебаченні їй довелося вже там, а нерозривним зв’язком із Волинню став псевдонім. Із перших днів навчання працювала у відділі новин одного з місцевих телеканалів, потім у студіях телепродакшину як редактор, сценарист документальних фільмів… З 2008–го спробувала себе у жанрі журналістських розслідувань, була кореспондентом та редактором програми «Акцент», яка виходила в ефірі «5–го каналу». Ця програма неодноразово посідала перші місця на конкурсах журналістської майстерності, зокрема «Честь професії-2011», Всеукраїнському конкурсі антикорупційних розслідувань та інших. Тож журналістика стала її стихією. При цьому в неї гарна сім’я, підростає дворічний красень–синочок.
Якось Ольга, будучи в Луцьку, забігала в гості. Від колишньої невпевненості, депресивних настроїв не залишилося й сліду, тож щиро пораділа за молоду колегу, а потім ми на кілька років… загубилися, щоб знову «знайтися» в інтернеті. Оля попросилася в друзі. Як було їй пояснити, що ніколи й не викреслювала дівчину зі своєї пам’яті й по–материнськи переживала за неї, звіддалік спостерігаючи за її роботою. Бачила: вона безжально спалює себе, вочевидь, ще не замислюючись, яка страшна й безжальна штука — синдром професійного вигорання.
А нещодавно колега надіслала мені свою першу прозову книжку із символічною назвою: «За крок до неба», з теплим автографом: «Із вдячністю за підтримку на початку журналістського шляху, з великою повагою та любов’ю ваша учениця Ольга Волинська». (Її перша збірка поезій має гарну назву «Цей дощ присвячено мені»). Оля — вихованка літературної студії «Лесин кадуб» тих часів, коли студія інтенсивно працювала.
Дякуючи за добрі слова, мушу заперечити: ні, Олю, це я тепер вчуся у тебе і в журналістиці, і в літературі — особливо. Бо письменниця Ольга Волинська якось одразу зуміла відчути, що правда художнього образу, метафори, узагальнення, творча фантазія, з чим має справу література, буває значно сильнішою й переконливішою від правди життєвого факту, яким змушена оперувати журналістика. Мені ж ця наука дається складніше, як і усвідомлення того, що журналістика — це та професія, з якої треба вчасно піти. Звісно, якщо сприймати її як діагноз. А якщо це доля, то хіба від долі втечеш?!


…ТИМ, ЩО «РІЗДВЯНОЇ КАЗКИ» НЕ ВИЙШЛО…
У кожного журналіста буває особлива публікація, яка залишається і в пам’яті, й у серці назавжди. Для мене такою стала «Поважчав світ на семеро сиріт». Ця історія розпочалася серпневого дня майже 30 літ тому. Зателефонувала колишня однокласниця й повідомила трагічну новину: в автоаварії загинула наша однокласниця Ганя Туревич (дівоче прізвище), багатодітна мама, на момент катастрофи вагітна восьмою дитиною. Той похорон важко забути. Біля труни стояли дрібні діти. Найстаршій, Надії, виповнилося 19, вона вже була заміжня і мала немовля, хворе на ДЦП, як виявилося згодом. Наймолодшій сестричці Нелі було близько року, ще були трирічні близнюки. Найстаршій з діток, що залишилася в хаті, виповнилося, здається, 12. Наші постійні читачі ту публікацію, либонь, також пам’ятають. За браком місця не буду вдаватися в деталі, ми не раз на сторінках газети поверталися до цієї історії. Адже Надя була категорично проти, щоб молодших братиків і сестричок забрали в інтернат, і вирішила стати їхнім опікуном. Підтримав тоді молоду дружину й чоловік Петро. А наші небайдужі читачі, довідавшись про біду, всіляко кинулися допомагати.
Оскільки молодому подружжю — Надя працювала дояркою, Петро — пастухом у селі Маньків Локачинського району — ще до аварії колгосп виділив окреме житло — приміщення колишньої швейної майстерні, його треба було пристосувати до життя багатодітної родини. Адже попервах жінка навіть їсти бігала готувати до сусідів, бо не мали плити. А ще не було господарських приміщень, погреба, огорожі, щоб діти не вибігали на проїжджу частину… Допомагали осиротілій родині воістину всім миром. Члени Церкви християн віри євангельської з Луцька взялися за ремонт, збудували погріб, паркан, привозили одяг і продукти. Тодішня рожищенська меблева фабрика безкоштовно виділила меблі. Десятки небайдужих читачів «Волині» ділилися хто чим міг, перераховували гроші. Кожній дитині в Ощадбанку до повноліття відкрили рахунок, але, на жаль, у 1990-ті роки у період інфляції ці сирітські кошти пропали. То були важкі часи, коли прилавки магазинів стояли порожні й усе доводилось «діставати».
Лише наймолодшу сестричку Надя погодилася віддати на усиновлення, бо рятувала свого хворого первістка. На жаль, донечка не вижила. А потім доля подарувала молодому подружжю… чотирьох синів. Було нелегко, але Надя ніколи не втрачала оптимізму й працювала, не покладаючи рук, родина, щоб вижити, обробляла землю, тримала чимале господарство.
А ось Петро тяжких життєвих випробувань не витримав, почав зазирати в чарку. А де чарка, там і сварка, та й не тільки… Хоч суд давав випробувальний термін — подружжя нещодавно розлучилося. Після чого Петро дуже швидко одружився з іншою жінкою, яка, подейкують, була у нього давно, і навіть повінчався з нею. А поміж тим прихопив усі документи на житло, заявив, що він там повноправний господар і приведе туди нову дружину.
А куди ж подітися мені з чотирма дітьми? До речі, у сина у вересні весілля, то я зараз працюю на двох роботах, щоб йому допомогти, — чую в слухавці схвильований голос Наді. Знаю: вона телефонує мені лиш у тих ситуаціях, коли почувається вже зовсім безпорадною. Розумію, що ні газетною публікацією, ні звертанням до Петрової совісті тут не допоможеш. Надії потрібна кваліфікована юридична консультація, розподіл майна через суд. А ще, думається, не зайвою буде для жінки й моральна підтримка наших читачів, особливо тих, хто ще пам’ятає початок цієї, на жаль, не різдвяної історії із позитивним завершенням, а життєвої драми, яка триває. Напишіть нам, поділіться своїми роздумами, життєвим досвідом.


…«СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ» — ЦЕ ВЖЕ НЕ ПРО НАС?
Хай простить мене наша блакитна перлина Світязь, але цього літа знову зрадила їй, віддавши перевагу тихішому, меншому і не такому велелюдному Пісочному, що неподалік від Шацька. Лікарі приписали спокій, менше сонця, а тут берізки й сосни добігають до самого берега, і завжди є нагода заховатися в тіні. Та й не треба надто довго долати мілководдя, щоб поплавати, а водичка така ж прозора і лагідна.
Кілька днів з нами відпочивав і онук — теперішній шестикласник, тож спільне перебування біля озера набуло присмаку екстриму, склавшись у калейдоскоп кумедних і не дуже вражень, які викликали, на жаль, не вельми веселі роздуми.
Щодо нашого руху в Європу, то тут видавалося навпаки: Європа рушила до нас. На березі, особливо ближче до санаторію «Лісова пісня», довелося чути й польську, і німецьку мови, і навіть ідиш. Першого ж дня Олежик не заспокоївся, доки не показав нам смішну з його погляду (вивчає німецьку) ошатно виготовлену табличку на воротах одного з будинків. Українськими літерами там було написано: «Ахтунг! Злюкен собакен. Яйцен клац–клац». Ну з гумором у Мельниках усе зрозуміло, а що ж із цінами? Коли якогось вечора онук розмріявся про улюблені фірмові бабусині млинці, я розгубилася: всі інгредієнти привезли з собою, окрім молока. Виручив сусід, принісши від знайомих ще теплу півторачку.
— Але ціни, знаєте, тут курортні: 30 гривень…
Та справжні «фінансові тортури» для батьків, які відпочивають із дітьми, починаються на березі, біля води. Апетит у малечі відмінний, а лісовою доріжкою із періодичністю в 10—15 хвилин курсують жіночки й підлітки, пішки і на велосипедах, пропонуючи всілякі смаколики: качан кукурудзи — 10 гривень, невеличка порція вареників із картоплею — 35, пончики і печені пиріжки із різноманітними начинками — 15, біляші — 25—30. Добре, якщо на відпочинок приїхала сім'я з одною дитиною. А якось довелося спостерігати за родиною, де дітей було четверо. І всі хотіли то кукурудзу, то вареників, то пиріжків… Нарешті мама не витримала і сказала, що у тої тьоті, що наближається, пиріжки не смачні! «Тьотя», якій років 18, замість того, щоб зрозуміти ситуацію, почала азартно захищати й рекламувати свій товар. Як мовиться, і сміх і гріх…
Ну добре, пиріжки чи пончики треба замісити, приготувати начинку, спекти, а щоб вдалися справді смачними, знати ще й якісь особливі секрети. А кукурудза? Десятка за качанчик — таки забагато…
До речі, щодо секретів. Випадково підслухала розмову двох місцевих молодих берегових продавчинь. Одна переповідала другій, як якась пані зі Львова намагалася вивідати у неї рецепт манника, який їй дуже сподобався.
— То я їй такого наплела! — потішилася та.
Стало гірко за землячку. Адже «пані зі Львова» їй зовсім не конкурентка і торгувати манниками тут не буде. А зіпсовані вдома продукти навряд чи викличуть світлі спогади про Волинь.
Втім, як і скрізь, люди різні. Наступного дня вже чула, як старша жіночка охоче розповідала двом тернополянкам, як їй вдаються отакі смачні й пухкі пиріжки. Кумедність ситуації полягала в тому, що ті пані з Тернопільщини й самі були схожі на пухкі пиріжки й варених раків — одночасно перепеклися на сонці. Їм би не рецепт пиріжків, а на сувору дієту чи на телешоу «Зважені та щасливі»…
Довелося згадати «незлим тихим словом» і американського винахідника туалетного паперу, який, кажуть, так гордився своїм винаходом, патентуючи його наприкінці ХІХ століття, що поставив умову, аби на кожному рулоні значилося його прізвище. Ціле століття той винахід був для українців дефіцитом. Та що про нас говорити, коли навіть у французькому Версалі, як розповідав екскурсовод, для цієї пікантної процедури у давнину спеціально заготовляли цілі стіжки сіна…
А тепер про підвищення нашого «рівня культури» і добробуту той папір свідчить чи не під кожним кущиком, якщо заглибитися у ліс на метрів сто від берега. А що робити людям, коли довкіл — жодного туалету?! Тому я вдячна онукові, він у деяких випадках хапав ключі і стрімголов біг додому, хоч це і не дуже близько.
А загалом на самому березі почистішало, з’явилися мішки для сміття, які вивозять більш–менш регулярно. Неймовірно, але за тиждень не довелося зустріти жодної підпилої компанії, відповідно поменшало матюків. А від того, здається, побільшало пташиного щебету у верхів’ях сосен, що задумливо проціджують крізь своє зелене сито сонячне проміння й небесну блакить. А ще диких качиних виводків, які завзято навчають свою малечу правилам життя у рідній водній стихії.
Спостерігаючи за ними, думала: чому ж ми, люди, втратили любов і відповідальність за своє, дане нам Богом? І скільки ще днів Незалежності ми мусимо відсвяткувати, щоб зрозуміти: тут наша земля, наші ліси й озера. І ми за все це відповідальні. І у вислові, придуманому предками, «Свій до свого по своє» криється глибока мудрість.

Telegram Channel