Курси НБУ $ 26.86 € 31.83
«Хто понесе відповідальність, якщо моїй дитині стеля впаде на голову?»

Волинь-нова

«Хто понесе відповідальність, якщо моїй дитині стеля впаде на голову?»

Стобихівська школа I–II ступенів, що на Камінь–Каширщині, прославилася на всю Україну тим, що для її 244 учнів ще так і не було традиційного Першого дзвоника. Батьки не пустили дітей на навчання через аварійний стан приміщення закладу. На розбір ситуації 5 вересня у Стобихівку прибули місцеві чиновники — голова Камінь–Каширської райдержадміністрації Валерій Дунайчук, начальник відділу освіти Віктор Пась та районний депутат Світлана Сидорук

Лариса ЗАНЮК


Фото Олександра ДУРМАНЕНКА



«Cпоруда давно була аварійною — не списуйте все на війну»
Громада, незважаючи на дощову погоду, підтяглася чи не в повному складі. У селі чимало багатодітних сімей, і кожна зацікавлена, щоб школярі вчилися у теплі й затишку і не в три зміни. До людей звернувся голова райдержадміністрації:
— Ми приїхали, щоб ви висловили свої думки й побажання з приводу вирішення питання. Я так зрозумів, ви хочете, щоб завтра тут стояла нова школа?
— Хто таке сказав? Ми такого не говорили! Хочемо, щоб почали будувати школу, а ваші обіцянки чуємо вже 12 років, — гукали селяни.



« — А хто перевіряв перед 1 вересня, чи можна йти в таку школу? Як комісія допустила її до навчального процесу? Пообідали — й допустили, — кидає хтось.»



— Наскільки мені відомо, проектна документація була виготовлена лише 2012–го, — спробував заперечити посадовець.
— То чого вона 5 років лежить без роботи?
— Потрібно перерахувати кошторис за сьогоднішніми цінами. А ви знаєте, яка ситуація в області. Фонд регіонального розвитку виділив 115 мільйонів гривень на ті об’єкти, які вже будуються. Де взяти ще 70–75 мільйонів або хоча б 10 для початку — питання складне. На зарплату техпрацівникам району, в тому числі і вашим, не вистачає ще 10 мільйонів до кінця року. З районного бюджету ми профінансували на 10% добудову школи в Осівцях за умовою Фонду, бо вже й так фундамент простояв 20 літ, 3 рази переробляли документацію. Наступного року, дасть Бог, закінчимо. 250 мільйонів виділено на ті об’єкти, де вже залиті фундаменти. Ситуація в державі складна, кожного дня на бойові дії на Сході йдуть сотні мільйонів…
— А ми скільки можемо чекати? — не витримують батьки. — Школа давно була аварійною, а ви все на війну списуєте. Хотіли запитати в губернатора, коли він був в Осівцях, то він обізвав нас телятами.
— Володимир Петрович хотів з вами діалогу, а ви не пустили дітей 1 вересня до школи. У вас що — не було літа, щоб ці питання вирішувати? — відбивається голова райдержадміністрації. — Розумію, що село розростається, школу треба будувати. Але якщо ви через 2 тижні не пустите дітей до школи, ми змушені будемо чинити за законодавством. Батьки відповідатимуть за те, що діти не навчаються.
— А хто понесе відповідальність, якщо моїй дитині стеля впаде на голову? — уривається терпець молодій мамі.
— Директор і я як голова райради. Покажіть мені ту аварійність.
…І батьки повели показувати горище з трухлявими дошками і балками, які трохи укріпили новими, але це, як мовиться, що до старої одежі нова латка. Дах протікає, і з–під касетонів на стелях класів проступають гидкі темні плями, до того ж на горищі лежить проводка. У закладі ніде помити руки — не працюють крани, у класах свіжо замащені глиною електророзетки, а у службових приміщеннях, де готують їжу, висять електродроти, аж страшно за життя кухарів. За школою — напівпровалена каналізація, поряд бігають діти… Усе це викликає масу запитань не лише до директора, завгоспа, а й до самих батьків. Як вони допустили до такого? Тут просто відсутній господар. Директор тримає партизанську мовчанку, лише кидає коротку фразу, що будівля за останні 10 літ ще ніколи не була у такому хорошому стані. Виявляється, тут минулого року поклали 7 кубів деревини, півмільйона гривень у ремонт вклали, тож вона простоїть іще 10 років.



«Мітингами нічого не зробимо, а діти мають вчитися»
А на сходинках школи знову виступає начальник управління освіти:
— Хай би як ми хотіли — не будуватимуть дві школи цього року в районі, але якби не було цього в планах зовсім, то й не робили б ту проектно–кошторисну документацію. Побудують в Осівцях, тоді будете ви на черзі.
— Ви нам замилили очі тим проектом, щоб ми заспокоїлися і мовчали. Нам не треба школу з басейном, а просту, щоб дощ на голову не лив. Але Гунчик нам сказав, що ми будемо не перші, а останні в черзі.
— Ми з Макарівною (так звертаються до Світлани Макарівни Сидорук) внесемо вас першими.
— Ви не обіцяйте на словах, а то ми поїдемо у Київ до міністра освіти, — батьки вигукують, щоб надали Макарівні слово. Світлана Сидорук починає:
— Зрозумійте, мітингами нічого не зробимо. А діти мають вчитися, вони страждають через дорослих. Як помічник народного депутата Ірини Констанкевич передаю вам її слова: вона писатиме звернення у відповідні служби, які перевірять аварійність школи.
— Наші діти розповідають, що вчителька їх пересаджує з місця на місце, коли йде дощ, хіба це ні про що не говорить?
— Капає, то це ще не значить, що школа аварійна, — пояснює депутатка. — Треба встановити, наскільки вона аварійна, погодити, де навчатимуться діти. А тоді розпочати будівництво нової — двох чи трьох ступенів. У Качині громада попросила гроші на виготовлення проекту, у Гуті — на добудову спортзалу, а громада Стобихівки має визначити спочатку, чи аварійна школа.
— А хто перевіряв перед 1 вересня, чи можна йти в таку школу? Як комісія допустила її до навчального процесу? Пообідали — й допустили, — кидає хтось. — Нам тільки сказали здати гроші на двері, тюль й фарбу, — додає інший. — А ви полізьте на горище та подивіться, як там дротами попідв’язувані балки, — не вгаває молодий татусь, ледь не плачучи.
— Ви ж перед виборами обіцяли, що зробите фундамент… — звертаються до Світлани Макарівни.
— Як я могла обіцяти таке? — дивується жінка. — Я лише казала, що ми будемо підтримувати будівництво школи, але сама залити фундамент не можу… Робіть оновлену ПКД, кличте аварійну комісію, але пускайте на навчання дітей і не чекайте, що все впаде з неба, — вже нетерпляче.
Віктор Іванович і собі знервовано:
— Я коли був сільським головою, то не чекав, що хтось, а йшов сам і робив.
І тут заговорив директор Анатолій Хельчик, зробив зауваження своїм колишнім учням, які ведуть себе нечемно й не вміють слухати чиновників.
— Діти не можуть бути заручниками. Домовляймося по–доброму, якщо нічого не буде робитися, то 1 жовтня не за горами.
— Я пропоную, хай діти йдуть у школу, ми замовимо експертизу, друге — зробимо кошторис протягом цього навчального року, — додає голова райдержадміністрації.
Клуб, чи школа, чи хтозна–що…
Через дорогу від школи — приміщення, в якому навчаються початкові класи. Це колишній клуб, він на балансі управління культури. Його використовують під школу, так би мовити, тимчасово вже багато років. Колись гарний двоповерховий будинок перетворився на поколоте з усіх боків хтозна–що: трохи школа, трохи клуб, трохи пошта, трохи… голубівня. Так, і пернатим там місце знаходиться. Точніше, вони самі його там знаходять через дірки у даху — залітають всередину і чекають у холі дискотеки. Вони — птахи, їм не накажеш. А там, де навчаються діти у дві зміни, дах теж тече, заліплений касетонами…
І наче всі праві, можна навіть цитувати, але у кожного своя правда:
«Може, Всевишній буде такий прихильний, що завтра вам все впаде на голову і почнуть будувати школу» (Валерій Дунайчук).
«Коли комісія приїде в школу, тоді й пустимо дітей» (мами).
«Робімо письмові зобов’язання — довіряй, але перевіряй» (батьки).
«Ми зобов’язуємося, підписуйте меморандум, тільки пускайте дітей у школу, технічну експертизу замовляємо вже» (Віктор Пась).
«Мої діти вчаться у три зміни, у нас навчальний процес триває цілий день з восьмої ранку до восьмої вечора» (багатодітний тато).
«Освітлення немає на вулиці до школи, я два рази виходжу зустрічати дітей» (багатодітна мама).
«То проведіть освітлення разом, громадою. При чому тут управління освіти?»
Батьки спочатку підписали папір: «Поставити школу в чергу на будівництво, переробити техдокументацію, а ми своєю чергою зобов’язуємося відправити дітей у школу 6. 09. 2017», а потім передумали і забрали папір, а 6 вересня діти так у школу й не пішли.
…Дорогою зі Стобихівки згадався селянин у камуфляжі, побачили його першим. Назвався Петром, і, поклавши руку на серце, зізнався: «Я вам всю правду скажу. Вони тут хочуть, щоб усе з неба впало, а самі тільки ліс тягнуть, а ще віруючі. Треба громадою щось робити. Якщо на те, я вже сьогодні тисячу гривень дам, бо маю двох онуків, так і напишіть. Тільки ж ви так не напишете…»


P.S. 7 вересня на сесії Волинської обласної ради ніхто це питання не обговорював. Експертна комісія визнала приміщення задовільним. А діти у школу в Стобихівці й досі не ходять…



Селянин, який назвався Петром розказав про своє бачення проблеми.



Де взяти гроші на початок будівництва – питання складне...



Щоб закрити яму, багато розуму не треба...



«Хочемо, щоб почали будувати школу, а ваші обіцянки чуємо вже 12 років».




Світлана Макарівна спілкується з громадою.



У закладі ніде помити руки — не працюють крани.



Демонстрація свіжо замащеної глиною електророзетки.



Спеціального місця для зберігання овочів у їдальні немає.



За життя кухарів стає страшно.





«Ви тут обережно ступайте, бо дошки трухляві».Та ще й струмом може вдарити...




Директор каже, що будівля за останні 10 літ ще ніколи не була у такому хорошому стані.



Колись гарна двоповерхова будівля клубу перетворилась на поколоте з усіх боків хтозна–що.





Батьки спочатку підписали колективного листа..., а потім забрали його.