Тепер Кравчука не cтратять перед Верховною Радою - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.24 € 26.66
Тепер Кравчука не cтратять перед Верховною Радою

«Сивий лис» української політики знову хитрує?

Волинь-нова

Тепер Кравчука не cтратять перед Верховною Радою

Про два обличчя Леоніда Макаровича

Андрій БОНДАРЧУК,
письменник, журналіст, народний депутат І скликання, почесний громадянин Волині, Луцька

Нещодавно перший Президент України приголомшив суспільство несподіваним прогнозом майбутнього держави: це — федерація чи конфедерація, тобто поділ на удільні «князівства». Випадковість чи закономірність такого висновку досвідченого політика? Чому так сталось і що обирала Україна у 1991 році — першого Президента із двох кандидатур чи шлях свого розвитку?

Автор цих рядків знав обох претендентів. Із В’ячеславом Максимовичем Чорноволом працювали не лише у сесійній залі, а й у постійній комісії Верховної Ради з питань ЗМІ, Конституційній комісії, яка готувала проект першої Конституції незалежної України. З Леонідом Макаровичем Кравчуком зустрічались на пленарних засіданнях, у робочих ситуаціях, у тій же Конституційній комісії. Це були люди–антиподи. За своїми характерами, переконаннями, патріотизмом, життєвими університетами. Один упевнено і послідовно підіймався партійними щаблями, зміцнював фундамент КПРС, інший — ​руйнував його, університетами для нього були табори ГУЛАГу. Перемога Леоніда Кравчука і стала визначальною для долі України, хоч, здається, такий фінал на фоні національно–духовного піднесення суспільства — алогічний. Проте він закономірний. Адже значна частина електорату (тим більше численна армія партійного, радянського, карального апарату) не позбулася совкового рабського мислення, яке за 300 років формувала царська, а потім комуністична імперія. То у зв’язку з цим не воліла руйнувати ідеологічний фундамент імперії зла, бо не вбачала у цьому причин безладу, низького рівня життя, кризових явищ. Варіант, який цілком вкладався в горбачовську тезу «соціалізму з людським обличчям».

Суспільство обрало Леоніда Кравчука. Він був досвідченим і тонким політичним гравцем, добре знав психологію виборця, майстерним оратором–психологом. Балів додавало щоденне перебування на телеекранах, проголошення Акта незалежності. Більшість людей до цього не знали Леоніда Макаровича. І ось вони побачили врівноважену, впевнену в собі інтелігентну людину, зі смаком одягнуту, гарної вроди, з умінням згладжувати гострі кути, мистецтвом «пройти між краплинами дощу», політика–пацифіста. «Проголосувала за Кравчука, — ​казала моя сестра Марина, велика сільська трудівниця. — ​Він такий гарний, так файно говорить».

Наприкінці засідання до Леоніда Макаровича підійшов Степан Хмара, тицьнув у нього пальцем і гнівно кинув: «Ти зрадник!» Обличчя Президента набрало барви дорогого для нього кольору. Охорона поспішно вивела його із зони конфлікту.

В’ячеслав Максимович був людиною відкритою, прямою, не маніпулював свідомістю виборця, не застосовував методи підкилимної апаратної гри, був щиро відданий ідеям незалежності, оратор різкий, рішучий. Це відлякувало певну категорію виборців, яка боялась різких змін.

І от Леонід Макарович уже в іпостасі першого Президента України. Ні, він не став зарозумілим, типовим чиновником вищого рангу, якими були партійні бонзи, і значно змінився. Він відчував відповідальність як добрий керівник–адміністратор за своє підприємство, установу. Але Україна — ​не бездушна установа. Кожну країну живить і тримає національний дух, патріотизм, гостре відчуття відповідальності за майбутнє. Це субстанція, на яку, вочевидь, у першого (як і наступних) Президента був дефіцит. Хоча при ньому Україна набула державних атрибутів, було закладено її владні адміністративні структури, змонтовано каркас. Та облаштувати її, наповнити національним духом, очистити від антиукраїнського, корупційного непотребу у жодного гаранта немає ні сили волі, ні бажання. Та й приклад першого ламати не хотілось. І пуповина, яка єднала нас зі «старшим братом», нині агресором, не обрізана, лише слабко перев’язана.

Ні, йдеться не про зону бойових дій, торгівлю з ворогом. Нещодавно у ЗМІ оприлюднено несподіваний прогноз нашого першого Президента щодо недалекого майбутнього України: її чекає федерація чи конфедерація. Для мене це стало не лише шоком, а й пазлом, якого не вистачало для другого обличчя колишнього глави держави.
Браво, Леоніде Макаровичу! Вам аплодує Путін і вся одурманена ним Московія. Ви підлили масла у полум’я гібридної війни: в час коли треба єднатися, ви прогнозуєте поділ України на удільні «князівства». Аплодує вам і Каталонія, яка розколола єдність Іспанії. Тепер вас не повісять перед Верховною Радою, бо маєте надійну індульгенцію. Як відомо, у тривожні дні серпневого путчу в Москві тодішній спікер Леонід Кравчук зайняв аморфну, невиразну позицію щодо ставлення до заколотників. Лідери, активісти руху Народної ради, як мотор парламенту, вимагали сформулювати чітку позицію України. Не вдавалось. І Дмитра Павличка прорвало: «Не думай, Льоню, що нас повісять, а тебе помилують. Нас повісять на Хрещатику, а тебе перед Верховною Радою». Прогнози Леоніда Кравчука абсолютно тотожні з позицією московських політиків. Однак тут величезна різниця. Їх оприлюднив перший Президент України! Такого ніхто не очікував. Бо навіть при явній загрозі такого розвитку подій, яка рівнозначна державній таємниці для чиновників, її розголошення — ​табу. Адже це сигнал капітуляції перед агресором, визнання, що ми даремно втратили тисячі кращих синів, притлумлення мужності захисників, патріотично налаштованого суспільства. Це вид панікерства, яке в часи війни було тотожне зраді. Можливо, дочекаємося сповіді Кравчука про те, що помилковим було проголошення незалежності? Бо коли поставити в логічний ряд вирішення деяких доленосних для України проблем за час головування і президентства Леоніда Макаровича і те, чим вони нині обернулись для нас, закрадаються дуже сумні висновки. Пригадаймо студентську «революцію на граніті», тривалу невиразну позицію у тривожні дні ДКНС, палке запевнення щодо необхідності перетворення Кримської області на автономну республіку з майже всіма атрибутами і правами держави, нарешті ліквідацію ядерної зброї. Тоді Леонід Макарович з кишеньковими спецами, підлаштованими розрахунками переконували нас в абсолютній неможливості утримувати ядерний арсенал, який дістався нам після розпаду СРСР. Бо це, мовляв, є страшною небезпекою: обслуговувати його ми не в змозі, термін зберігання багатьох ракет закінчується через рік–півтора, «ядерний чемоданчик» — ​у Москві. Тоді Народна рада запросила на зустріч, яка відбулася у кінозалі парламенту, спеціалістів–ракетників, яким була дорога Україна. Їхні розрахунки і докази: Росія майже адекватно залежить від нас, із «чемоданчиком» можна теж владнати, тут головне — ​шалений тиск сильних держав. Однак і в цій ситуації виторгувати в обмін на ліквідацію стратегічних ракет, яких так боялися Росія, США, Західна Європа, певну кількість тактичних було можливим. І вже вкрай необхідною була нагальна потреба зазначити в Будапештському меморандумі в обмін на такі масштабні уступки конкретні гарантії і механізм безпеки з боку цих держав. Однак ми одержали папірець, який ні до чого їх не зобов’язував. Втішились, мов діти: ось які ми гарні, добрі, миролюбні! І це в час, коли інші держави прагнули налагодити виробництво ядерної зброї для свого захисту. А от ми роззброюємось! Наслідуйте наш приклад! Та дурнів, окрім нас, не знайшлося. Ні, це не недогляд, а щось значно більше. І ось маємо результат: учасник меморандуму розпочав з нами відверту війну, від інших ми почули запевнення в «глибокій стурбованості». Так, меморандум підписував уже новий, щойно обраний Президент Леонід Кучма, але ж головне було зроблено при Леонідові Кравчуку, досвідченому політику, який прораховує ситуацію на кілька ходів уперед.

Мені добре запам’ятався той бурхливий сесійний день, дуже нервозна ситуація, порушення регламенту, коли ухвалювалось те доленосне рішення. Президент, Голова Верховної Ради і їхня слухняна більшість якось пропихнули потрібне рішення.

Наприкінці засідання до Леоніда Макаровича підійшов Степан Хмара, тицьнув у нього пальцем і гнівно кинув: «Ти зрадник!» Обличчя Президента набрало барви дорогого для нього кольору. Охорона поспішно вивела його із зони конфлікту.

Безпринципною виявилась позиція Леоніда Макаровича при розробці проекту першої Конституції незалежної України, яка була прийнята вже другим скликанням Верховної Ради. Схвалити її було готове і наше скликання, адже проект пройшов міжнародну експертизу, всеукраїнське обговорення. Однак у порядок денний сесії питання не вносилось — ​гальмували співголови комісії Леонід Кравчук та Іван Плющ. А на одному з останніх засідань комісії, перед ухваленням нею кінцевого варіанта проекту, виявилось — ​щезла стаття про українську мову як державну. Не жарт. «Хто вилучив статтю?» — ​допитується Дмитро Павличко. Після паузи вимушено встає Леонід Макарович і шокує: «Я сказав вилучити, щоб не було протистояння в суспільстві»… Тут важко навіть щось коментувати.

Була від Леоніда Макаровича не так давно ще одна несподіванка для суспільства — ​його партійно–ідейне єднання з «дитям» одіозного Віктора Медведчука, кума Путіна, членство в партії СДПУ(о), «обрізаних». То, можливо, у звинуваченні Степана Хмари є частка правди про два обличчя Леоніда Макаровича? За його прикладом дволикими виявились і всі його наступники.