Якби Ярослав Жулінський отримав 100 тисяч, купив би… дівочі коси - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.57 € 31.03
Якби Ярослав Жулінський отримав 100 тисяч, купив би… дівочі коси

Волинь-нова

Якби Ярослав Жулінський отримав 100 тисяч, купив би… дівочі коси

Нещодавно побувала на виставі. У Локачинському районному будинку культури давали «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького у постановці народного аматорського театру із сусіднього села Козлів

Про цей колектив, який існує вже понад 30 років і щосезону радує глядачів новою постановкою, у містечку й околицях знають майже всі, а от із літературною класикою конфуз трапився. Під час короткої технологічної паузи (у Будинку культури сцена ж не обертається, як у стаціонарному театрі) сусід, що сидів спереду (точно знаю, що з вищою освітою, до того ж не технічного профілю), раптом запитав:

— А ви не в курсі, то вже кінець чи ще буде?

— Я була «не в курсі», хто інсценізував прозовий твір, тобто пристосував його для виконання на сцені, але точно знала, що без знаменитої груші, яка на віки стала уречевленим символом сімейних чвар, просто не обійтися. Тому впевнено відповіла:

— Буде, буде продовження!

Я малювати дуже любив! Брав акварельки і то хліва розмальовував, то хату. А ще, бувало, школярами навибираємо на грядці старих огірків, динь, ніжки-ручки приладнаємо і в ляльковий театр бавимось.

 коли зал (майже заповнений, що тепер рідко буває) нагородив акторів бурхливими оплесками, поспішила за куліси подякувати й привітати з успіхом колектив і головного режисера-постановника та виконавця ролі Омелька Кайдаша Ярослава Жулінського.

Ярослав Дмитрович ще не повністю вийшов із образу: руки тремтіли, а зі скронь стікали рясні струмочки поту. Та вже за мить хвацько зірвав приклеєні вуса і зітхнув:

— А з районного начальства, здається, ніхто і не прийшов...

Побачивши, наскільки мій співрозмовник втомлений, я вирішила відкласти нашу бесіду. І ось нарешті така нагода трапилася. Так багато про що хотілося запитати у цього дивовижного чоловіка, що я аж розгубилася. Тому почала з витоків.

«У моєму щасті два вірних є крила: малювання і театр — прекрасне і прекрасне»

Ярослав Жулінський на відмінно вживається у роль Омелька Кайдаша, і у обов'язки головного режисера–постановника.
Ярослав Жулінський на відмінно вживається у роль Омелька Кайдаша, і у обов'язки головного режисера–постановника.

 — Пане Ярославе, зізнайтеся, звідки підхопили оцю театральну «бацилу», яка не відпускає вас ось уже стільки літ? Це щось сімейне, чи друзі, школа вплинули?

— Ну, якщо чесно, то «бацил», як ви кажете, у мене одразу дві. Батьки ж до театру стосунку не мали. Тато був шевцем, дядько, брат його, — кравцем, а мама — домогосподаркою. То нині ми йдемо до майстра, щоб підбив каблуки чи пришив замочок. А тоді мали колодки, ремінь і треба було пошити взуття на замовлення, чоботи там хромові або ж черевики. Не раз доводилося бачити весь процес від початку до примірки. Я у цьому бачив одну вигоду: знав, що на Великдень батько пошиє нові туфлі, а дядько — нового костюмчика. А душа до цих занять не лежала ніяк. Я малювати дуже любив! Брав акварельки і то хліва розмальовував, то хату. А ще, бувало, школярами навибираємо на грядці старих огірків, динь, ніжки-ручки приладнаємо і в ляльковий театр бавимось. Пізніше футболом захопився. А ще у мене гармошка була! Не раз батько, дивлячись на мої заняття, тяжко зітхав:

— І що з тебе, хлопче, вийде?!

— А я вчитися хотів... У 1966 році закінчив Локачинську середню школу і поїхав до Львова вступати у художній інститут. Професор, подивившись на мої роботи, а це були перемальовані з книжок копії, сказав: «Непогано!» — і зажадав малюнків із натури. А їх у мене не було, ніхто ж не пояснив, що вимагається при вступі. І я почув: «Приїжджай на другий рік!»

— І що ж трапилося наступного року?

— А відомо що: армія! Спочатку служив у Бердичеві, а потім направили в Угорщину. Коли йшла комплектація частини, почали з’ясовувати, хто якою професією володіє, ну там шофер, зварювальник... Я сказав, що вмію малювати. «Де вчився?» — питають. Моя відповідь, що самоучка, бачу, командирів дуже розчарувала. Раптом один запитує:

— А Ленина нарисовать сможешь?

— Нема питань, — відповідаю, — дайте папір і олівці...

Так що вся наочність потім була за мною. Навіть пропонували залишитися на «сверхсрочную». Але я думками вже був у Локачах.

— А як же мрія стати художником?

— Та вона вже боролася з іншою. Дізнався, що в Луцькому культосвітньому училищі відкрили режисерське відділення й набирали перших студентів. А театр для мене — то святе. Актори здавалися небожителями, а все, що відбувається на сцені, — дивом. Дотепер пам’ятаю тодішніх корифеїв Волинського драматичного театру — Григорій Канішевський — перший народний артист України на Волині, Федір Балабуха, також народний артист, Анатолій Юницький, Іван Тьоса... Які були талантища! Але життя з великим мистецтвом часом трохи розминається. І став я працювати в Локачинському будинку культури, цілих п’ять років. А тут по районах заходилися створювати художні майстерні, почали мене туди «сватати». Хоч знайомі і відмовляли, моя любов до малювання взяла гору. А щоб не зраджувати отриманій в училищі режисерській професії, яка всі ці роки в душі нуртувала, абсолютно на добровільних началах вирішив створити самодіяльний театр.

— А чому вибір упав саме на село Козлів?

— Бо близько від Локачів. І ще важливо, що там був уже сякий-такий грунт. У 1983 році випускник Рівненського інституту культури Олександр Семченков поставив там п’єсу «Завтра — День Перемоги», то була його дипломна робота, і вона вдалася, грали сім’ями, людям це сподобалося, з’явився гурт аматорів. Я прийшов туди у 1986-му, але датою свого народження наш колектив вважає 1983-й.

«Хочеш розсварити людей — обирай дублерів. Тому я цього ніколи не роблю»

 

 — Ярославе Дмитровичу, мені за чимало років у журналістиці доводилося брати інтерв’ю в акторів, режисерів, якось навіть у знаменитої Галини Волчек, коли вона була головним режисером «Современника» і приїздила до Луцька. Але там усе зрозуміло: професійний режисер має справу з професійним актором. А як примусити вийти на сцену сільську жінку, яка щойно видоїла корову, а перед тим — сапала буряки?

— Знаєте, то, мабуть, найскладніше і найцікавіше запитання, щоб відповісти на нього, знадобиться не одна газетна сторінка. Бо скільки людей — стільки підходів. І якщо мені вдається знайти ключик до серця — то це завдяки моїм добрим учителям. Іноді навіть доводиться проводити індивідуальні репетиції, бо людина соромиться, не кожен сприймає зауваження, висловлені прилюдно. Та й озвучити їх треба так, щоб нікого не зачепити, не образити. Або така ситуація, як призначення на одну роль двох виконавців. Це і в професійному театрі викликає конфлікти, нездорову конкуренцію. А тут... Хочеш розсварити людей — обирай дублерів. Тому я цього ніколи не роблю, хоч через хворобу чи інші поважні життєві обставини й доводилося відміняти чи переносити вистави. Але то вже деталі, внутрішня «кухня», про яку глядач не мусить знати.

Коли після кульмінаційного моменту в залі надовго, як мені здалося, залягла тиша, мозок пронизала думка: «Ну все, це провал!» І раптом — шквал оплесків, зал аплодував стоячи. Тож була оцінена і моя режисерська робота. А колектив поїхав із цього конкурсу зі званням народного.

До того ж серед наших акторів є чимало культпрацівників, колишніх і теперішніх. То для них сцена — місце цілком звичне, а дехто не уявляє без неї життя.

— Чи довгим був шлях колективу до почесного звання народного?

— Перша вистава, яку я поставив, була «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького. Далі — «Сватання на Гончарівці» та «Бой-жінка» Квітки-Основ’яненка, «По ревізії» Михайла Старицького, «Вірність і зрада» Юрія Мокрієва, «Голосіївський ліс» Вадима Собка, «Як наші діди парубкували», «Сватав Гриць удовицю» Володимира Канівця, це вже сучасна драматургія, і нарешті — «Украдене щастя» Івана Франка. Як зауважила згодом Валентина Недумова у брошурі «Народний слугує народові» (видання Навчально-методичного центру культури Волині для популяризації досвіду аматорського театру із Козлова, 2009 р. — В. Ш.), серед багатьох народних театрів Волині жоден не наважився взяти до репертуару таку складну драму. А ми взялися, хоч і не без внутрішніх вагань. Із цією виставою у 1992 році поїхали до Нововолинська на обласний огляд-конкурс театральних колективів. Я грав Миколу Задорожного. Коли після кульмінаційного моменту в залі надовго, як мені здалося, залягла тиша, мозок пронизала думка: «Ну все, це провал!» І раптом — шквал оплесків, зал аплодував стоячи. Тож була оцінена і моя режисерська робота. А колектив поїхав із цього конкурсу зі званням народного.

— До речі, про колектив... Так і кортить запитати, хто ж там у вас найталановитіший?

— Називатиму поіменно, якщо пообіцяєте, що напишете про геть усіх, кого перелічу. Але ж у газеті завше бракує місця. А доброго слова і щирої вдячності давно заслуговують усі, хто причетний до цього великого і святого дійства, яке має назву театр, і актори, і не актори. А талант — у когось він ще дрімає, хтось ще не знайшов своєї найголовнішої ролі, а хтось уже зіграв і заспокоївся... Ніхто ж не сперечатиметься, що серед усіх жанрів драматичний — найскладніший. Без реквізиту, декорації, освітлення, музичного оформлення хорошу виставу здійснити неможливо навіть із хорошими акторами.

Декорації сам малюю і щоразу добрим словом згадую колегу із Колок, який порадив фарби розводити сироваткою і тоді вони не розтріскуються. Можна декорації хоч складати, хоч у рулон скручувати, я ж стільки грошей на клей потратив... Із бутафорними, столярними роботами допомагає директор Козлівського будинку культури Григорій Новосад. Завдяки допомозі фонду Ігоря Палиці і проекту «Працюємо разом» маємо дорогу апаратуру — ліхтарі зі стійками, підсилювачі. А це заслуга не тільки фонду, трохи коштів сільрада підкинула, дещо самі люди зібрали. Такою підтримкою мусимо дорожити. Зрештою, ми ніколи не працювали заради збагачення, просто жанр у нас такий, витратний.

— Знаю, Ярославе Дмитровичу, що й другу іпостась даного Богом таланту ви не занедбали й малювали не тільки Леніна в армійські будні та театральні декорації...

— Атож, довелося і храми розписувати. Ось маю благословенні грамоти від владики Якова, це за капличку в Локачах, і від митрополита Луцького і Волинського УПЦ Київського патріархату Михаїла — за розпис церкви у Цевеличах, там грім ударив у дзвіницю й біда трапилася... А за театр — грамоти від Голови Верховної Ради України за підписом Арсенія Яценюка, від Міністерства культури і мистецтв України, а обласних і районних за ці роки — і не перелічити. Дружина сміється, що коли б за кожну хоча б по кілька гривень до пенсії додавали, то не була б такою мізерною. В культурі ж ставки завше були злиденними.

— Пане Ярославе, а коли б сталося диво і ви отримали від якогось мецената, ну, скажімо, за класикою, сто тисяч, що найперше б придбали для свого театру?

— Сто тисяч кажете? Це абсолютна фантастика. Ми часом на бензин скидаємося, щоб поїхати у сусіднє село і там виставу показати. А купив би... (На мить замовкає і мрійливо промовляє) Коси... Розкішні дівочі коси, гарні парики, із сивиною і не тільки, бо без цього дуже важко грати класику. А я люблю її ставити. У нас планується наступна прем’єра — «Наймичка» Тараса Шевченка. Вже підібрано акторів, є декорації, реквізит, фольклорну групу підключили... Ви її у «Кайдашевій сім’ї» бачили. Та й інших виконавців, гадаю, оцінили. Кайдашиху зіграла Світлана Власюк, Карпа і Лавріна — Олександр Ліщинський та Віталій Новосад, Мотрю — Ірина Кошелюк, Меланку — Вікторія Бордун, а непримиренних бабу Палажку та бабу Параску — Галина Бохонська і Марія Рибкевич...

... Якось і не помітила, що розмова наша триває вже не першу годину. Говорили і про кумедні випадки, які засвідчують глядацьку любов і прихильність. Бо у Твориничах навіть із пастухами домовилися, щоб пригнали череду раніше, а в Конюхах, коли у кризові 1990-ті вимикали світло з 19-ї до 22-ї, глядачі все ж дочекалися вистави «Бой-жінка» у холодному неопалюваному клубі. Того пам’ятного листопадового вечора вона скінчилася вже далеко за північ... Слухала Ярослава Жулінського й думала: ех, до ентузіазму й таланту таких людей ще б трохи фінансування та уваги від держави.