МІСІЯ ФРАЙДЕНБЕРГА - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

МІСІЯ ФРАЙДЕНБЕРГА

Чи могла Українська Народна Республіка зберегти свою незалежність?..

Чи могла Українська Народна Республіка зберегти свою незалежність?
Про те, що 22 січня 1919 року у Києві на Софіївському майдані відбувся історичний акт возз’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну, відомо всім. Нині цей день став Днем соборності, прирівняним до державного свята нової незалежної України. Більш-менш детально описано в нашій історичній науці і події, які передували підписанню Акта Злуки. Значно менше відомо про інші події того ж історичного дня, а також ті, які відбувалися впродовж кількох місяців після 22 січня того ж 1919 року і справді були історичними і доленосними для України. В колишньому СРСР їх не висвітлювали, бо прагнули приховати все, що стосувалося історії української національної революції, боротьби за українську незалежність в 1917—1920 роках, в теперішній Україні не надто охоче висвітлюють з інших причин — вони подають в невигідному світлі деяких з історичних осіб і показують, що Україна насправді була за крок до визнання її державної незалежності країнами Антанти, насамперед Францією і Великобританією. І що таке визнання було втрачене не через небажання цих держав визнавати суверенітет УНР, а швидше через впертість і марнославство деяких українських лідерів. Навіть в таких, як прийнято вважати, незаангажованих видатних істориків, як Дмитро Дорошенко (до речі, сам безпосередній учасник тих подій) і Наталія Полонська-Василенко, ці кілька місяців після Акта Злуки подаються надто побіжно і наче б соромливо. Але знати правду тим більше актуально сьогодні, коли січень в долі України теж значною мірою історичний.
Парад і мітинг на Софіївському майдані описано неодноразово. Та не згадують про дві інші події, які відбулися 22 січня 1919 року. Того ж дня керівництво УНР отримало ноту Паризької мирної конференції, звернуту до України, як і до інших держав, що утворились на території почилої в Бозі Російської імперії, з пропозицією скликати конференцію представників урядів, що виникли на території колишньої Росії. Конференцію пропонувалося провести на Принцевих островах (Туреччина), тих самих, де згодом на початку своєї еміграції оселиться висланий з СРСР Лейба Троцький, 15 лютого 1919 року. І доки тривали мітинг і парад та прийом з нагоди Акта Злуки, до Одеси вирушили представники поважної дипломатичної місії УНР — міністри Осип Назарук і Сергій Остапенко.
Вже наступного дня в Одесі розпочалися переговори цієї місії з начальником штабу французьких військ в Одесі полковником Полем Фрайденбергом. На переговорах йшлося про можливе порозуміння Антанти з Директорією УНР. Але триденні переговори так ні до чого і не привели. На думку української делегації, представник Франції запропонував абсолютно не прийнятні для уряду УНР умови: зміна складу Директорії, справу визнання суверенності УНР має розглянути Паризька мирна конференція, в українській армії повинні служити інструкторами денікінські офіцери, над Україною встановлюється тимчасовий французький протекторат.
Подальший розвиток подій привів до певного уточнення позицій з обох боків. Цьому сприяло кілька факторів. Під тиском більшовицьких військ, побоюючись падіння Києва, вже 2 лютого Директорія та уряд УНР переїздять з Києва до Вінниці. Фрайденберг у свою чергу проводить телефонні переговори та консультації через пошту з своїм урядом та представниками інших країн Антанти — США, Великобританії, Італії. В результаті він отримує статус представника командування військ вже не лише Франції, а цілої Антанти і роль глави дипломатичної місії на переговорах з Україною.
Ці переговори були відновлені у містечку Бірзула 6 лютого. Тепер уряд УНР представляли відразу три міністри — Сергій Остапенко, Ісаак Мазепа, Фелікс Штангель і наказний отаман військ УНР Олексій Греков. На цих переговорах українська делегація домагалася визнання Антантою суверенітету УНР, допомоги в боротьбі з більшовиками, повноправної участі української делегації у Паризькій мирній конференції держав-переможниць. У відповідь Фрайденберг несподівано заявив, що він уповноважений прийняти всі умови української делегації, але в такому разі УНР повинна виконати кілька умов Антанти. За виконання цих умов Українська Народна Республіка стає повноправним учасником Паризької конференції і отримує значний шанс на колективне визнання її державного суверенітету з боку держав-переможниць у Першій світовій війні.
А умови Антанти, викладені устами французького полковника, який, до речі, мав коріння в Галичині, були такими: виведення зі складу Директорії із п’яти її членів чотирьох — Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця і Панаса Андрієвського, яких уряди Антанти вважали «занадто соціалістичними», навіть сповненими комуністичних ідей, заміна соціалістичного уряду Володимира Чехівського більш поміркованим, утворення української військової зони для боротьби з більшовиками під контролем Франції, оскільки українські національні формування не мають необхідного досвіду ведення військових операцій, здійснення контролю Франції над українськими фінансами, оскільки вважали, що держава стоїть на межі краху, передача залізниць, де відбуваються військові операції, також під французький військовий контроль.
Зрештою, останні вимоги про контроль над фінансами і залізницями було знято. Лишилася вимога відставки Винниченка і Петлюри (на відставці Швеця і Андрієвського наполягали не так рішуче) і заміна уряду Чехівського. Ось тут і розгорнулося найцікавіше. Терміново були скликані засідання центральних комітетів двох українських соціалістичних лівих партій — Української соціал-демократичної робітничої партії і Української партії революціонерів-соціалістів. Вони після гострої дискусії ухвалили рішення, в якому «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкликали з уряду і Директорії своїх представників.
Але ці представники повели себе зовсім по-різному. Володимир Винниченко заявив, що з огляду на державні інтереси і аби зберегти можливість міжнародного визнання України, він виходить зі складу Директорії. А ось Симон Петлюра 11 лютого звернувся з листом до ЦК УСДРП, в якому лише повідомляв, що тимчасово виходить зі складу цієї партії, але залишається на всіх державних посадах. Ось як він аргументував таку позицію: «Я не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов’язків, яко син свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо стояти і працювати при державній праці». Як згадують той же Володимир Винниченко і його соратник Борис Мартос у своїх спогадах, Петлюра категорично відмовився залишити пости глави Директорії і головного отамана військ УНР. Він заявляв, що невідомо, чи дотримають своїх обіцянок керівники Антанти і чи зуміють керувати державою, яка в небезпеці, ті, хто може прийти йому на зміну. Слідом за Петлюрою лише про вихід з своєї партії революціонерів-соціалістів заявив Федір Швець. Андрієвський взагалі ж зробив вигляд, що це його не стосується.
Отож, було продемонстровано те, що вже в дев’яності роки повторять новітні українські політики, які заради перебування на важливих державних постах будуть оголошувати про призупинення членства у своїх партіях. У 1919 році доскіпливих французів обдурити не вдалося. Фрайденберг писав своєму уряду: «Складається враження, що нас українці мають просто за дітей. Але хіба Петлюра змінив свої погляди, вийшовши із своєї соціалістичної партії? Події останніх тижнів, декрети їхнього уряду переконують, що цей вихід був лише формальним».
Все ж Директорія змінила склад ради міністрів. Уряд очолив поміркованіший Сергій Остапенко. Він намагався самостійно вести переговори з тим же Фрайденбергом, представником спеціальної дипломатичної місії Лагранжем. Безрезультатно. Остання спроба щось змінити у ході переговорів відбулася 5 березня 1919 року. Тоді у Вінниці пройшла так звана розширена державна нарада УНР за участю членів Директорії, уряду, комісій Конгресу трудового народу, який на той час виконував роль тимчасового парламенту, представників українських політичних партій і громадських організацій. Учасники наради обговорювали єдину вимогу Антанти, яка залишилася, і була перешкодою до визнання незалежності УНР і допуску України як повноправної держави на Паризьку мирну конференцію — відставка Петлюри і Андрієвського. Після ще однієї гострої дискусії і запальної виправдувальної промови Петлюри нарада доручила прем’єр-міністру Остапенку повідомити представників Антанти, що зміна складу Директорії може відбутися лише відповідно до законів УНР.
Що було далі — відомо. Уряд знову очолив соціаліст — Борис Мартос. У травні того ж року територія невизнаної Української держави звузилася до кількох повітів. Тоді виручило так зване «волинське чудо», тобто мобілізовані в нашому краї молоді хлопці, за допомогою яких вдалося відкинути більшовицькі війська, навіть дійти до Києва. Але потім більшовики взяли реванш. Міжнародна спільнота відвернулася від України, яка боролася за незалежність. Шанс її здобути було втрачено.
Зараз важко гадати, чим би закінчилося все, якби Симона Петлюру на найвищих державних посадах згідно вимог Антанти замінив хтось інший. Можемо віддати лише належне Володимиру Винниченку, який, як він писав, заради того, щоб Україна була самостійною, згоден був не лише піти у відставку, а й на багато більше. Додамо лише уривок із спогадів того ж полковника Фрайденберга, які були надруковані у Франції після його повернення на Батьківщину: «Багато хто в Україні вважав, що я їй мало не ворог, що я виходжу з якихось власних інтересів і роблю на шкоду цій країні і цьому народу. Насправді ж я був їм другом. Хіба моя вина в тому, що, будучи професійним військовим, я дивувався, як може журналіст, людина, яка жодного дня не служила у війську, бути головнокомандуючим збройними силами цілої держави? Як можуть люди ризикувати своєю незалежністю заради відданості своїм вождям? В нас багато говорять про загадкову слов’янську душу, загадкову російську душу, для мене ж лишилася найзагадковішою українська душа».
Здається, ці слова лишаються актуальними, як це не прикро, і в наш час.
Володимир ЛИС.