«Книгу про Голодомор 1946–1947 років треба перевидати англійською» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.33 € 30.73
«Книгу про Голодомор 1946–1947 років треба перевидати англійською»

Волинь-нова

«Книгу про Голодомор 1946–1947 років треба перевидати англійською»

Газета «Волинь-нова» є тією ниточкою, яка зв’язує читачів, журналістів, письменників. Завдяки їй я познайомилася з громадським діячем, краєзнавцем, людиною, яка в українському парламенті 1-го скликання заклала основи держави і працювала в цьому виданні, — ​Андрієм Бондарчуком

Він уперше перевидав історичний документ — ​книжку «Нищення церков на Холмщині в 1938 році». Два примірники її одержала і я від пана Андрія. Один зразу ж віднесла до Сергія Депо, місцевого батюшки. Його дядьки були вбиті польською бандою 10 березня 1944-го в селі Сагринь. Затамувавши подих, прочитала і його книгу «Україна. Голодомор 1946–1947 ро­ків: непокараний злочин, забуте добро». Ми всі, хто писав свої спогади, які надруковані в ній, вдячні Андрію Івановичу. Адже книга — ​це дзвін, який нагадує людям планети, що минуле не треба забувати. Майбутнє покоління має знати правду, що робилося в Україні в 1932–1933 роках, а також у роки післявоєнного голоду, як Волинь допомагала східнякам вижити. Це не підлягає забуттю.

Моя мама Юлія у 1946 році привезла на Волинь рідну сестру з дітьми з Донецької області. Місцеві мешканці врятували їх від голоду.

Автор книги працював над збором спогадів майже чотири роки. Був знайомий із Григорієм Гуртовим, який очолював краєзнавчий музей у Торчині та мріяв поставити пам’ятник волинянам, які рятували людей зі Сходу, Півдня і Центру України. Його мрію здійснив Андрій Іванович, з ініціативи якого у Луцьку з’явився пам’ятник жертвам Голодомору. До речі, Григорія Гуртового теж прихистила Волинь у роки повоєнного голоду. Під час моїх відвідин музею він детально розповідав, як тут опинився. Я теж знаю, що таке голод: ходила у селі Богородиця Грубешівського повіту (Республіка Польща), коли наше було спалене і ми залишилися без харчів, просити хліба.

У серпні 1944-го нас відправили на Волинь. Місцеве населення давало нам їжу, ділилося всім, що мало. Й досі пам’ятаю доброту волинян. Моя мама Юлія у 1946 році привезла на Волинь рідну сестру з дітьми з Донецької області. Місцеві мешканці врятували їх від голоду. Зараз східняки, їхні діти й онуки чомусь не задумуються, що майже 10 мільйонів українців у 1932–1933 роках померли від голоду. Дехто навіть заперечує цей факт. Таким радила би прочитати книгу Андрія Бондарчука. Вона дійшла і до нас на Поділля, є в обласній науковій бібліотеці.

Знаю багатьох волинян, спогади яких опубліковані в ній. Зокрема, Івана Пархомука. Йому зараз 90 років, живе у Володимирі-Волинському. Він — ​солдат останнього воєнного призову. Разом зі своїм товаришем Іваном Білибою був призваний з Волині до армії. Служив у Саратовській області. Там хлопці голодували. Дивом залишилися живі. Книжка, вважаю, має бути перекладена англійською мовою, щоб її могли прочитати більше людей. Хай Всевишній дає здоров’я і багатоліття Андрію Івановичу, бо ж написав її серцем. А всім нам нагадую, що слід пам’ятати історію свого народу.

Ніна МЕЛЬНИЧУК, м. Вінниця.