Реактор палав, а люди з околиць виносили дітей, піднімали на руках і казали: «Дивися! Запам’ятай!»

«У тілі України з’явилася ще одна, після Чорнобильської, «зона відчуження» — ​окуповані території Донбасу, — ​і несподівано виявилося, що Алексієвич написала книжку не тільки про Чорнобиль — ​про те, чим він був і став для білорусів, — ​а й, куди більшою мірою, про «рускій мір», тоді ще званий «радянським»: про його внутрішню, генетичну запрограмованість на катастрофу як прямий наслідок системно здійснюваної серед населення «зачистки мізків», — ​написала українська письменниця Оксана Забужко у передмові до книги Нобелівської лауреатки 2015 року з Білорусі Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» (2016).

Вперше українською мовою цей художньо–документальний роман вийшов 1998–го в перекладі тієї ж Оксани Забужко. Причиною для перевидання стала не лише 30– та   річниця аварії на ЧАЕС, але й, як зазначається у передмові, актуальність для нинішньої України. Переконатись у цьому можна хоча б із цих двох фрагментів книги, яка створена на основі розлогих інтерв’ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії…

 

 

 Світлана АЛЕКСІЄВИЧ,
уривки з роману

«Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього»

Монолог про те, чого ми не знали: смерть може бути така прекрасна

«…Це сталося в ніч із п’ятниці на суботу. Вранці нічого ніхто не підозрював. Випровадила я сина до школи, чоловік до перукарні пішов. Готую обід. Чоловік хутко вернувся… Вернувся зі словами: «На атомній якась пожежа. Наказ: не вимикать радіо».

Я забула сказати, що ми жили в Прип’яті, неподалік від реактора. Досі стоїть перед очима — ​яскраво–малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння. Красиво. Якщо забути про все інше, то дуже красиво. Нічого подібного я в кіно не бачила, жодного порівняння навіть.

Досі стоїть перед очима — ​яскраво-малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння.

Увечері люди висипали на балкони, хто не мав балконів — ​ішов до сусідів, знайомих. У нас дев’ятий поверх, прекрасно видно. Кілометрів три навпрошки. Виносили дітей, піднімали на руках: «Дивися! Запам’ятай!» І це люди, що на реакторі працювали… Інженери, робітники… Були й учителі фізики… Стояли в чорній пилюці… Розмовляли… Дихали… Милувалися…

Дехто за десятки кілометрів приїздив на машинах, велосипедах, щоб поглянути. Ми не знали, що смерть може бути така прекрасна. Але я б не сказала, що вона не мала запаху. Не весняний дух і не осінній, а щось зовсім інше, і не запах землі… Ні… Дерло в горлі, й очі самі сльозилися.

Я цілу ніч не спала й чула, як нагорі тупали сусіди, теж без сну. Щось вони там волокли, стукали, може, речі пакували. Вікна заклеювали. Глушила біль голови цитрамоном. Уранці, як розвиднилось, озирнулася довкруги, це я не зараз вигадала, не потому, а тоді відчула: щось змінилося. Назовсім.

О восьмій ранку вулицями вже ходили військові в протигазах. Побачивши на вулицях міста солдатів і військову техніку, ми не злякались, а навпаки, заспокоїлись. Раз армія прийшла на поміч, усе буде гаразд. Ми поняття не мали, що мирний атом також убиває… Що ціле місто могло не прокинутися тієї ночі… Під вікнами хтось сміявся, грала музика.

Після обіду по радіо почали оголошувати, щоб готувалися до евакуації: вивезуть на три дні, помиють, перевірять. Як зараз чую голос диктора: «евакуація в найближчі села», «домашніх тварин не брати», «збиратися біля під’їздів».

Дітям, сказали, обов’язково взяти з собою підручники. Чоловік усе–таки поклав у портфель документи й наші весільні фотографії. А я єдине, що прихопила, — ​це газову хустинку на випадок негоди…

Із перших днів відчули, що ми — ​чорнобильці, тепер уже викляті. Нас бояться. Автобус, яким нас везли, став на ніч у якімсь селі. Люди спали на долівці в школі, в клубі. Ніде притулитися. І одна жінка запросила нас до себе: «Ходіть, я постелю на ліжку. Жалко вашого хлопчика». А друга, що поряд стояла, її від нас відтягала: «Ти здуріла! Вони заразні!»

Сидить молода жінка на лавочці під хатою, годує дитину груддю… Перевірили грудне молоко — ​радіоактивне. Чорнобильська мадонна…

Коли ми вже переїхали до Могильова й син пішов до школи, першого ж дня влітає до хати з плачем… Його посадили поруч із дівчинкою, а та не хоче, бо він радіаційний, і як із ним сидіть, можна вмерти. Син учився в четвертому класі, і так вийшло, що він один був у тому класі чорнобильський. Вони всі його боялися, звали «світлячком»… «Чорнобильським їжачком»… Я злякалася, що в нього так скоро скінчилось дитинство…

Ми їхали з Прип’яті, а нам навперейми йшли військові колони. Бронетехніка. Тут стало страшно. Незрозуміло й страшно. Але мене не покидало відчуття, наче все це діється не зі мною, а з кимось іншим. Дивне відчуття. Сама плакала, шукала, де поїсти, заночувати, обнімала й заспокоювала сина, а всередині — ​навіть не думка, постійне відчуття: я — ​глядач. Я дивлюся крізь шибку… Бачу когось іншого…

…Коли ми їхали в евакуацію і дорогою траплялася церква, то всі йшли туди. Не пропхатись було. Атеїсти й комуністи — ​всі йшли.

Мені часто сниться сон, як я йду з сином по сонячній Прип’яті. Тепер це вже місто–привид. Ідемо й роздивляємося на троянди, у Прип’яті багато було троянд, великі трояндові клумби. Сон… Усе те наше життя вже сон. Я була тоді така молода. Син маленький… Кохала…

Минув час, усе стало спогадом. Я знову ніби глядач…»

 

 Надія Виговська,
переселенка з міста Прип’ять.

Монолог про символи й таємниці великої країни

«Згадую, як про війну…

Уже на кінець травня, десь через місяць після аварії, до нас почали надходити на перевірку продукти з тридцятикілометрової зони. Інститут працював цілодобово. Як військовий. У республіці тільки в нас натоді були фахівці й спеціальна апаратура. Привозили нутрощі домашніх і диких тварин. Перевіряли молоко.

Після перших проб стало ясно, що то надходить не м’ясо, а радіоактивний непотріб. Вахтовим методом у зоні пасли худобу. Пастухи приїздили й від’їздили, доярок привозили тільки на доїння. Виконували план молочарні. Перевірили. Не молоко, а радіоактивні відходи…

Вся інформація ставала тайною за сімома печатями, щоб не викликати паніки… І це в перші тижні… Саме тоді, коли нетривкі ізотопи давали жорстке гамма–випромінювання і все «світилося». Ми постійно писали службові записки… Постійно… але сказати відкрито про результати… Позбутися наукового ступеня, а то й партквитка.

…Перша поїздка в зону: в лісі фон у п’ять–шість разів вищий, ніж у полі, на дорозі. Скрізь високі дози. Працюють трактори… Селяни копають свої городи… У кількох селах заміряли щитовидку дорослим і дітям: у сто, у двісті—триста разів перевищення допустимої дози. Була в нашій групі жінка, радіолог. Із нею сталася істерика, коли вона побачила, що діти в піску бавляться.

Пускають у калюжах кораблики. Працюють крамниці й, як звичайно в нас по селах, мануфактура й продукти поряд: костюми, сукні, а тут–таки ковбаса, маргарин. Лежать відкрито, навіть не прикриті целофаном. Беремо ковбасу, яйця…

Робимо рентґенівський знімок: не ковбаса, а радіоактивні відходи. Сидить молода жінка на лавочці під хатою, годує дитину груддю… Перевірили грудне молоко — ​радіоактивне. Чорнобильська мадонна…

Ми запитували — ​як бути, що робити? Нам відповідали: «Проводьте заміри. Дивіться телевізор». По телевізору Ґорбачов заспокоював: «Вжито невідкладних заходів». Я вірив… Інженер із двадцятирічним стажем, добре знайомий із законами фізики. Знав же я, що з цих місць треба забиратися всьому живому. Бодай на якийсь час.

Але ми сумлінно проводили заміри й дивилися телевізор. Ми звикли вірити. Я — ​з повоєнного покоління, яке зросло в цій вірі. Звідки віра? Ми перемогли в такій страшній війні. Перед нами тоді весь світ схилявся. Це ж було! У Кордильєрах на скелі було вирізьблене ім’я — ​Сталін!!! Що це? Символ! Символ великої країни.

От вам і відповідь на запитання: чому ми знали й мовчали? Чому не вийшли на майдан, не кричали? Ми доповідали… Я вам казав, писали службові записки. А мовчали й беззаперечно корились наказам, тому що — ​партійна дисципліна, я — ​комуніст.

…На кожній із атомних станцій колишнього Союзу в сейфі лежав план ліквідації аварії. Типовий план. Таємний. Без такого плану не можна було отримати дозволу на пуск станції. За багато років перед аварією його розробили саме на прикладі Чорнобильської станції: що робити і як. Хто за що відповідає. Де перебуває. До найменших подробиць…

І раптом там, на тій самій станції, відбувається катастрофа… Що це — ​випадок? Містика? Якби я був віруючим… Коли берешся шукати сенс, почуваєшся релігійною людиною. А я інженер. Я людина іншої віри. У мене інші символи…

Що тепер мені робити зі своєю вірою? Що тепер?..»

Марат Коханов,
колишній головний інженер Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі.