Він не запитав, вона не розповіла…

Вийшла заміж за Мирослава, аби люди років не рахували. Не кохала нареченого. Не покохала й коли став чоловіком. Гадала, може, душа озветься щастям і любов’ю, коли завагітніє. Минав рік за роком… І тоді Мирослав зізнався… Не дорікнула, що раніше нічого не сказав. Лише посмутніла дужче…

У сільському дитсадку, де Ганна працювала вихователькою, її любили за добре серце і лагідну вдачу. Колишні вихованці, які давно стали дорослими, досі поза очі називають її Ганнусею. А при зустрічі шанобливо – Ганною Кирилівною.

Ганні-Ганнусі до шістдесяти добігає. Скоро на пенсію. Вона ж не уявляє, як житиме без маленьких Віточок, Сашків, Івасиків… Чужі галасливі сонечка торкаються теплими долоньками її душі. І вона цим щаслива… От тільки серце почало турбувати. Мирослав хвилювався за дружину. Сам корову доїв. Город допомагав сапати. Він би все робив, аби дружині було добре.

…Ганна зібралася до області. Двоюрідну сестру провідати. Зателефонувала, що нездужає. Віра і Ганна – не лише сестри, а й найкращі подруги.

Мирослав милувався дружиною. Час вроди з лиця ще не спив. І постава гарна. Ганна викладала косу віночком. У селі жартували, що схожа на жінку-політика. Тільки Ганнина коса довша, розкішніша. Русява, з павутинками сивини.

– Якщо не хочеш, щоб я тебе машиною до міста завіз, то хоч до маршрутки проведу, – казав чоловік. – Сумка ж важка.

– Та скільки тієї дороги до зупинки, – махнула рукою Ганна.

А Мирослав і слухати не хотів. І хвилювався чомусь. Наче дружина їде до міста бозна на скільки.

У Віри поперек схопило.

– Казала тобі: не чекай, коли болячка зовсім здолає, – шпетила сестру Ганна.

– Ти ж знаєш, скільки тепер те лікування коштує. Сподівалася, що минеться. А як твоє серце?

– Усе гаразд.

– Ганно, піди в аптеку, будь добра. Натирання закінчується. А чоловік нині на чергуванні. Аж вранці додому повернеться.

В аптеці їй заболіло біля серця. Потемніло в очах. Хтось допоміг сісти на стілець. Викликали «швидку». Опам’яталася в лікарні. Хотіла встати. Але медсестра не веліла:

– Скоро вас огляне кардіолог.

Ганна попросила зателефонувати чоловікові і сестрі.

– Ото наробила оказії, – бідкалася.

Незчулася, як задрімала. Хтось торкнувся руки. Медсестра. А поруч стояв лікар.

– Андрію Степановичу, це хвора, яку «швидка» привезла з аптеки.

Лікар дивився на пацієнтку, наче щось пригадував.

– Як ваше ім’я? – запитав.

– Ганна.

– А живете де?..

Упізнав. І вона його упізнала…

…Колись у їхнє село приїхали на буряки студенти з медінституту. Ганна ходила на поле допомагати матері і не раз ловила на собі погляд веселого симпатичного хлопця. А потім у клубі на танцях познайомилися. Його звали Андрієм. 

Коли батько дізнався, що Ганна зустрічається з чужим хлопцем, дуже розсердився. Нагримав на доньку. І дружині дісталося, що не впильнувала. А потім, хильнувши оковитої, пішов на «розбірки» до «міського нахаби». Трохи потовк Андрія. Дільничного викликали. Справу, щоправда, зам’яли.

Ганна соромилася хлопцеві в очі глянути. А він переконував:

– Це не твоя вина. Твій батько думає, що я пройдисвіт якийсь. Несерйозний хлопчисько. А я… я кохаю тебе, Ганно.

Згодом Андрій повернувся на навчання. Писав листи. Вона сама їх забирала в листоноші, аби батько не бачив.

…Цей лист обпік дівчині душу. Він був короткий: «Я справді кохаю тебе, Ганно. Але якщо ти так вирішила, я змушений зрозуміти і змиритися. Будь щасливою. Мені дуже сумно». Вона не розуміла, що коїться. Написала Андрієві. Але листів більше не було… Віра, подруга, радила:

– Давай поїдемо в місто, знайдемо Андрія. Про все розпитаємо. Щось тут не те…

– Нікуди я не поїду. Андрій подумає, що я бігаю за ним.

– Хіба тобі не цікаво, що сталося? Ти ж кохаєш його…

Ганна все-таки сподівалася на зустріч з Андрієм. Думала, приїде і все владнається. Але хлопець мовчав…

…Через роки листоноша зізналася у своєму гріху. Це вона розповіла батькові про листування. І він попросив її написати Андрієві лист, начебто донька збирається заміж, тож хай відчепиться від неї. А Ганнині послання до Андрія листоноша знищувала.

Гірко стало Ганні.

– Не тримай на мене зла, – просила жінка.

– Якби не ви, у мене були б діти. І щастя…

– Це твій батько мене підмовив. А тобі нічого не сказав. У могилу правду забрав. А я, дурна, все вибовкала. Тепер ворогом буду.

– Не говоріть дурниць, тітко Марино. Яким ворогом? Уже нічого не зміниш…

Зізнання листоноші розворушили минуле. Вечір пахнув матіолою. Ганна сиділа на лавці і пригадувала ніжність її першого кохання. Визбирувала із закутків пам’яті клаптики щастя. Аж зашарілася, коли згадала Андрієві поцілунки.

– Нині теплий вечір, – Мирослав присів поруч.

Ганна сиділа на лавці і пригадувала ніжність її першого кохання. Визбирувала із закутків пам’яті клаптики щастя.

– Теплий, – мовила тихо.

Спогади втекли у пахучий матіоловий вечір…

…– То як ви себе почуваєте? – запитав лікар.

– Краще. Додому мені пора.

– «Додому» зачекає. Із серцем не жартують. Підлікуєтесь, і тоді…

Лікар із медсестрою пішли. Ганна заплакала. Андрій (тепер Андрій Степанович) вдав, що не знає її. Чи то образу тримає за колишнє. Чи соромиться, що в молодості закохався у просту сільську дівчину.

Більше тижня Ганна пролежала в лікарні. Для Андрія Степановича вона була звичайною пацієнткою. Він не пробував завести мову про щось інше, крім її здоров’я, навіть тоді, коли були в палаті лише удвох. Ганні якнайшвидше хотілося додому.

І ось її виписують. У передпокої очікує Мирослав. Аж змарнів, поки дружина була в лікарні.

Пересиливши емоції, Ганна постукала в кабінет до Андрія Степановича.

– Увійдіть! – почула.

Переступила поріг. Глянула сумними очима в душу посивілого колишнього кохання і тихо сказала:

– Дякую, Андрію, – й подалася геть.

Він розгублено дивився на зачинені двері. Потім виглянув у вікно. Ганна йшла до автівки. Чоловік підтримував її під руку.

– То ось на кого ти мене проміняла, – мовив сам до себе, дивлячись на непоказного Мирослава.

Про перипетії Ганниного життя Андрій Степанович навіть не здогадувався. Хоча правду знати кортіло. Але вона нічого не розповіла. А він не запитав…