«Освідчуючись, мій Микола кров’ю написав: «Люблю», я теж проколола палець і вивела: «Вірю» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.43
«Освідчуючись, мій Микола кров’ю написав: «Люблю», я теж проколола палець і вивела: «Вірю»

Ще одне відрядження, мандрівка рідним Поліссям: будуть нові життєві історії.

Фото: Олександра ДУРМАНЕНКА.

«Освідчуючись, мій Микола кров’ю написав: «Люблю», я теж проколола палець і вивела: «Вірю»

Ведуча сторінки «Любить! Не любить» у газеті «Волинь» Катерина Зубчук усе життя пам’ятає той аркуш, який став початком її кохання

«У молодих людей зараз бувають дуже романтичні зізнання у любові — ​при свічках, з квітами, припавши на одне коліно. Але в мене теж було освідчення, про яке раніше майже нікому не розказувала. Я закінчувала 10–й клас, а мій майбутній чоловік Микола, з яким зустрічалася з неповних 15 років, — 11–й, і ми з ним гуляли після уроків. Він виламав колючку, мабуть, з аличі, проколов палець і на аркуші паперу написав «Люблю». Я нічого не сказала, тільки теж пробила палець і вивела на тому ж аркуші «Вірю». Ці слова «Любов» і «Довіра» я пронесла через усе подружнє життя як найголовніші», — ​розповіла авторка сторінки «Любить! Не любить», заслужена журналістка України Катерина Зубчук, яка у газеті «Волинь» темі родинних стосунків присвятила вже 33 роки

«Клуб щасливої сім’ї» доручили автору… кримінальної хроніки

Катерина Зубчук працює в обласній громадсько–політичній газеті «Волинь» 46 років, із них понад три десятиліття веде сторінку «Любить! Не любить». Її появою завдячує головному редактору «Радянської Волині» Полікарпу Шафеті — ​йому належить ідея «Клубу щасливої сім’ї» (такою була перша назва). Редактор запропонував сімейну тему журналістці, яка писала далеко не романтичні матеріали. У газеті Катерина Зубчук працювала у відділі інформації та екології, тож розповідала про новини, кримінал та «про те, що водіям треба пристебувати ремені». І все ж саме їй Полікарп Шафета доручив вести сторінку, і не помилився в своєму виборі. «Клуб щасливої сім’ї» швидко припав до душі читачам, зібравши велику редакційну пошту.

— Особливо запам’ятався лист із Турійського району, — ​пригадує Катерина Василівна. — ​Жінка написала в газету, що в неї біда — ​п’є чоловік. Що робити? Забратися з дому, піти від нього? Вона на таке не наважувалася. Більше того — ​захотіла вилікувати чоловіка і відправила його в Горохівське ЛТП. Я їздила в профілакторій, зустрічалася з ним, потім написала статтю. Відгуків на неї було багато, ми їх друкували як окремий огляд. Тій жінці вдалося витягнути чоловіка з тенет пияцтва. Але він, на жаль, прожив недовго. Мабуть, здоров’я його вже було підірване. А через багато років після цього я готувала матеріали про маленькі села Волині і знову приїхала в Турійський район. І там зустрілася з головою сільради, симпатичною молодою жінкою, яка сказала: «Я вас знаю. Коли була маленькою дівчинкою, ви приїжджали до моєї мами».

… За понад три десятиліття сторінка тричі змінювала назву. Після «Клубу щасливої сім’ї» була перейменована на «Таку різну любов». (До цього так називалася окрема рубрика, поштовхом до появи якої став лист читачки: «Ви пишете про людей сімейних, тих, у кого є чоловік, дружина, діти. Але є багато самотніх, які шукають пару і хотіли б влаштувати особисте життя». Тоді і з’явилася «Служба знайомств»). А через деякий час редколегія ще раз змінила назву на «Любить! Не любить». Її придумав наступний редактор «Волині» Степан Сачук. З нею газета «живе» вже двадцять років.

«6 червня 1971-го — день народження нашої сім'ї».

«Спочатку не пускали до ресторану, а потім запросили ночувати в молодят!»

У «Любить! Не любить» є розділ шлюбних оголошень «Так хочеться бути у парі». У читачів він користується особливим «попитом», а в житті декого навіть відіграв неабияку роль. Листи з пропозиціями познайомитися приходили в редакцію з різних районів області, навіть із–за кордону. Цьому посприяв власний кореспондент «Волині» у Польщі Анджей Вавринюк, який свого часу запропонував, аби польські кавалєри також подавали в газету свої оголошення. Одним із них скористалася студентка Волинського університету, знайшовши з його допомогою чоловіка в сусідній країні.

На знак вдячності дівчина запросила журналістів «Волині» на весілля. Разом із редакційним фотографом, світлої пам’яті Миколою Зінчуком, Катерина Зубчук поїхала за кордон.

— То було відрядження з пригодами, — ​пригадує кореспондентка. — ​Ми приїхали в Білгорай, почали дзвонити на квартиру, куди мали прибути, і почули, що на весіллі ми небажані гості, що нам немає місця в ресторані. Я почала пояснювати, що ми не заради ресторану приїхали, що мусимо зробити матеріал, бо таке редакційне завдання. Тоді господарі сказали: «Ми порадимося, а ви зателефонуйте пізніше». Поки вони радилися, ми пішли шукати костел, де мало бути вінчання. Церемонія планувалася в храмі Святого Духа, яких у місті виявилося два. Знайшовши все–таки потрібний, дочекалися священика, попросили в нього дозволу на свою присутність, зокрема фотозйомку, і там зустріли весільний кортеж.

Коли молоді приїхали вінчатися, до журналістів підійшла мама і запросила до ресторану. Кореспонденти отримали простір для дій: розмовляли з гостями, нареченими, фотографувалися, навіть ночувати залишилися у молодят! Катерина Василівна каже, що потім вона зрозуміла, чому був холодний прийом на початку. Мама молодого не дуже вітала вибір сина і не хотіла публікації в газеті. Остаточно це стало ясно згодом, коли в подружжя з’явилися діти, і Катерина Зубчук хотіла продовжити тему. Але мама волинянки сказала: «Я приїду до вас, стану на коліна і проситиму, щоб ви більше не писали. Польська сваха цього не любить, тож не хочу псувати з нею стосунків».

— І я не писала, бо стараюся не робити того, що би нашкодило моїм героям, і пишу так, щоб могла потім із ними зустрітися, — ​каже журналістка.

3 червня 1989 року — батьки ще молоді, а діти юні...

3 червня 1989 року — батьки ще молоді, а діти юні...

«Навіть життям у візку треба дорожити»

Щоразу, відкривши свіжу сторінку «Любить! Не любить», читачі знаходять у ній нову історію про щасливу сім’ю, з якої іншим не гріх взяти приклад. Ці розповіді завжди цікаві і повчальні, легко написані, тож люди навіть не підозрюють, що заради того, аби з’явилася публікація про матір 18 дітей, авторці довелося півроку вмовляти її на інтерв’ю. Або спостерігати кілька літ за подружжям наркоманів, чи «не зірвуться», перш ніж опублікувати в газеті, що у них все добре.

Одна з таких історій була про Григорія Кічкіна з Луцька, який загруз у наркотиках. Врятувало його те, що погодився пройти реабілітацію в Острозі. У тому центрі зустрівся з дівчиною Ольгою, яка провідувала свого брата. Вона теж вживала наркотики, але не думала про лікування. Лише після знайомства з лучанином, в якого закохалася, пішла на реабілітацію. А потім сталося диво — ​двоє наркозалежних прийшли до Бога, почали відвідувати церкву християн віри євангельської «Фіміам», їхнє життя змінилося. Тепер у них чудова сім’я, двоє дітей. А батьки Григорія дали обіцянку піти в цю церкву, якщо Бог витягне сина із трясовини. Так і зробили.

— Я багато писала про такі випадки, але досі не можу усвідомити, на якому це рівні відбувається? — ​зізнається Катерина Василівна. — ​Ніякі екстрасенси, наркологи не можуть таких людей вилікувати. Лише прийшовши до церкви, до Бога, вони кидають колотися і починають нормальне життя. Зрозуміло, що передчасно радіти не варто, бо кажуть, що колишніх наркоманів не буває, що вони знову можуть «зірватися». Я завжди з радістю пишу про тих, у кого все добре. Думаю, що ті, хто пройшов через наркоманію, алкоголізм, хочуть, аби на їхньому прикладі хтось інший себе порятував.

Стараюся не робити того, що би нашкодило моїм героям, і пишу так, щоб могла потім із ними зустрітися.

Важка, але вдячна тема сторінки «Любить! Не любить» — ​історії про сім’ї візочників. Це завжди вражаючі розповіді, які неможливо читати спокійно. Одна з останніх таких публікацій — ​про Сашу і Катю Романюків із села Сошичне Камінь–Каширського району. Душу багатьох розтривожила жертовна любов дівчини, яка не покинула свого хлопця в біді, а з її вуст прозвучала шлюбна обіцянка бути разом у горі і в радості. Тішачись від того, що чоловік вже не лежить, а може сидіти у візку і пити каву на кухні з дружиною, не стримали зворушення ні автор матеріалу, ні фотокореспондент Олександр Дурманенко.

«У шлюбі ми прожили 39 літ». Фото зроблене за 5 років до того, як чоловіка не стало.

«У шлюбі ми прожили 39 літ». Фото зроблене за 5 років до того, як чоловіка не стало.

— При зустрічі з такими людьми особливо цінуєш те, що нам, здоровим, дано, — ​розмірковує Катерина Зубчук. — ​Ми, буває, нарікаємо, бо щось не так. А вони цінують те, що їм Бог по краплині відпускає. І вірять, що Саша стане на ноги. Він розказував, що знайомі хлопці мають таку саму травму. Але в них не було такої Каті, не було стимулу, мотивації, ось вони лягли і, як кажуть, закам’яніли. Я пишу ці історії для того, аби хтось прочитав і знав, що і так можна жити, що і таким життям треба дорожити. Як казала Катя: «Ми зараз живемо отак, цінуємо те, що маємо, але мріємо про краще».

Ведуча «любовної» сторінки — ​«швець, у якого є чоботи»

Майстер афоризмів Франсуа Ларошфуко, який у ХVІІІ столітті багато писав про кохання, одного разу заявив, що справжня любов схожа на привида: про неї всі говорять, але ніхто її не бачив. Однак Катерина Зубчук могла би посперечатися із цим твердженням. За час існування сторінки вона так багато писала про сімейне щастя, яке бачила, що Ларошфуко від здивування тільки би чухав перуку. У творчому доробку автора є понад 1000 історій на цю тему: розповіді про гармонійні сім’ї та великі багатодітні родини, листи–сповіді читачів про своє життя, інтерв’ю з психологами, публікації про почуття великих людей, найніжніші слова освідчень у ліричному «Куточку поезії». А щодо свого особистого, яке багатьох, безумовно, цікавить, бо ж часто буває, що швець залишається без чобіт, Катерина Василівна каже:

— У моєму житті були і кохання, і романтичні стосунки. Від написаного кров’ю «Люблю» і «Вірю» до нашого з Миколою одруження пройшло 7 років (а від знайомства — 9). Весь час ми фактично були на відстані, поспішали один до одного поїздом або літаком (Катерина Зубчук навчалася у Львівському університеті на факультеті журналістики, а її чоловік — ​у Харківському авіаційному інституті). Долали тисячі кілометрів з Луцька до Калуги, де чоловік працював після закінчення навчання. Ми виростили сина і доньку, якими тішуся, уже дорослі внуки, підростає правнук. На жаль, мій Микола вже в кращому світі. Та поки ми були разом, він дуже часто казав мені: «Катюню, я тебе люблю». І я вірила цим словам до кінця його життя.


«Ніхто так не навчить дітей жити в любові,  як власний приклад батьків».

«Ніхто так не навчить дітей жити в любові, як власний приклад батьків».

 Життєві істини Катерини ЗУБЧУК:

«Як на мене, чоловікові багато чого можна простити. Не можна пробачити, якщо він цинічно ставиться до зради, відверто демонструє, що в нього є коханки, і вважає це нормою. Такого не треба тримати. Його треба відпустити, хай собі йде».

«Я кожен раз дивуюся, де в тих жінок, які мають десятеро дітей, беруться сили та терпіння? І зробила для себе висновок, що треба бути дуже спокійною. Істеричка з таким не справиться».

«Не осуджую громадянські шлюби. Знаю точку зору на них церкви, але то реальність, від якої не втечеш. Знаю сім’ї, які не одружені і які вважають, що штамп у паспорті — ​не найважливіше. Але я також знаю, що кожній жінці хочеться бути офіційно заміжньою».

«Під довірою між чоловіком і жінкою я розумію відсутність зради. Чоловіка не треба надто контролювати, вони цього не люблять. Не варто йому також забороняти дивитися на чужих жінок. Це було б нерозумно. Краще поставитися до того з гумором, як в анекдоті, коли хороший сім’янин каже: «Я то на дієті, але ж меню можу дивитися».

«Коли їду у відрядження писати про якусь родину, то точно знаю, що ці люди мають моральне право говорити про стосунки у сім’ї, — ​на чому вона тримається, як виховувати дітей. І в більшості випадків вони якось особливо своїх дітей не виховують. Просто самі живуть так, щоб діти мали добрий приклад батьків. А вже сини й дочки свої такі сім’ї створюють, де би їхні діти також росли в любові. Бо то — ​найголовніше».

«Зайдемо ми ще пішки на острів Світязь, Олександре Олександровичу!»

«Зайдемо ми ще пішки на острів Світязь, Олександре Олександровичу!»