Курси НБУ $ 29.25 € 30.58
Наша мама і сьогодні ще завуч –  дає уроки принциповості та порядності

94-річна іменинниця біля найрідніших - зятя й доньки.

Фото Лариси Занюк.

Наша мама і сьогодні ще завуч –  дає уроки принциповості та порядності

Надія Терентіївна Лупенко — заслужений учитель України, відмінник народної освіти.  16 листопада вона зустріне свою 94-ту осінь. Напередодні ми порозмовляли, як життя шліфувало її характер і професійну майстерність

Пані Надія проживала на Сумщині, у селі Спаському (за радянських часів — Ленінському), там учителювала понад 30 літ тому. Останнє десятиріччя живе в родині доньки Ніни, яка колись приїхала в Ратне після закінчення медичного інституту разом із чоловіком. Василь Іванович — любешівець, розповідає, що тоді всі охоче їхали в незвіданий Красноярський край, а на Волинь боялися, та його Ніна подалася за ним сміливо, бо Надія Терентіївна підтримала доньку. Бувало, тоді лякали на роботі: якщо погано працюватимеш, відправимо в Західну. Але не вірила всьому, що говорили. З дитячих літ бачила несправедливість: її дідуся, працьовитого селянина, вивезли на Сибір з усією родиною. Лише одна донька, мама нашої героїні, залишилася, бо вийшла заміж і змінила прізвище.
Пригадує Надія Терентіївна, що і війну довелося пережити: німці в їхній хаті стояли, їй було тоді 16 літ, але добрі ті солдати були, не ображали. Її батько на фронті загинув, і мама трьох дітей сама на ноги поставила.

А після війни «совєти» в селі церкви нищили. Колись було у Спаському їх аж дві, біля однієї школа стояла, і родина пані Надії неподалік жила. Серед ночі почули, як щось гуде, а зранку встали — нема ні церкви, ні важких величезних дзвонів. Село перейменували на Ленінське, музей вождю зробили, а вчителі змушені були пропагувати комуністичні ідеї.

— Ми й паски ніколи не пекли, бо батьки обоє вчителі, тато фізику викладав, — розповідає донька Ніна. — Мама хату перед Пасхою вночі білила, щоб ніхто не бачив. Я не хрещена росла, аж на Волині охрестилася вже після заміжжя.

З новинками знайомлюся, але повертаюся  і перечитую улюблену класику — Шевченка, Коцюбинського, Франка, Гончара — оті мої.

— У мене був дуже добрий чоловік, під час війни захищав Севастополь, — повертається спогадами в минуле пані Надія.
Майже на сорок літ пережила вона свого коханого. Разом виховали двох дітей. Донька — лікар, син Анатолій — професор, викладав у тернопільському виші, зараз уже на пенсії. Внук Сергій у 36 став доктором технічних наук. Уже 6 правнуків має щаслива прабабуся. У всіх, каже, наукові гени. Сама ж почала вчителювати 1944–го, працювала з першокласниками, 1946–го вийшла заміж, народила сина і заочно вступила в учительський інститут у Глухові, ще й закінчила з відзнакою. Через три роки після народження донечки навчалася в Ніжинському педагогічному, бо хотіла бути вчителем української мови. Через декілька років стала завучем. На той час у сільській школі було 750 учнів, але Надія Терентіївна не боялася труднощів, була принциповою і справедливою.

— Як можна було заробити такий значок? — запитую, розглядаючи почесну вчительську нагороду.

— Принциповістю і знаннями, — відповідає лаконічно Надія Терентіївна. — Одного разу викликали нас, сільських учителів мови, чоловік сорок, в район і організували диктант, щоб перевірити нашу грамотність. І що ви думаєте? Із сорока педагогів я одна написала без помилок. Назвали моє прізвище — було водночас приємно і неочікувано. 

Отримала звання відмінника народної освіти, пропрацювавши в школі 25 років. Не скажу, що всі діти були слухняними. Траплялися такі, що доводилося діяти жорстко, але батьки ніколи з учителями не сварилися. Один старшокласник посеред уроку розгойдувався на стільці, пащекував, що його ще й не такі бралися заспокоювати, я й вліпила йому по щоці. І батькам сказала повідомити за що. Після того він із повагою ставився. Тепер такими методами не діють, а тоді директора в школі не так боялися, як завуча.

— Ви, мамо, й досі завуч, — то зять жартує і додає, що навчився бачити вчителів ще з порога свого кабінету (працював гінекологом у Ратному). Навіть одразу може сказати, хто з них філолог, а хто — математик.

— Останні, — каже, — відповідають точно, без прикрас. А дружина Ніна працювала у шкірвендиспансері, то в неї більше стажу, як років життя, — сипле жартами Василь Іванович, і така у родині панує любов, аж іншим радісно біля них.
Надія Терентіївна вміла і захистити учня перед вищим начальством. Було якось, розповідає, що медалістка написала роботу найкраще в районі. Її відправили в Суми, а там чомусь поставили «четвірку» і позбавили медалі. Завуч одразу сіла в автобус, приїхала в обласне управління освіти і довела методистові його помилку. А дівчинка вступила в інститут і без медалі, бо справді була обдарованою.

— Читаєте новинки літератури? — помічаю в кімнаті стелажі із сучасними книгами.

– І газети читає, і телевізор дивиться. Ще колись на Сумщину їй привозили «Волинь», то все запитувала: що то за газета, що так справедливо пише? — каже донька. А Надія Терентіївна гарним дидактичним голосом додає:

— З новинками знайомлюся, але повертаюся і перечитую улюблену класику — Шевченка, Коцюбинського, Франка, Гончара — оті мої.
Пані Надія і сама віршує, зачитує поетичну присвяту зятеві. Слухаю і захоплююся: якщо теща зятеві такі вірші пише, то він має до ста літ дожити.

— Ви суперечите традиціям українських анекдотів, — жартую. 

А зять бідкається, що мама–теща все до роботи береться, сумує за домом, який покинула на Сумщині. А там ще й поросятко тримала, кури, 15 соток городу обробляла. Діти за тисячу кілометрів жили, а вона й не нарікала.

— Бо люблю в ділі бути, а не сидіти й у вікно виглядати, — пояснює. — А вже рух не той. Ох, скільки всього пройшло і не вернеться, — гріє серце споминами. n

Telegram Channel