Виходила заміж за інженера–механіка, а стала… матушкою - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.96 € 30.47
Виходила заміж за інженера–механіка, а стала… матушкою

Бог дав їм чотирьох синів і двох доньок.

Фото з домашнього архіву родини Білінських.

Виходила заміж за інженера–механіка, а стала… матушкою

Олександр Білінський — ​настоятель Свято–Хрестовоздвиженського храму селища Колки, що на Маневиччині. Хоч після школи, яку закінчив у рідних Маяках Луцького району, вступив до індустріального інституту в обласному центрі. Його дружиною стала дівчина Нонна із Дубна, що на Рівненщині. За фахом вона вчителька початкових класів. А в семінарію Олександр вступив, коли їхньому найстаршому синові Іллі виповнилося вже три роки. Був рукопокладений у священики, і кардинально іншим руслом пішло життя подружжя, у якого тепер шестеро синів і дочок

«Сам Господь нас звів»

Нонна навчалася у Луцькому педагогічному училищі. А ось як і де побачила вперше свого майбутнього чоловіка? З цього приводу жінка розповідає:

— Я мала одногрупницю, яка жила у Княгининку Луцького району (тоді це були Маяки). У гості якось приїхала до неї, і ми пішли у спортзал місцевої школи. Там якраз займалися хлопці, серед яких був Олександр. Тоді і познайомилися.

13 років отець Олександр служить у Свято-Хрестовоздвиженському храмі селища Колки.

 

Хлопець навчався у Луцькому індустріальному інституті. Вони зустрічалися десь рік. А потім їхні побачення в якийсь момент обірвалися.

— Але сам Господь нас знову звів, — ​каже жінка. — ​Сподобив так, щоб ми вже більше не розлучалися. Моя подруга у Ковелі виходила заміж. Я їхала до неї на весілля. І сталося так, що автобус зламався й далі не рушив. Я вийшла. Прямую вздовж дороги з наміром зустріти якийсь попутний транспорт. І тут — ​Олександр мені назустріч. Одне слово, знову почалися побачення.

— Але до одруження ще було далеко, — ​додає отець Олександр. — ​Загалом ми зустрічалися років чотири. А що перерва була, то, мабуть, відіграло роль те, що жили в різних місцях. Нонна їздила у своє Дубно. Та й, як зараз думаю, треба було трохи відпочити один від одного (може, стосунки перетворилися на рутину?). Але, видно, у Бога інші плани на людей. Тому й зустрілися ми знову.

Багатьом молодятам, імена яких занесені в церковну книгу, отець Олександр пов'язав руки рушником.

 

У 1997 році Олександр одержав диплом. Інститут він закінчив за спеціальністю інженера–механіка з обробки металів тиском.

— Але так за цим фахом, — ​каже отець Олександр, — ​і не працював. Як і інші мої однокурсники. Це ж були 1996 – 1997 роки — ​величезна криза в суспільстві, занепад промисловості. Пішов я у Центр зайнятості, став на облік. Звідти одержав направлення на курси столярів у профтехучилище № 2. Навчився з дерева щось трохи майструвати, аби заробляти якусь копійку.

Коли зайшла мова про те, чим, як кажуть, узяв Олександр, Нонна пригадала:

— Він дуже гарно грав на гітарі. Пісні мені присвячував. А коли я була у Херсоні на практиці, то присилав не листи, а справжні художні твори. У ньому дивно поєднується здатність і до точних наук (не випадково ж технічний інститут обрав), і до гуманітарних. Зараз можу сказати, що це й дітям нашим передалося. Олександр вражав мене своєю поетичністю, романтичністю.

А як освідчувався? Звичайно, за словами жінки, була заповітна фраза: «Я тебе люблю». Але і без цих слів обоє розуміли, що все йде до одруження. Весілля відгуляли у 1996–му. Розписувалися у Дубні, а вінчалися у храмі села Маяки. Нібито випадкова зустріч двох молодих людей привела до шлюбу, якому вже 22 роки. А його плоди — ​шестеро діток: чотири сини і дві доньки. Старші Ілля та Павло — ​студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Четверо молодших — ​Іван, Володимир, Марічка, Алла — ​школярі.

Під вінець Олександр Білінський вів наречену, коли був ще мирянином.

Під вінець Олександр Білінський вів наречену, коли був ще мирянином.

«Священицький шлях не був дитячим вибором»

Сімейне життя Білінських починалося у двокімнатній квартирі батьків Олександра. Та скоро молодята вирішили, що самим треба спробувати налагоджувати свій побут. Тож винаймали житло у гуртожитку, що в селі Милуші.

А ось як так сталося, що інженер–механік за фахом пішов вчитися у духовну семінарію? З приводу цього отець Олександр розповідає:

— Батьки мої — ​дуже віруючі люди. Вчили мене молитися й мама, й тато. Хотіли, щоб я був близьким до духовного життя. Я думаю, що на вибір мого шляху мали вплив якраз материнські молитви. У храм села Маяки почав ходити ще юнаком: знову ж таки — ​мама так хотіла. Буває, стоїш на богослужінні і чекаєш, коли то все закінчиться. Ноги болять, думка одна: «Нащо мама мене сюди потягнула?» А таки тягнула… Але Господь свою роботу робить. Минув час, і храм став другою домівкою, де ти себе почуваєш, як свій у Бога. Священицький шлях не був дитячим вибором. До цього я йшов поступово.

У духовну семінарію Олександр Білінський вступив уже 25–літнім. Їхньому з Нонною найстаршому синові Іллі було три роки. Матушка розповідає, пригадуючи, як усе враз помінялося і в її житті:

— Після Луцького педагогічного училища я, вчителька початкових класів, працювала у Рожищенському районі. Потім — ​у Дубні, у приватній школі. А коли ми поженилися з Олександром, то влаштувалася у Маяківську школу–інтернат. Як чоловік вступив у духовну семінарію, то і я пішла на регентські курси. У нас тоді, крім Іллі, був син Павло. Я дуже хотіла вчитися. І ось завагітніла втретє — ​Ванею. Засмутилася до сліз. І шкодую, що допустила цей гріх. Ваня — ​дитина надзвичайна. Він співає третім голосом (тільки один із наших дітей), має чудовий слух. Це зараз у нього бас, а до того, як поламався, голос у Вані був, як дзвіночок. Я йому кажу не раз: «У тебе першою вчителькою була матушка Влада. То вона мене вчила чисто співати, і ти в утробі теж переймав ці знання». Звичайно, важко було поєднувати материнство і навчання. Як народився Ваня, то я взяла «академку» на рік, а закінчила регентські курси з трьома дітками.

 

Яке це щастя, коли знаходиш свою половинку...

Чи думала жінка, що ось так поверне життя, що вийде заміж за інженера–механіка, а стане матушкою? З цього приводу вона каже:

— Ніколи… Це отець Олександр ріс у сім’ї, де батьки вносили духовне життя в його душу. У нас вдома цього не було. Мене до віри свекруха привела.

«Ви живете, як в акваріумі, — всі на вас дивляться»

2 липня 2000 року Олександр Білінський був рукопокладений у священики. Відбулася ця подія у храмі Всіх святих землі Волинської міста Луцька.

— Пройшовши там священицьку практику, — ​розповідає отець Олександр, — ​я був направлений владикою Ніфонтом у Воротнів Луцького району. Там створили невеличку громаду, яка мала тимчасову церкву (зараз у селі вже великий храм, збудований отцем Михайлом). Добре, що дорога з Воротнева до Луцька недалека, — ​я вчився стаціонарно і служив.

Уже тринадцять років отець Олександр — ​настоятель Свято–Хрестовоздвиженського храму селища Колки. Коли мова зайшла про те, що сім’я священика — ​у всіх на виду, то він сказав:

— Це справді так. Ми, буває, чуємо від парафіян: «Ви живете, як в акваріумі, — ​всі на вас дивляться».

Уже й наймолодша донька Алла — першокласниця.

Уже й наймолодша донька Алла — першокласниця.

А ось чи накладає це якісь зобов’язання на життя подружжя? З приводу цього довелося почути:

— Я не дуже задумуюся над тим, щоб спеціально демонструвати приклад своєї сім’ї. Ми з матушкою живемо за Божими заповідями — ​ото і все. Можливо, люди бачать це, відчувають і роблять для себе якісь висновки.

Я не дуже задумуюся над тим, щоб спеціально демонструвати приклад своєї сім’ї. Ми з матушкою живемо за Божими заповідями — ​ото і все. Можливо, люди бачать це, відчувають і роблять для себе якісь висновки.

Говорили ми і про те, що тримає сім’ю, завдяки чому вона міцна. Отець Олександр міркує так:

— Віра і любов — ​ось що головне. Любов — ​це широке поняття: то і самопожертва, і повага… А самопожертва — ​це коли ти про себе забуваєш, а робиш усе для іншої людини, підтримуєш її. Навіть у такому елементарному, як посуд помити. Хоч, по правді, я не люблю цього заняття, але коли треба, то не погребую.

І ще зауважив при цьому наш співрозмовник:

— Коли говорю про любов, то маю на увазі справжні почуття, а не легку закоханість з її ейфорійними емоціями. І, звичайно, коли вінчаю молодят, то перш за все кажу їм, що справжню любов треба творити — ​постійно трудитися над нею, інакше вона пропаде. Постійно просити у Бога цієї любові. І якби ті, хто приступає до вінчання, це розуміли, то шлюби не розпадалися б. Вінчання нікого не тримає, як дехто, може, думає, — ​це освячення шлюбу Богом. Уявіть, що хтось посадив дерево у полі, і вітер його гне то в одну, то в іншу сторону. У результаті виростає покруч. А якщо за справу візьметься майстер–садівник — ​заб’є кілочка, прив’яже деревце, то воно виросте рівненьким, гарним. Вінчання — ​це як труд того умілого садівника: з Божого благословення, з Божою допомогою сім’я буде успішна. Я знаю чимало родин, які без віри уже б давно розпалися.

І молодим — ​тим, хто тільки збирається одружуватися, або тим, хто стоїть на роздоріжжі — ​перед життєвою драмою: бути сім’ї, чи ні, отець Олександр адресує такі слова:

— Слухати треба своє серце. Приймати рішення розумом, а не керуватися лише інстинктами…

Зайшла мова і про те, чи хотіли б Білінські, щоб хтось із їхніх чотирьох синів пішов батьківським шляхом.

Старші діти уже вилетіли із сімейного гніздечка, а молодші — ще гріються у батьківській любові.

— Звичайно, я хотів би цього, — ​сказав отець Олександр. — Та ніколи не наполягатиму. Можна бути хорошим мирянином — ​і це краще, ніж стати поганим священнослужителем. Але бути хорошим священиком — ​ще краще, — усміхається.