«Синьо-жовтий прапор майорітиме над Сіднеєм – ​я в це вірив» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.42 € 29.76
«Синьо-жовтий прапор майорітиме над Сіднеєм – ​я в це вірив»

Василь захоплюється футболом, тож підтримка зірки Девіда Бекхема для нього важлива.

Фото з Facebook.

«Синьо-жовтий прапор майорітиме над Сіднеєм – ​я в це вірив»

Він був поранений, але не зламався, став непереможним. Ветеран АТО Василь Омельченко представляв національну збірну України на міжнародних змаганнях «Ігри нескорених». Сьогодні хлопець — ​п’ятикурсник Харківського інституту танкових військ. Василь із тих 15 найсильніших воїнів, яких підтримують і світові зірки спорту. Девід Бекхем особисто потиснув руку і подякував волинському герою за мужність, бо він всьому світові показав свою незламність і силу духу

— Звичайно, маю незабутні враження від участі в Іграх нескорених,  — розповідає хло­пець. — ​Коли стоїш на п’єдесталі під час нагородження, чуєш наш Гімн, а перед твоїми очима — ​побратими, з якими воював, фрагменти боїв, то розумієш, ради чого боровся. Це особливий момент: якщо й хочеться плакати, то лише від радості. Щодо спорту, то ще на контрактній службі у 2013-му ми перемогли в конкурсі на кращий танковий взвод Збройних сил України.

На участь у цьому проекті спортсмена спонукав минулорічний чемпіон змагань, товариш Олег Зімніков, з яким навчаються в одному виші. Василь подумав: «А чому б не поборотися за золото, як побратим?» — ​і взявся наполегливо тренуватися, щодня намотував десятки кілометрів.

Срібло у стрибках в довжину та золото в забігу на 400 метрів — ​це моя внутрішня перемога. 

— Він допомагав мені на тренуваннях і підтримував морально, — ​каже хлопець. — ​Це дуже важливо. Бо для мене «Ігри нескорених» — ​це насамперед можливість показати іншим, що травми не перепона, аби чогось досягти в житті. Все залежить від твоєї сили волі. Срібло у стрибках в довжину та золото в забігу на 400 метрів — ​це моя внутрішня перемога. Найважливіше те, що я наважився взяти участь у цих змаганнях після важкого поранення.

Народився Василь Омельченко у селі Руснів Володимир-Волинського району. Змалечку мріяв стати військовим. Після закінчення школи уклав контракт із ЗСУ і потрапив у танкові війська 51-ї окремої механізованої бригади. Коли почалась війна на Сході, Василя та інших хлопців перекинули в зону АТО. 

– На Донбасі пробув чотири місяці, до поранення у Красногорівці, — ​розповідає військовий. — ​Я був механіком-водієм танка Т‑64, у який влучив мінометний снаряд. Він зайнявся, але витримав удар, і за цей час ми встигли врятуватися.

Василь отримав контузію та опіки. Май­же місяць лікувався в харківсь­кому шпиталі. А після виписки все ж таки здійснив свою давню мрію — ​успішно склавши іспити, вступив до Харківського військового інституту танкових військ.

— Я був переконаний, їдучи на змагання, що синьо-жовтий прапор неодноразово майорітиме над Сіднеєм, — ​говорить Василь усміхаючись. — ​Але найбільшою своєю перемогою вважаю те, що після всіх боїв залишився живим. Вдячний мамі, вона сильно за мене молилася.

Саме з Австралії хлопець почав відкривати для себе світ, до того ніколи не був за кордоном. Після війни звикати військовослужбовцеві до мирного життя було непросто. Допомагало спілкування з хлопцями, які пройшли через бої на Донбасі. А згодом знайшов мотивацію життя у спорті. А ще Василь дуже любить футбол: і самому грати, і стежити за матчами. Тож зустріч із легендарним англійським футболістом Девідом Бекхемом, думаю, не випадкова.