«Таких, як Еціо, — ​один на мільйон» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.18 € 26.74
«Таких, як Еціо, — ​один на мільйон»

Валентина їхала на заробітки, а виявилося — за «путнім» чоловіком.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

«Таких, як Еціо, — ​один на мільйон»

Ніхто, крім тебе Мабуть, кожному чоловікові хотілось би почути подібний комплімент від коханої жінки. Італієць на прізвище Кампанья, який із дружиною Валентиною живе в її рідному селі Пляшева на Рівненщині, як довелось пересвідчитись, його почув!

«Я 5 літ не була вдома — ​який чоловік чекатиме?»

Про українок–заробітчанок, про те, як непросто їм на чужині, і про зруйновані шлюби, написано і розказано багато. Як і, навпаки, — ​про міжнародні подружні пари, коли наші жінки зустріли свою щасливу долю за кордоном. Валентина Лисун — ​одна з них. А поїхала вона на заробітки, як і багато інших українок, бо дітей треба було вчити.

А що в Італії вже була її землячка, то їхала за конкретною адресою — ​на північ країни, у містечко Бреша (Брешія, рідше Бреша — ​столиця однойменної провінції). Це був 2002 рік. Як же чоловік поставився до закордонних заробітків? Коли про це зайшла мова, жінка мовила:

— Спочатку підтримав мою затію. Але оскільки я перші три місяці роботи в Італії так і не знайшла, тобто грошей додому передавати не могла, то з його боку почалася якась злість: «Або вертайся, або шукай інший вихід. Я в борги заліз». А потім, як роботу мала, почула і такі слова: «То ти вже і не вернешся в Україну?» На той час переїхала в містечко неподалік від Вінченцо.

— П’ять літ мене не було вдома — ​який чоловік буде чекати?

На Батьківщину Валентина таки приїхала, але, як з’ясувалося у подальшій розмові, в чоловіка вже була інша жінка і він подав на розлучення. Типова ситуація: коли дружина на заробітках в Італії чи деінде, то сім’я розпадається. І Валентина з розумінням цього каже:

— П’ять літ мене не було вдома — ​який чоловік буде чекати?

Валентина зібрала свої речі і пішла, промовивши лише: «Я повертаюся в Італію і дітей заберу».

«Цей італієць мені відразу сподобався»

І поїхала Валентина на Апенніни, до родини Онгерів, де доглядала дітей. Поверталася із гірким осадом на душі і в той же час, мабуть, із відчуттям того, що і вона ще може зустріти свою долю.

— Це був липень 2008 року, — ​розповідає жінка. — ​У якусь неділю ми з подругами — ​такими ж заробітчанками — ​поїхали на озеро неподалік від міста. Біля нашої компанії зупинилась жінка, котра попросилася до гурту, бо одній «якось не по собі». І ця жінка, як дізнаюся згодом, — ​Таня з Придністров’я, вже в нашій компанії відпочивала. Настав час обіду. Хто що мав — ​поклав на загальний стіл. І пляшка вина знайшлася. Одне слово, Італія! Пообідали, розморилися. Зав’язалася розмова. І каже хтось із подруг Валентини: «Так хочеться додому, але діти просять побути ще, бо хату недобудували». Друга про своє: «Сестра хоче відкрити магазинчик, то мушу побути, грошей заробити, щоб допомогти їй». А Валентина, долучившись до розмови, говорить: «А мені вертатись немає куди. Знаю, що син має наречену, а дочку сюди забираю — ​шукаю, де її прилаштувати. Що я маю робити? Якби знайшла якогось чоловіка путнього, навіть старшого, але не п’яницю і такого, щоб поважав мене, то жили б разом». І тоді та ж Таня з Придністров’я посватала їй Еціо, дружина якого давно померла. Щоб не дуже «пхати одне другому в руки», домовились, що нібито випадково зустрінуться біля бусів, куди приходили, щоб через водіїв передачки відправити додому.

Валентині імпонувало, що чоловік жодного поганого слова не сказав про дружину, з якою прожив у шлюбі 42 роки. 

— Цей італієць мені відразу сподобався, — ​пригадує Валентина. — ​Ми з ним, правда, тоді навіть телефонними номерами не обмінялися. Це вже згодом наша «сваха» Таня, зустрівшись знову зі мною, завела мову про Еціо і сказала: «А ти йому сподобалася. Просив телефон». І я їй продиктувала номер. Він подзвонив. Ми зустрілися, поговорили, про життя одне одного дізналися.

І вже в подальшому вони спілкувалися. Валентині імпонувало, що чоловік жодного поганого слова не сказав про дружину, з якою прожив у шлюбі 42 роки. Щодо дітей, а їх у нього троє, то, як вона потім сама зрозуміла, доброго було мало. Зокрема, почула про таке. Якось Еціо сказав своїй старшій дочці: «Треба мені шукати якусь жінку». «А нащо тобі вона?» — ​запитала дочка. «Тяжко одному. Маю тиск високий. Погано зробиться, то що буде?» — ​«То йди до мене». — «А ти спитала чоловіка, чи він на це погодиться?» А дочка у відповідь: «Нащо його питати — ​йди до мене в будинок для престарілих». Вона була завіду­вачкою цього закладу.

— Це було для Еціо, як ляпас, — ​каже Валентина. — ​І він, мабуть, ще серйозніше задумався над тим, щоб знайти жінку. Тож коли мої господарі попередили мене, аби шукала іншу роботу, бо діти, яких я доглядала, вже попідростали, Еціо запропонував: «Іди до мене. Будемо знайомитись, і як сподобаємось одне одному, то одружимось. У мене не той вік, щоб я довго чекав».

«Якщо ви не проти, то я хотів би з вашою дочкою одружитися»

А потім було знайомство з батьками Валентини у Пляшевій, куди приїхали. Під кінець тижня їхнього гостювання Еціо сказав, що має намір поговорити з батьками Валентини, а вона при цьому буде перекладачкою (жінка вже добре володіє італійською). І ось він каже:

— Ваша дочка мені дуже сподобалася, я відчув у ній ту жінку, з якою хочу далі жити, сподіваюся решту літ провести з нею. Правда, велика різниця у віці — ​22 роки. Але якщо ви не проти, то ми з вашою дочкою одружимося.

— Тато — ​в сльози, — ​пригадує Валентина, — ​він у мене дуже сентиментальний був. Мамі Еціо сподобався — ​і своїм ставленням до мене, і тим, що дуже майстровитий, в техніці тямить. «Ну добре, — ​мама мені каже, — ​виходь. Бо що ж ти будеш вік одна». Дали мої батьки «добро». Ми повернулися в Італію, ще позустрічалися два місяці. Еціо мене зі своїми дітьми познайомив. А 17 червня 2009 року одружилися.

А коли якось подружжя було у відпустці в Пляшевій, то Еціо запропонував придбати тут хату. Як купували, то не думали, що приїдуть сюди назовсім. Просто хотіли мати дім, де можна було б зупинитись і не створювати незручностей матері Валентини. Тим часом із 2012 року вони живуть у Пляшевій. Мабуть, і недуга, яку пережила Валентина, посприяла тому, що вирішили перебратися в Україну, де їй, переконалися, буде краще. Та й могила сина, якого жінка втратила, — ​тут (на жаль, і така чорна сторінка була в її житті).

Мені (звичайно, з допомогою Валентини) вдалося поговорити з цим італійцем. Хотілося почути від нього про дружину–українку. І він сказав, що з часом вона йому все більше подобається. А найперше, що зробив для Валентини, — ​це те, аби його рахунком у банку вони користувались на рівних правах (щодо майна, то в них є шлюбний контракт).

— Еціо, — ​додала Валентина, — ​не мільйонер. Живемо ми з його пенсії. А це — ​близько 1000 євро. І якщо ці гроші з розумом витрачати, то їх вистачає сповна.

— Еціо, — ​додала Валентина, — ​не мільйонер. Живемо ми з його пенсії. А це — ​близько 1000 євро. І якщо ці гроші з розумом витрачати, то їх вистачає сповна.

Коли мова зайшла про те, що Валентині зустрівся такий чоловік — ​добрий, майстровитий, начитаний, з натурою дуже зацікавленої до всього людини, то жінка сказала:

— Таких, як Еціо, — ​один на мільйон.

Італієць тепер живе у Пляшевій, овіяній козацькою славою.
Італієць тепер живе у Пляшевій, овіяній козацькою славою.

 

Крісло із чорного дерева у вигляді руки, яке свого часу Еціо привіз із Африки, нині прикрашає дім подружжя.
Крісло із чорного дерева у вигляді руки, яке свого часу Еціо привіз із Африки, нині прикрашає дім подружжя.
Квіти — коханій жінці у день реєстрації шлюбу.
Квіти — коханій жінці у день реєстрації шлюбу.

 

Герб родини Кампанья.
Герб родини Кампанья.