Гіркий мед - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.32 € 26.76
Гіркий мед

Фото pinterest.com.

Гіркий мед

Хто за солодке життя? Ви. І ви. І ви. Не сумніваюся. Таких безліч. І я одна з них, як у прямому, так і в переносному розумінні цього слова. Особливо це усвідомила, коли зустріла на базарі продавця меду. І одразу втопилась у його синіх блудливих очах, а він уже запрошує мене скуштувати цього божественного трунку до найближчого бару…

— А ось і мед, — ​він попросив в офіціантки блюдечко й з маленького пакетика витяг невеличку жовто–коричневу грудочку. — ​Куштуй.

Взяла мед кінчиком ложечки, поклала на язик.

— Подобається?

— Так, — ​мед був не солодкий, навіть із дещо гіркуватим присмаком. — ​Гіркуватий трішки, — ​призналася.

— Це тому, що у всьому солодкому є смак гіркоти, — ​пофілософствував. — ​Але ж подобається?

— Так, — ​знову погодилася.

— А мені подобаєшся ти, — ​знову пожадливо припав до вуст і довго не відпускав, забивши дихання. — ​Подобаєшся. Я того й закричав, мов оглушений, коли побачив тебе. Здебільшого ж стою мовчки. Торгую медом уже кілька років і маю постійних покупців.

— Я люблю солодке.

— Чому ж ніколи мені не траплялася.

— Бо ніколи сюди не заходжу. Медом мене постачає наша знайома.

— Тепер її заміню я. Сподіваюся, ти дозволиш?

Він знову впав на мої губи, і мені стало млосно…

— А що скаже на це твоя дружина, Стасе, — ​поцікавилася офіціантка, ревниво поглядаючи на мужчину.

— Нічого. Бо звідки їй про це дізнатися? Ми ж із тобою друзі чи ні?

— Друзі, братику, друзі, тому ти й водиш дівок на чай саме сюди.

Я зірвалася, мов ошпарена:

— Дякую за чай. Додому дійду сама.

Зловив за руку:

— Та вона пожартувала. Роксано, ти ж пожартувала? Навіщо злякала дівчину?

— Звісно, це жарт. Хотіла побачити, як вона ставиться до одружених блудливих мужиків.

Видавила на своєму обличчі вимушену усмішку, але на душі стало легше.

— То ходімо.

І ми пішли. Сипав сніг, який Стас знімав з моїх щік губами. Я страшенно хотіла якнайшвидше опинитися у себе дома й сховатися в його обіймах, але коли добрели до будинку, на мене найшла дивна нехіть і якась скованість.

— Не сьогодні, — ​сказала і зникла в під’їзді.

Він, на жаль чи на щастя, не став наздоганяти, за що була йому вдячна.

Цілий день думала про нього. Тому, коли настав вівторок, в обідню перерву вибігла на базар, щоб побачити його. Він стояв, пропонуючи мед якійсь бабусі, тоді підійшла ще одна. Я вирішила не заважати йому торгувати, але підійшла й сказала, що чекатиму його, як звільниться там, де ми пили чай.

Роксана з цікавістю поглядала на мене, і, допиваючи чай, я не втрималася:

— Як звуть його дружину?

Думала, здивується, засміється, а вона:

— Клавдія.

— Отже, вона таки існує.

— Вона не існує, вона є. Це в тебе існує ілюзія, що ти йому потрібна.

Пішла до виходу й на порозі зіткнулася зі Стасом.

— Тобі пора на роботу? Зачекай.

— Мені пора не зв’язуватися з одруженим чоловіком.

— Тому що з ним нічого не світить?

Правдивість цього формулювання вразила мене. Справді, я ніколи не зустрічалася з одруженими чоловіками. І робила це не тому, що мене мучили докори сумління, що якійсь жінці від цього боляче, а тому, що була добре ознайомлена зі статистикою, яка сповіщала довірливих мрійниць про те, що залишають стару сім’ю заради нової лише три відсотки чоловіків, і немає абсолютно ніякої гарантії, що він входить у це число. Обурення моє поволі минало. Я дозволила Стасові посадовити мене на місце. Випила горілки, й дійсність уже не здавалася мені такою паршивою.

— Тебе сердить те, що я жонатий. Але хіба ми колись були знайомі і я обіцяв одружитися з тобою, а вибрав іншу. В чому завинив перед тобою? Сприймай дійсність такою, якою вона є. Якби не озвався до тебе в неділю, ти й гадки не мала б про моє існування. А то почула, що одружений — ​і гайда. Поживемо — ​побачимо. У тебе однаково нікого нема. Це ж видно. То чого тобі на заваді стосунки зі мною? Буде веселіше. А зустрінеш когось, то тільки побажаю щастя. І зрозумій: чого хтось повинен кидати жінку й дітей, тому що сьогодні зустрів іншу. А якби ми й одружилися, то ти не припускаєш, що я знову можу зустріти іншу — ​і так до безкінечності? Чого сидиш помертвіла? Випий і усміхнись. Тобі так личить усмішка. То я прийду ввечері. Сподіваюся, ти не проти.

Не відповіла нічого — ​такими незвичними, болючими і правдивими були його слова. І дійсно, яке я маю право претендувати на чужого чоловіка і батька, коли сама б не хотіла опинитися в ролі покинутої. Хитнула головою:

— Приходь, чекатиму.

У всьому солодкому є смак гіркоти.

Він не прийшов ні того вечора, ні наступного. До суботи мене вже хапали дрижаки й не покидала думка про те, що скажу йому, ставши перед ним на базарі, бо не бачити його тепер не могла.

Дзвінок у двері. Він. Стоїть у проході й дивиться зухвало. А я не витримую. Завивши диким голосом, кидаюся йому на шию і зізнаюся:

— Ледве не збожеволіла, чекаючи тебе.

— Тепер ти бачиш, що я мав рацію. І що краще мати когось, ніж нікого.

У мене не вистачає сил образитися. Я стаю навшпиньки й починаю виціловувати його обличчя, поки він неквапливо роздягається.

… Коли він пішов, змусила себе не почуватися самотньою, пам’ятати, що в мене є він.

— «Бути» — ​це зовсім не означає засинати в одному ліжку, — ​пояснив він мені на прощання. — «Бути» — ​це думати про людину, яка тобі подобається. Ти мені до вподоби, значить, я у тебе є. І буду в тебе стільки, скільки ти захочеш, — ​сказав перед тим, як зникнути. — ​І нічого не треба змінювати. Не треба лізти в чужу родину, щоб її розвалити. Можна тільки бути помічницею жінки у виконанні подружніх обов’язків…

І я вирішила: хай буде так, як він хоче. Погоджувалася з ним рік, два. На третій завагітніла. І подумала, що тепер вирішуватиму я. Нічого не сказавши йому про нове життя, яке зародилося в мені, вирішила побачитися з його дружиною. Прийшла до неї і почала розповідати про наші зі Стасом стосунки. Ми сиділи на кухні їхньої затишної оселі, і я пояснювала їй, що вона мусить змиритися з думкою про втрату чоловіка, бо в нас буде дитина. Жінка слухала мене ніби й неуважно, а тоді пішла в коридор і повернулася з якоюсь відкритою пляшечкою.

— І не збираюся ним поступатися, — ​це було останнє, що почула, і моє обличчя ошпарило щось пекуче. Це була кислота. Я гасила пекельний вогонь, а він не зникав і тільки примножував мої муки.

— Викличте «швидку»!

— І не подумаю.

Вибігла з під’їзду і стала волати про допомогу.

Рани були глибокими й пекучими. Я провалялася в опіковому відділенні цілий місяць. Стас не прийшов. Зателефонувала йому, але трубку взяла вона і прийшла наступного дня після мого дзвінка.

— За обличчя не переживай. У мене є гроші, тож зробимо тобі пластику. Заразом і помолодшаєш. А то твої тридцять два видно за кілометр, — ​не втрималася, щоб не вкусити. — ​Вибачення не прошу. Захищала свою сім’ю. Ти ж не просиш у мене пробачення за те, що поласилася на чуже. Стас не прийде. Він знає, що у тебе (наголосила «у тебе») буде дитина, але вважає, що це лише твої проблеми. До речі, я тобі тут дещо принесла, їж і одужуй. По–своєму мені тебе, звісно ж, шкода.

Вона залишила продукти й пішла. Я розгорнула пакунок і серед принесеного побачила баночку з медом. Мені так захотілося солодкого. Встромила ложку, облизала. Подумала про те безрадісне, що чекає на мене попереду, й солодкий мед здався страшенно гірким.

Sandra OLEK


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.