Не відмовляються люблячи - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.86 € 29.03
Не відмовляються люблячи

Фото ivona.bigmir.net.

Не відмовляються люблячи

Ну от, так я й знала! І чого було не піти пішки! Всього лише п’ятий поверх! Ніжки стомилися! А навіщо було одягати такі височезні каблуки, коли перебуваєш на дев’ятому місяці вагітності?

Бо моя вагітність стала мені потрібною так, як жабі парасолька! Щойно пройшла УЗД і довідалася, що має народитися неповноцінна дитина. І чого було так довго, до самого кінця вагітності не ставати на облік? Чого зволікала, раз вирішила таки народжувати малюка від цього ненормального Алика. Від наркомана. І як можна було закохатися у хлопця, що колеться? Вірити, що заради мене він стане людиною? Ото дурепа! А всі ж попереджали. В один голос кричали не робити цього. Не послухала. Пішла за голосом серця. А воно й завело у пастку. В ліфт. Уже ж було відмовилася від Алика. Він востаннє проводжав мене додому, просив не кидати, дати йому ще один шанс. Зайшли в ліфт. Жадібно цілував руки. Безперестанку натискав на кнопки. А тоді допався до мене.

Коли вийшли, сказала:

— Бувай! Більше не побачимося. Хіба що в кошмарному сні.

Сон став дійсністю, коли зрозуміла, що стану матір’ю.

Не встигла навіть повідомити про це Алика. Він вколовся завеликою дозою, написавши перед цим записку, в якій звинувачував мене у своїй загибелі.

Його мати проклинала мене. Але як тільки довідалася, що я ношу від нього дитину, замовкла й наче зраділа. Син однаково був «конченим», а внука можна виховати гарною людиною.

Щойно пройшла УЗД і довідалася, що має народитися неповноцінна дитина. 

— Золота моя дівчинко, — ​цілувала в щоки губами, схожими на Аликові, — ​донечко. Бережи себе. Не хвилюйся. Тобі не можна. Не нашкодь дитині.

Та нашкодив він, Алик.

Сьогодні, на сьомому місяці, звернулася на УЗД. І — ​страшна правда.

— Дитя народиться неповноцінним. Диви, таки побачив, хоч яка у нас паршива техніка! Коли вже змінять на нову, — ​бурчить про себе лікар.

— А що можна зробити?

— Викликати штучні пологи.

— Ні, ні! Тільки не це! Дитина ні в чому не винна.

— А ти?

— Що — ​я?

— Ти винна?

— Теж — ​ні.

— То навіщо ж ламати собі життя?

— Невже немає іншого виходу?

— Є! Можеш народити і відмовитися від малюка. Він однаково ніколи не зрозуміє, є у нього мати чи ні.

— Чудово. Це й справді вихід. Дякую, лікарю.

— На здоров’я. Тільки краще було б убити.

— Чому?

— Наче й не здогадуєшся, як можуть поводитися з дебілами.

Перетворююся в слух.

— Всіляко знущаються з них. Виміщають свою злість. Але вони, так принаймні мені здається, почуваються мов у ліфті, що закрився за ними назавжди. У ліфті, з якого немає виходу. Є лише одне відчуття — ​льодяний жах, який постійно сковує мозок. І це несправедливо… Щасливо. Гарних вихідних. Ти в мене на сьогодні остання пацієнтка.

Виходжу з кабінету й сідаю у крісло. Через кілька хвилин лікар замикає двері кабінету і біжить униз сходами.

Обдумую ситуацію. Нічого страшного. Як тільки народжу, того ж дня відмовлюся від цього дебіла і таки забуду все, як кошмарний сон. Чи дебілку? Навіть не спитала, який кошмар із вулиці В’язів має з’явитися на світ.

Я сиджу кілька хвилин, а тоді прямую до ліфта.

Справедливо–несправедливо, граю в ромашку, натискаючи на кнопку.

Ліфт тихо хурчить. Поїхали!

Кабіна нервово смикнулася і зупинилася.

Натискаю на кнопку «Виклик». Сигналу немає. Мені одразу ж бракне повітря. Думаю про те, що задихнуся тут від його нестачі.

Кілька хвилин стукаю в стіну і верещу. Мені ніхто не відповідає.

Знову тисну на кнопку першого поверху.

Ліфт поволі рухається. Знову зупиняється. Дверцята нервово тремтять, поволі розсуваючись. Витираю з лоба піт. І знову вкриваюся потом. Двері розсунулися лише на кілька сантиметрів, лише для того, щоб виділяти мені повітря.

Приїхала. Дико лементую. Мене ніхто не чує.

Опускаюся на підлогу. Чого стовбичити? П’ятниця. Попереду два вихідні. Моя ж ти доленько.

Як тут тісно, наче в труні. Як тут темно, наче в труні. Як тут тихо, наче в труні, так, наче в труні, житиме моя дитина?..

Ні.

Хто сказав «ні»?

Я?

Так!

Моя дитина житиме зі мною. Ніхто ніколи не знущатиметься з неї, не зганятиме на ній свою злість.

Сміюся.

Чого?

А що робити, коли відходять води?

Господи, як боляче!

Лементую на повні легені.

Нікого.

Невдовзі до мого приєднується і крик маляти.

Яке щастя, що в моїй сумочці знайшлися манікюрні ножиці, щоб перерізати пуповину. Яке щастя, що на мені шерстяний светр, ниткою з якого перев’язую її.

Притискаю до себе дитя. Воно знаходить губами груди. А я просто знемагаю від спраги.

Дитина наче розуміє, що відбувається, і майже не вередує.

Притискаю її до себе.

— Дякую, мій, моя…

Нарешті здогадалася глянути.

— Моя маленька донечко.

Цілую крихітні щічки.

... Нас знаходять у понеділок вранці.

Мій дільничний.

Ми з дочкою міцно спимо, коли двері ліфта широко розчиняються.

— Я не писатиму відмову, лікарю, — ​кажу, притискаючи дитину до себе.

— І не треба, — ​погоджується він. — ​Маля на вигляд цілком здорове.

— Але ж ви… — ​нагадую його слова.

Не я, — ​сміється він, беручи в мене з рук дитину, — ​а стара клята техніка.

Sandra OLEK