Курси НБУ $ 39.00 € 42.16
«Ну хто ще так може —  життів сто прожити?»

На сцені їм закоханих грати не доводиться.

Фото з архіву родини НАТАНЧУКІВ.

«Ну хто ще так може — життів сто прожити?»

На це здатні лише актори. Вони проживають цих сто життів на сцені, щоб ми виходили з театру з новими поглядами на речі. Моя розмова — з театральним подружжям, провідними артистами Волинського академічного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Людмилою та Ігорем Натанчуками

9 років у шлюбі, а 18 — у парі на сцені

Вони однолітки, разом навчалися в училищі й університеті, практикували в театрі, де й загорілася перша іскра кохання. Можливо тому їхні циганка Аза й Василь, Мавка й Лукаш такі справжні, що кохання акторам не доводиться грати? Хоча й у парі з іншими партнерами ці герої не менш реалістичні. У чому секрет? Розповість театральна гримерка — священне місце, що знає етапи становлення професіонала.

 

 

 

Людмила виросла в гримерках. Її батьки — актори Волинського обласного академічного театру ляльок Валентина та Петро Савоші, тому іншої професії й не уявляла. Грала школяркою, перемагала на конкурсах читців. У 10 класі 2001–го вступила на експериментальний курс у Волинське училище культури й мистецтв.

Ігореве акторство почалося із театральної студії при Палаці учнівської молоді (а, може, теж завдяки генам, тато трохи працював актором, вчився на режисера). Зайшов із товаришем на новорічну репетицію, а Діда Мороза не було, і керівник Віктор Лаговський попросив за нього прочитати репліки. Вийшло весело, так почав займатися, захопився, а коли почув про набір на акторський курс, спробував і вступив, хоч і думки були йти в медичний.

І хвилювання є перед кожним виходом, особливо на прем’єрах, і на малій сцені, коли дуже близько до глядача, дихаєш з ним одним повітрям.

— Про наше з Людмилою знайомство любить згадувати її мама, — каже актор, — Валентина Іванівна почула, що я так зверхньо сказав: «Оця теж буде з нами вчитися» — «Не «оця», в неї є ім’я». Я підійшов і подав руку: «Мене звати Ігор», а Люда засоромилася. — А потім ми подружилися, — усміхається Людмила. — Чотири роки в училищі і стільки ж в університеті, з 2001–го бачимося щодня.

Актори розповідають, як на початках навчання студентів залучали у вистави драмтеатру, в масовки, давали маленькі ролі. Не вистачало молоді, і Богдан Береза та Михайло Ілляшенко спеціально набрали цей курс. Навчання було за програмою університету ім. Карпенка–Карого. Народний артист України Анатолій Романюк викладав майстерність, сценічну мову — заслужена артистка Світлана Органіста, приїздили режисери з Києва, народний артист Федір Стригун зі Львова. Такому можна лише позаздрити. Майже всі після цього курсу влаштувалися в теат­ри, а училище отримало ліцензію на спеціальність. Але вищу освіту мусили здобувати в Рівному. І аж через 9 років після знайомства у 2010–му Ігор і Людмила одружилися. А як на сцені грати кохання з іншими?

— У нас не було ревнощів ні спочатку, бо розуміли, що набуваємо досвіду, ні зараз, бо сприймаємо це як роботу, хоча взаємосимпатія — не виняток, але вона минуча, як і роль. Ну як ревнувати, коли у нас і друзі спільні на двох?

— А може, позитивні сімейні стосунки передалися від батьків? Не раз спостерігаю за чудовою театральною парою акторів Савошів.

— Батьки — це мій ідеал. Вони, до речі, теж років вісім зустрічалися, поки одружилися, — розповідає Людмила.

І хоч, крім театру, де артистка ще й співає, Натанчуки проводять багато міських та приватних заходів і майже не мають вільного часу, у понеділковий вихідний таки їдуть допомагати батькам у прилуцьке село Боголюби, тут і черпають натхнення.

— Ото як візьмемо своїх друзів–артистів, то й посадимо всю картоплю. А батьки стіл накриють і разом влаштуємо пікнік, — ділиться Ігор.

Вона мріє зіграти Жанну д’Арк, а він — найхоробрішого козака

Режисер Михайло Ілляшенко вважає виставу «Циганка Аза» вищим акторським пілотажем, бо непросто передати такий гарячий темперамент, і от — висоту взято. І Натанчуки вдало зіграли головні ролі. З улюблених в Ігоря — Еней у постановці молодого режисера Ярослава Ілляшенка. Каже, коли грав Енея, то аж переповнювало почуттями героїзму. Таких вистав треба побільше, щоб виховувати гордість за свій народ. Людмилі подобається її Улянка в «Столітті Якова». Одразу каже, її характеру не сприймала. А коли почула, як у залі героїню обзивають гострим слівцем, зрозуміла, що зуміла його передати.

Нещодавно на малій сцені головний режисер Михайло Ілляшенко здійснив ще один свій давній намір — передав жарти за оповіданнями Антона Чехова «Ведмідь» і «Пропозиція». Два окремі сюжети, різні герої, а виконують ті ж актори — подружжя Натанчуків та Мирослав Юзефович. Це комедія характерів, де в другій дії актор грає протилежного. Прем’єра отримала схвальні відгуки. Значить, впоралися актори, адже знали, що Чехова треба ставити філігранно.

Під час вистави «Циганка Аза» акторам вдалося передати гарячий ромський темперамент.
Під час вистави «Циганка Аза» акторам вдалося передати гарячий ромський темперамент.

 

— У Чехова є вислів: «Люди п’ють чай і рушаться долі», — тобто, треба зіграти так, щоб глядачі помітили не процес чаювання, а ураган всередині героя. І жарт теж треба передати серйозно, щоб в залі сміялися, а не на сцені, — розповідає Ігор, як входив у подвійні ролі. На мої роздуми, що одну й ту ж виставу щоразу бачу по–новому, пояснює:

— Це і від вас залежить, з яким приходите настроєм. Сьогодні він у вас філософський, а завтра — інший, і ви цю ж річ інакше сприймете.

Через настрій і не люблю купувати квиточків наперед, але часом приходиш, а все розпродано. З одного боку це тішить, що люди ходять в театр. А що дивляться актори, як ставляться до кіно? Чи хотіли б, наприклад, знятися у фільмі?

— Я б спробувала у «Столітті Якова» зіграти, — каже Людмила. — Це про Волинь, а хто це краще зробить, як не волинські актори? Вважаю, фільм значно слабший, ніж наша вистава. Він вимагає багатосерійності. Але тепер українське кіно роблять швидко й поспіхом, грають одні й ті ж і в «Кріпосній» і «У неділю рано зілля копала».

— Завжди мріяв у машині часу вирушити в древній Луцьк, — міркує Ігор, — а якщо в кіно, то спробував би себе в історичному художньому, наприклад у «Берестечку» за Ліною Костенко. — Приваблює інша епоха.

З того, що не забувається, — перші ролі й пропозиція під небесами

Людмила грала кардинально різних жінок: розпусну імператрицю Мессаліну, емоційну циганку Азу, вольову Мавку, зрадливу Улянку… А мріє про героїчну Жанну д’Арк. Її талант перевтілення в сильних жінок цінують і в інших колективах. Коли з театру ляльок вибула акторка, Людмилу запросили на роль Анни у виставі для дорослих «Камінний господар».

— Приємно, що Данило Андрійович Поштарук запронував мені цю роль. Дуже люблю цю драму, захоплювалася грою акторів. Цікавий характер Донни Анни, яка хоче перевершити у владі самого Командора, аж Дон Жуан дивується. У цьому творі Леся Українка наголосила, що спокуса владою — дуже отруйна річ.

— Останнім часом ви — у головних ролях, як ставляться до цього колеги?

— Нормально, коли в колективі є амбіційність, це як у спорті — без цього неможливо йти вперед, — каже Ігор, а Людмила додає: — Кожен розуміє, що завжди так не буде. Сьогодні — ти на коні, завтра — під конем. — Сьогодні король, а завтра блазень, але це не значить, що не хочеш бути королем, — доповнює Ігор.

Найяскравіші спогади — спільні. У виставі «Дерева помирають стоячи» уперше в парі грали любов. Були такі справжні імпульси, наче те, що показували на сцені, відбувалося з ними. І незабутня спільна дипломна вистава «Музика любові і чорт» у постановці Анатолія Романюка. Її потім взяли в репертуар театру, возили в Польщу, глядачі її пам’ятають до сьогодні.

Людмила цінує як досвід моновиставу «Стіна», над якою вона і Світлана Органіста півроку працювали з київською режисеркою Галиною Стефановою. Це сповідь княжни Варвари Рєпніної про стосунки із Тарасом Шевченком. З уривком із неї перемогла на конкурсі в Києві. Ігореві пам’ятна роль єзуїтського священика–воїна у драмі «Северин Наливайко». Це антигерой, бо виступав проти українців, але цікавий.

— І хвилювання є перед кожним виходом, особливо на прем’єрах, і на малій сцені, коли дуже близько до глядача, дихаєш з ним одним повітрям. Тоді страшно збрехати, бо тут все, як на долоні, люди бачать і тремтіння, і майстерність актора, — розповідає Ігор.

А ще не забувається обом — романтичне освідчення на Різдво біля собору. Він купив перстень і продумав сценарій вручення, а натовп відтіснив у церкві Людмилу в іншу сторону. Ігор змінив сценарій і попросив вийти на вулицю, а там промовив, дивлячись у вічі: «Під цими небесами біля такого святого місця хочу тебе запитати, чи погодишся стати моєю дружиною?»

То ж це була найщиріша його роль експромтом. І вона погодилася. Так освятився чудовий акторський тандем, який тішить нас талановитими роботами, бо любов не грають, а відчувають.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel