Допомогти дверима - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.11 € 29.14
Допомогти  дверима

Волинь-нова

Допомогти дверима

Передвиборчі суперечки залишились у минулому. Не має значення: голосували люди за старі обличчя чи за нові. Більшість поставила галочку навпроти того, хто ще недавно зневажав країну і насміхався над нею. Тому мені не хочеться говорити про політику. Бо там і досі панує безлад, а хочеться порядку не тільки у державі, але й у своїх думках

Я завжди берусь за ганчірку, коли відчуваю якусь важкість: викидаю старі речі і наводжу лад усюди. Це дуже важливо — тренувати свою душу та почуття. Тому що ніщо не руйнує нас так, як залежність від чужої думки, в якій ми весь час намагаємось виправдати чиїсь очікування. До нинішніх своїх поглядів я йшла досить довго. Не претендую на роль людини взірцевої поведінки, маю чимало слабкостей і недоліків, позбутися яких навряд чи вдасться. Але розумію, що все моє комфортне життя тут можливе лише тому, що війну зупинили десь на лінії населених пунктів, назви яких чую в армійських зведеннях. Це перша думка, яку шліфую, очищую і приводжу в своїй голові до порядку. Не погоджуюся з тим, що правда за більшістю. Більшість зазвичай мовчазна, меншість — активна.

У твоєму житті може трапитися що завгодно, але не може статися одного: того, щоб я не відчинила тобі дверей.

Перечитуючи свої старі тексти, не завжди впізнаю себе. Знаю, що люди можуть мінятися під впливом обставин та певних факторів. Просто раніше я й сама по-іншому мислила і писала. Тепер же радію, що думаю, як меншість.

Великим мінусом вважаю те, що не знаю іноземних мов. Шкільну англійську забула, до вивчення її так і не взялася в університеті. А зараз якось завжди бракує часу. А ще я так і не навчилася не боятися виходити із зони комфорту. Всі мої вчинки народжені моїми слабкостями і вміннями. Власне життя склала з тих кубиків, які не полінувалася зібрати.

Перший узяла зі своєї малої батьківщини. Пригадую, як мама білила хату глиною. Потім ще довго витав той свіжий аромат чистоти. І, вбігаючи у кімнату, я ловила саме цей густий щемкий запах. Мені зараз цього бракує: тієї чистоти в думках і відкритості у людях. Коли високе небо, багато сонця і повітря робили твій день просто щасливим. Наші дитячі мрії — це, напевне, найкраще, що в нас закладено батьками, рідною землею і свободою. Отак у сьомому класі я зрозуміла, що хочу писати. В одинадцятому в мене вже були перші публікації. Трималася за віру, хоча не завжди вміла зберегти спокій та принциповість. Але завжди було вкрай важливо, щоб своєму герою потім могла чесно поглянути у вічі. Такий у мене критерій. Виходило чи ні — судити не мені.

Наш досвід так чи інакше складається з подоланих нами кілометрів, і цю дорогу ми пропускаємо крізь серце. Особливо коли вона лише починається. Або закінчується. Так додається ще один кубик до життя. Ясна річ, воно здатне викликати страх, невпевненість, у ньому багато сліз і несправедливості. Але переважає все одно любов і ніжність, як би довкола все не складалося, які б політики не приходили і які б проблеми не обтяжували нас. Мене вразив пост Лілі Град у «Фейсбуці». Вона нагадала істину, про яку я дозволяю собі забути у хвилини занурення в себе: «Коли я зрідка скаржилася мамі на неприємності, то вона завжди говорила: «Не знаю всіх деталей, однак можу допомогти тобі дверима. У твоєму житті може трапитися що завгодно, але не може статися одного: того, щоб я не відчинила тобі дверей. Якщо втомишся, розчаруєшся, будеш права чи ні, і виникне думка, що робити і куди йти, – йди додому. До мене...»

Дякую Господи Тобі за те, що є ті, які завжди допоможуть мені дверима.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.