Медицина 05.06.2019, 10:05

«Хоча маємо борг за лікування у 50 тисяч доларів, але щасливі…»

На долю родини Нестеруків із села Погулянка Любешівського району випало багато випробувань. Але завдяки великій любові, що панує в цій дружній сім’ї, і людській небайдужості їм вдається долати біди

Стала для брата не просто донором, а другою мамою

Андрійко народився із серйозними вадами слуху. Коли батьки зрозуміли, що їхній найменшенький не чує, це було справжнім потрясінням. Але оговтались і стали думати, як допомогти синочкові.

— Боліло серце, як у два рочки довелося віддати Андрійка у спеціалізований дитсадок у Луцьку. Довідалися, що там є спеціалісти, які вміють працювати з такими дітьми. Коли син ішов до школи, то вже умів читати. Першою вчителькою в нього була я, бо веду початкові класи. Потім — Володимир-Волинська школа-інтернат для глухих дітей, за якою Андрій і досі дуже скучає. Щоб допомагати братові, старша сестра Мар’яна стала сурдопедагогом. Закінчила Луцьке педучилище, зараз — студентка-заочниця Національного університету імені Драгоманова в Києві. Син Богдан — другокурсник Вінницького медуніверситету, — розповідала Ніна Петрівна Нестерук і обличчя її ясніло світлою материнською радістю.

В Україні не змогли знайти спеціалістів, які б погодилися зробити таку пересадку. У Білорусі, як нам повідомили, подібна операція коштує 130 тисяч доларів, в Італії — ще дорожче. Дякувати Богу, в Туреччині знайшли клініку, де пересадку кісткового мозку від родинного донора були готові зробити приблизно за 65 тисяч доларів.

Ця жінка має всі підстави гордитися своїми дітьми. Старші здобувають освіту на державній формі навчання, роботящі, добрі. Коли її саму спіткала страшна хвороба, Мар’яна взяла на свої зовсім юні плечі турботи про Андрійка. З вдячністю і повагою говорила пані Ніна і про чоловіка, який завжди намагався бути поруч, бо після сеансів хіміотерапії в обласному онкодиспансері не могла без допомоги навіть із ліжка встати. Потім родина наполягла на лікуванні у Білорусі, несли гроші, доглядали господарство, аби Василь міг супроводжувати дружину, піклуватись про неї. Чотири операції, 17 курсів хіміотерапії, біль, страждання. Але Ніна Петрівна боролася за життя, бо вдома чекали діти, молилися батьки, підтримували колеги. Тоді вона ще не знала, який новий удар підготувала їм доля.

— Ми були якраз у Мінську, як зателефонувала Мар’яна і сказала, що в Андрійка висока температура, він скаржиться на біль у вусі. Повезла брата в Любешів, потім до Луцька, звідти скерували до Києва. Збиралися оперувати, але зробили аналізи й довідалися про смертельно небезпечну недугу. Від фахівців лікарні «Охматдит» у Києві почули рекомендацію: «Потрібна галогенна трансплантація кісткового мозку», — згадувала Ніна Нестерук. — В Україні не змогли знайти спеціалістів, які б погодилися зробити таку пересадку. У Білорусі, як нам повідомили, подібна операція коштує 130 тисяч доларів, в Італії — ще дорожче. Дякувати Богу, в Туреччині знайшли клініку, де пересадку кісткового мозку від родинного донора були готові зробити приблизно за 65 тисяч доларів…

— От побачите, я зможу стати для Андрійка донором, — запевняла Мар’яна, коли всі члени родини проходили обстеження на сумісність.

«Вірогідність кровного донорства — 20%. Очікування затягнулося довше як на два тижні. Нарешті стало відомо, що підійшла я. Нам повезло, що ми увійшли в ті 20%, а більшість не входить. Для них починається пошук донора, це може зайняти від кількох днів до кількох місяців. Для наших українських дітей та дорослих рятівниками стають німці, поляки, італійці…але не українці при неродинній трансплантації, бо їх просто немає в базі. Тому перед від’їздом у Стамбул я зареєструвалася у БФ «Український реєстр донорів клітин кісткового мозку», — ділилася тоді новинами Мар’яна Нестерук на своїй сторінці у «Фейсбуці».

Цей благородний вчинок дівчини, яка переймається не тільки долею свого братика, а й інших хворих, зворушив усіх. Колеги-освітяни, знайомі й незнайомі люди переказували гроші, аби підтримати родину Нестеруків. Перед Новим роком мамі Ніні нарешті вдалося зібрати необхідну суму і 26 грудня провели пересадку.

Під час лікування в Туреччині, яке тривало з 15 жовтня по 10 травня, Мар’яна і Андрійко ще більше зріднилися. Для хворого дівчина — і турботлива мама, і вчителька, і найближчий друг.

А за вікном — татові яблуньки вітають Андрійка

У Луцькій ЗОШ № 15, де Мар’яна Нестерук працює спеціалістом з інклюзивної освіти, її тривалу вимушену відпустку сприйняли з розумінням.

— Вболівали за колегу, чекаємо її повернення на роботу. Мар’яна Василівна вміє працювати з особливими дітьми, це її покликання, — хвалить молоду вчительку директор Олег Гребенюк.

Зі Стамбула дівчина поїхала на сесію у столицю. Але знайшла час, аби поділитися своїми враженнями від перебування у турецькій клініці, подякувати рятівникам Андрійка.

«Турецькі гематологи прості й легкі у спілкуванні. Діти їх не бояться, почуваються вільно, розкуто. Звично було бачити, що в коридорі малюк біжить на руки до лікаря. Спочатку ми були вражені постійними детальними обстеженнями різних спеціалістів, консиліумами, а потім прийшли до думки, що так має бути, це НОРМА! …Ми рахували місяці, тижні, потім дні до від’їзду. Сталося це не швидко… Через ускладнення «трансплантант проти господаря» довелось майже 2 місяці додатково перебувати на стаціонарному лікуванні», — написала Мар’яна.

— Умови для пацієнтів та їхніх рідних там дуже гарні. Нам надали житло, забезпечили послугами перекладачів, за потреби — виділяли транспорт. Андрійка витягували довго, він багато всього переніс. Ми були такі щасливі, коли його нарешті виписали! І це допомогло пережити шок, коли нам несподівано повідомили про борг за лікування у 50 тисяч доларів. Попередньо ніхто не говорив про те, що доведеться стільки доплачувати. Чоловік аж застогнав: «І де ж можна заробити такі гроші?» Просили, щоб зменшили суму, дозволили сплачувати борг частинами. Василь був на заробітках у Польщі, зараз — у Києві. Із господарством справитися мені допомагають наші батьки. Намагаємося не впадати у відчай, головне, що діти вже вдома, — тремтить голос Ніни Петрівни.

Показує велику сумку з ліками, які повинен приймати Андрійко. Купили їх у Стамбулі за більш як 15 тисяч лір (понад 3 тисячі доларів). Хлопець дуже відповідально ставиться до лікування, не потребує нагадувань. Не нарікає, що тільки через вікно може бачити однолітків, що постійно доводиться носити маску, аби вберегтися від інфекцій. Готовий усе перетерпіти, аби тільки рідні більше не страждали, не хвилювалися.

Біля оселі Нестеруків, що розташована поблизу школи, наливаються плоди на молодих яблуньках. Андрійко каже, що посадив їх тато, за яким дуже скучив. І за сестричкою й братом. Мріє, щоб нарешті всі зібралися разом.

Ну а Мар’яна, як нам розповіли, після повернення з Туреччини, наступного ж дня у Києві прочитала оголошення «Потрібні донори» і пішла здавати кров. Щоправда, дівчині відмовили, бо надто худенька і щойно з-за кордону…