«Робота — ​це насамперед люди, і я їх люблю» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.62 € 27.24
«Робота — ​це насамперед люди, і я їх люблю»

Натхнення справжнього вчителя не міліє, бо йде від доброго серця, розуму й таланту.

Фото Лариси ЗАНЮК.

«Робота — ​це насамперед люди, і я їх люблю»

Про Галину Василівну Садюк (на фото), викладача української мови й літератури, заступника директора Колківського вищого профтехучилища, що в Маневицькому районі, я начувана багато доброго. Нещодавно вона святкувала своє 70–річчя, тож на часі розповісти про цю Людину на сторінках її улюбленої газети, яку вона здавна не тільки читає, а й виписує з неї влучні вислови. Каже: гарне слово треба мати напохваті

«Не люблю пояснювати за підручниками»

За 46 літ роботи у цьому закладі Галина Василівна звикла охоче й гарно розповідати про інших, але не про себе. Хоча колеги кажуть, що про неї варто цілу книжку написати. За час роботи в училищі викладач створила гору методичок, за які не раз отримувала освітянські відзнаки.

Тут працював і її чоловік Василь Савович, із яким познайомилися ще студентами. Після закінчення Луцького педінституту починали вчителювати в школах Четвертні, Криничного, а вже 1976–го прийшли в Колківське училище. І через два роки кабінет української мови Галини Садюк став першим в області, впродовж десяти — ​другим в Україні. Пані Галина постійно завойовувала призові місця у «Творчих сходинках педагогів», перемагала як «Викладач року», бо методична робота — ​її стихія. Свої знання передає молодим. Зокрема, у соціальному педагогові Ользі Гребінь побачила свою наступницю. Усіх молодших колег ніжно називає «мишенятами». І це зворушує. «Спокійна за училище, бо є достойна заміна», — ​каже пані Галина, знайомлячи з учнями, які стали викладачами.

 

— Нам Галина Василівна, як рідна — ​усіх обігріє, підтримає, не любить зверхності, її не соромно перепитати, порадитися, — ​розповідає Галина Каразія. Саме заступник директора наполягла, аби перспективна учениця, яка займала перші місця на конкурсах, здобула вищу освіту. Та й, мабуть, немає такої дитини в училищі, якої б Галина Садюк, торкнувшись, не надихнула. І мовні правила пояснює доступно, і читати спонукає.

— Якщо учні побачать, що вам цікава була книга, то й вони прочитають. Не люблю пояснювати за підручниками. «Кайдашеву сімю» й «Лісову пісню» подаю, наче я на сцені. Красу слова треба демонструвати. Маю свої методи запам’ятовування. Сухе правило не вчиться, а от розповідь про «КаФе «ПтаХ» запам’ятається (перед цими приголосними пишемо префікс «с»). Примітивно часом доводиться пояснювати, проте так ефективніше.

​Головне на роботі — ​люди. У нас 59 працівників, живемо дружно. Як кажуть, свій до свого по своє, і сміття з хати не виносимо, і взаємно виручаємо одне одного.

— А до нового правопису як ставитеся? — ​запитую, бо в мовників це на часі, й очікую шквалу емоцій.

— Звикнемо, — ​бадьорить Галина Василівна, і мені легшає. Адже її хвалять навіть батьки учнів місцевої школи. Перед ЗНО ділилася з ними особливостями тестів. Бо й сама мала таких учителів, які щедро передавали знання: перша вчителька Надія Макарівна Кравчук, директор училища Григорій Шаповал.

«До нас приходять учні, які в школі були найгіршими, а ми робимо їх найкращими»

Найбільшим досягненням пані Галина вважає те, коли учні перевершують свого вчителя. Не без гордощів говорить про директорку Людмилу Панасюк, яка так модернізувала училище, що й зарубіжні делегації не соромно приймати. А коли викладачі горять справою, то й учні хочуть вчитися, і перемагають на різноманітних конкурсах. Від початку заснування тут готують трактористів, і з 1990–х років — ​кухарів–кондитерів, які просто нарозхват. Днями їдуть на практику в Одесу, запрошують і в Буковель. Де хоч раз побували, там зарекомендували себе якнайкраще.

Ігор став кухарем №1 на обласних змаганнях і мріє про власну справу.
Ігор став кухарем №1 на обласних змаганнях і мріє про власну справу.

— Маємо перше місце в області серед кухарів–кон­дитерів, тепер наш учень в Дніпрі захищатиме честь Волині. Перемогу отримали й серед орачів області, та третю сходинку посіли ​на всеукраїнському рівні. Якось навіть Київ обігнали. Скажу, як є: ​до нас приходять учні, які в школі були найгіршими, а ми робимо їх найкращими. Ще й учнями року. Наша директорка не втомлюється на кожній лінійці наголошувати вихованцям: «Ви — ​найкращі». А вони з гордістю говорять, що навчалися в Колківському ВПУ. Захоплююся тими, що знають більше, ніж я, — ​веде у клас інформатики та агротехнологій. Знайомить із Миколою Товкачем. «Наш Басков», відрекомендовує, бо гарно співає. А вчився на тракториста, вмовила його вступати до вишу. Закінчив Львівський аграрний і повернувся в рідне училище викладачем. І не шкодує. Вже й не запитую про зарплату, адже знаю, що могла б бути вищою, бо педагогічні заклади тримаються на таких ентузіастах. Просто посеред кабінету — ​міні–поле, по ньому тракторець їздить. «Вчимо спершу тут борозну робити, а тоді у справжнє поле на тракторі відпускаємо», — ​пояснюють мені.

Микола Товкач теж вчився на тракториста, а тепер інших вчить робити правильну борозну на мініполі.
Микола Товкач теж вчився на тракториста, а тепер інших вчить робити правильну борозну на мініполі.

— Думала, у ВПУ вчитися дуже скучно, — ​вихоплюється у мене, а Галина Василівна заперечує:

— Такі насичені дні, що сумувати не доводиться. Як не до свят, то до змагань готуємося. Запросили нас якось в Естонію на конкурс варення. Ми привезли аж 33 види цього продукту, і всіх там подивували, залишивши позаду Німеччину та Британію. Подарунків нам тоді надарували: дві смарт–дошки, дві шафи–мультиварки, які, щоправда, й досі на кордоні.

 

На другому поверсі закладу — ​сучасний центр кар’єри. Тут можна дізнатися все про працевлаштування. У кабінетах технологій задивилася на меблі: мобільні, розсувні — ​словом, європейські. (Чомусь згадала облуплені аудиторії київського вишу, в якому навчалася). А тут просто приємно перебувати.

Галина Василівна вио­крем­лює справжні пріоритети:

— Головне на роботі — ​люди. У нас 59 працівників, живемо дружно. Як кажуть, свій до свого по своє, і сміття з хати не виносимо, і виручаємо одне одного. Тут собі й пару дехто знайшов, невісток, зятів, дітей вивчив — ​династії тут формуються, — ​і додає: — ​Доньки мене в місто кличуть, до себе. Наталка в Луцькій школі № 25 працює вчителькою рідної мови, Тетяна — ​піар–менеджером. Дав Бог і хороших зятів, двох онуків. Та я не уявляю себе без роботи. Тут все моє життя.

Галина Садюк ділиться з молодшими своїм досвідом.
Галина Садюк ділиться з молодшими своїм досвідом.

І справді — ​46 років Галина Садюк присвятила Колківському училищу. Загалом — ​майже піввіку педагогічного стажу. Тож хай додається їй здоров’я і наснаги на многії літа, бо від учителів можна навчитися справжньої педагогіки, що ґрунтується на любові.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.