Володимир Толстошеєв, Надія Тандура, Валентин Мартинюк – лікарі одного призову.
«У віддалені райони до хворих добиралися літаком…»
У Волинському обласному дитячому територіальному медичному об’єднанні нещодавно вітали із 70-літтям трьох своїх колег — відомого хірурга, заслуженого лікаря України Валентина Мартинюка, піонера неонатальної служби Надію Тандуру та засновника дитячої реаніматології в області Володимира Толстошеєва. Напередодні професійного свята медичних працівників ми запросили цих авторитетних і шанованих лікарів до розмови
«Щоб стати дитячим хірургом, їздив аж у міністерство»
— Генеральний директор ВОДТМО Сергій Ляшенко, розповідаючи про відданість роботі кожного з вас, сказав: «Віддати майже 50 років життя педіатрії — це подвиг». А що спонукало зробити саме такий вибір?
Валентин Мартинюк: —У моєму дитинстві в рідних Борисковичах, що на Горохівщині, діяла дільнична лікарня. З її відкриттям у село приїхало чимало молодих спеціалістів, у нас і пологове відділення було, і стоматкабінет. Мій дід у лікарні працював фірманом. І вдома дуже поважливо ставилися до медиків, і в селі. Напевне, це й вплинуло на моє рішення вступати до Луцького медучилища, в якому ми з Надією Григорівною, до речі, круглою відмінницею, навчалися у паралельних групах. Потім я пішов служити, а повернувшись з армії, повіз документи у медінститут. Хотів бути хірургом, написав заяву на лікувальний факультет, але голова приймальної комісії стиха порадив: «Навряд чи проб’єшся, краще йди на педіатрію». І тоді я вирішив, що стану дитячим хірургом. Нам обіцяли, що на старших курсах створять відповідну групу. Але не було дозволу міністерства. Тому ми з товаришем — ленінським стипендіатом — вирішили їхати у МОЗ і домагатися свого. Чиновники «футболили» з кабінету в кабінет, але врешті-решт вдалося потрапити до керівника, який поставився до нашого прохання з розумінням. Так здійснилася моя мрія і я понад 40 років оперую, був заступником генерального директора ВОДТМО, але хірургічної практики не припиняв.
Дуже часто тепер діагностуємо ацетономічний синдром, який виникає через проблеми з підшлунковою, що є наслідком нездорового харчування.
Надія Тандура: — В роки моєї юності стати студентом медінституту було нелегко. Я, наприклад, вступила за третім разом. Закінчивши медучилище з відзнакою, працювала у відділенні новонароджених Луцького пологового будинку. І вже тоді зрозуміла, що педіатрія, і зокрема неонатологія — допомога найкрихітнішим пацієнтам, — це моє покликання, тому й вперто стукала у двері вузу аж три роки. Ну а до першого кроку в медицину спонукала мама. Коли помер батько, вона дуже боялася, щоб я не залишилася без засобів для існування, без професії, і наполягла саме на медучилищі. До речі, згодом я тривалий час там працювала викладачем. Ну а основне місце роботи, якому віддала понад 30 років життя, — відділення патології новонароджених обласної дитячої лікарні.
Володимир Толстошеєв: — Мій батько був військовим, ми кочували по гарнізонах, я, наприклад, народився на Чукотці. Вибір професії у мене був не випадковим, а усвідомленим. Після школи я подав документи у Ленінградський педіатричний інститут, а по його закінченні працював лікарем-педіатром в Урюпінську. На той час батька перевели на Волинь, тож у 1975 році і я переїхав до Луцька. Рік завідував приймальним відділенням дитячої лікарні, що колись розташовувалась на вулиці Шевченка. Тоді в цьому лікувальному закладі не було реанімації, а пацієнтів часто привозили дуже важких, яких мусили повертати буквально з того світу. І я спочатку зробив реанімаційну кімнату, а потім у приміщенні колишньої молочної кухні на першому поверсі лікарні ми відкрили перше на Волині повноцінне відділення дитячої реанімації.
«Колись за рік було 5 малюків «з ацетоном», а тепер — за зміну»
— Як би ви оцінили стан здоров’я дітей у роки початку вашої професійної діяльності і сьогодні?
Валентин Мартинюк: — По-перше, у ті часи дітей на Волині народжувалося більше — до 20 тисяч на рік, нині ж у найбільш «врожайні» періоди маємо 12–14 тисяч. По-друге, за моїми спостереженнями, колись маленькі волиняни були здоровішими, як нині. Хірургам постійно доводиться мати справу з дітьми, яких привозять із болем у животі, нудотою. І дуже часто тепер у них діагностуємо ацетономічний синдром, який виникає через проблеми з підшлунковою, що є наслідком нездорового харчування. 4 десятиліття тому таких пацієнтів було 5–7 за весь рік, а тепер стільки за одну зміну іноді привозять. Побільшало і важких травм, зокрема, нейрохірургічних. Сьогодні маємо змогу застосовувати сучасні медичні технології, молоді лікарі їздять на стажування за кордон, є новітнє обладнання, реанімобілі. Але і колись діти не були залишені напризволяще. У віддалені райони до хворих ми добиралися літаком. І хоча година льоту обходилася у 70 карбованців, на цьому не економили. За 45 хвилин лікарів доставляли, наприклад, у Любешівський район і ми приступали до операції.
На здоров’ї дітей позначається незадовільний стан довкілля, рівень життя, але багато залежить і від відповідальності батьків.
Надія Тандура: — Сьогодні частіше народжуються дітки з вадами розвитку, глибоко недоношені. Але ми тепер маємо змогу їх виходжувати. На початку моєї роботи не було шансів урятувати дитину вагою менше кілограма, а нині навіть 500-грамові не вважаються безнадійними. Новонароджених із вадами і патологіями оперують наші хірурги, а у складних випадках —спеціалісти столичних інститутів. Звичайно, на здоров’ї дітей позначається незадовільний стан довкілля, рівень життя, але багато залежить і від відповідальності батьків. На жаль, планувати вагітність, дбати про майбутніх нащадків наші молоді сім’ї так і не навчилися.
Володимир Толстошеєв: — Сьогодні в обласній дитячій лікарні маємо три реанімаційні відділення і в усіх з кожним роком більшає пацієнтів. Особливо —у відділенні реанімації та інтенсивної терапії новонароджених. У нас дуже складна ділянка роботи, адже маємо справу з найважчими пацієнтами. Не всі погоджуються тут працювати, бо не можна звикнути до страждань, смерті. І навіть при тому, що зараз у розпорядженні лікарів є сучасне обладнання, вони не всесильні. Тому приєднуюся до думки колег, прошу батьків: бережіть дітей від травм і важких недуг.
«Допоможіть нам допомогти вашим дітям»
— Реформа медицини до рівня обласної дитячої лікарні ще не дійшла, але цікаво почути з цього приводу ваші думки.
Валентин Мартинюк: — Зміни в галузі давно назріли, наш колектив готувався до реформування ще з часів запровадження так званого «нового господарського механізму». Волинська обласна дитяча лікарня — один із найкращих лікувальних закладів України цього рівня. Але якщо сьогодні молодий лікар-інтерн одержує зарплату в розмірі 3300 гривень, то це, звичайно, не можна вважати нормальним. Як і те, що витрати на ліки часто є непосильними для батьків, яких ми змушені просити: «Допоможіть нам допомогти вашим дітям».
Надія Тандура: — Поки що реформи йдуть на рівні первинної медичної допомоги. Давати оцінки ще рано, але насторожує те, що хворим стало важче потрапити до вузьких спеціалістів, потрібне скерування сімейного лікаря, люди мусять довше чекати. Через це можуть виникати ускладнення зі здоров’ям.
Володимир Толстошеєв: — Час покаже, чи заплановані зміни продумані, достатньо підготовлені. Вникати у теорію реформування, на жаль, ніколи, необхідно у будь-яких умовах рятувати дітей, як кажуть: «Нам своє робить».
— Вітаючи кожного з вас і з ювілеєм, і з професійним святом, хочеться запитати, як вам вдається залишатися в такій чудовій формі. Поділіться секретами.
Валентин Мартинюк: — Думаю, у нас одна спільна відповідь: бути у формі допомагає улюблена робота, яка вимагає зібраності, постійної праці над собою, але й приносить радість, коли маленькі пацієнти одужують.
