«Нема кращого способу поневолити людину, як бути з нею відвертою» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.14 € 26.70
«Нема кращого способу поневолити людину, як бути з нею відвертою»

Волинь-нова

«Нема кращого способу поневолити людину, як бути з нею відвертою»

Люблю його надривно і безмежно. В моєму серці — його рядки. Наштовхуюсь у повітрі на його цитати. І вони не набридають, а живуть разом зі мною. Бо ж тексти — ​це відображення нашої реальності

Любов до поетів не обов’язково взаємна, але їх присутність у житті — ​важлива. Ми зчитуємо зі значків–літер якийсь сенс, бо текст викликає не лише емоції, а й образи. Його вірші геніальні у своїй простоті. У них стільки любові, скільки може вмістити серце чоловіка, який уміє відчувати біль і красу однаково гостро. Вибухова, оголена, вона спалює тебе зсередини і в той же час заповнює цю порожнечу святом. Такою є поезія меланхолійного Юрія Іздрика.

Його часто називають «людиною–оркестром», оскільки, крім літератури, він захоплюється ще музикою та живописом. Зараз івано–франківському поетові 56 років, і в його творчому доробку — ​більше п’яти тисяч віршів.

«Я зустрів таку жінку, що не писати просто не міг...» — ​сказав Юрій Іздрик в одному з інтерв’ю. І, напевне, у фейсбуці він єдиний, хто підтримує «стрічку віршів» майже в щоденному форматі. Закидаючи поезію в інтернет, автор у такий спосіб втягнув і нас у свій творчий експеримент — ​ми пропускаємо їх через себе.

Справжні почуття — ​це коли нема поділу на «брати–віддавати». Усе, що віддаєш, — ​повертається сторицею. Усе, що береш, — ​береш на двох.

«Наразі це спосіб комунікувати зі світом, коли йдеться, наприклад, про миттєву публікацію в соціальних мережах. А з іншого боку — ​це якась внутрішня потреба, коли ти щось пишеш дуже конкретній людині. Точніше, не так для неї, як із думкою про неї. І доки тобі є що їй сказати, доти ти будеш цим займатися, будеш писати», — ​говорить поет.

Поки не пощастило поспілкуватися з ним особисто, але Бог у житті дарував справжніх друзів. Востаннє, коли Іздрик перебував у Луцьку, мені не вдалося піти на зустріч, зате маю його автограф. Це ніби частинка мрії. Тепер, після його віршів, до української поезії ставлюся по–іншому. Вона цілком відмінна від тієї, яку мені доводилось вивчати за шкільною програмою. Бо не так багато в цьому житті речей, здатних посилювати одночасно відчуття радості й болю. Адже чоловікам завжди бракує емоцій, відвертості, справжньої ніжності. А в Іздрика це все є. Його вірші дуже сучасні і… несподівано зворушливі. Навіть заплющую очі на те, що в якісь моменти автор зривається на надмірну брутальність, бо в його текстах — саме непідробні почуття:

«ніжність мовчання — ​форма довіри

ніжність мовчання — ​тиха любов

сонячні зайчики скачуть по шкірі

і не заводять зайвих розмов…»

«Говорити правду, точніше, вміти говорити правду — ​означає володіти найскладнішим інструментом маніпулювання. Нема кращого способу поневолити людину, як бути з нею відвертою. Немає більшого ярма, ніж чиясь щирість. Бо справжні почуття — ​це коли нема поділу на «брати–віддавати». Усе, що віддаєш, — ​повертається сторицею. Усе, що береш, — ​береш на двох», — ​цитую улюбленого поета. Все, що пише Юрій Іздрик, — ​пише з любові:

«відпускаю пташку летіти відпускаю вірш щебетати

відпустити треба зуміти це не те що взяти й спіймати

відпустити — ​і не убити відпустити — ​і не зламати

відпустити й далі любити відпустити в далі й кохати

відчиняю вікна до неба випускаю серце літати

це не те що так мені треба взагалі — ​не моє це свято.

але серце легке і чисте але вірші–птахи — ​на волі.

щастя робиться неумисно щастя діється мимоволі»

Краще і не скажеш…