«Що ж це таке: у знаменитій Опішні знають про наших камінь-каширських гончарів, а ми — ні?!»
Ці слова про розбудову Камінь-Каширського народного краєзнавчого музею я почула від його директора Наталії Пась, яка очолює цей дім, де поселилося велике багатство, 27 років. А загалом закладу скоро виповниться 40 літ — він з’явився у 1980-му стараннями Василя Кмецинського
«Ініціатор створення музею народився на Поділлі, а ім’я своє прославив у нашому краї»
Коли ми зустрілися з Наталією Олександрівною, то вона дещо здивовано запитала:
— Чому саме наш заклад зацікавив?
Справді, зважаючи на те, що аналогічних музеїв на Волині чимало, мав бути інформаційний привід, щоб розповісти саме про Камінь-Каширський. І таким став інтерес до постаті Василя Кмецинського. В одній із публікацій у нашій газеті мова йшла про те, що Камінь-Каширська районна рада заснувала щорічну премію його імені, — її присуджують кращим краєзнавцям. Ось так пошановано в районі ініціатора створення і першого директора музею, котрий спочатку працював на громадських засадах.
— Мені важко говорити про цей період становлення, — каже Наталія Пась, — бо тоді я була ще студенткою: навчалася в Луцьку, спершу в педучилищі, а потім — у Волинському державному університеті імені Лесі Українки. У 1980- х роках в області створено багато музеїв. Вони мали на меті насамперед популяризувати радянський спосіб життя. Коли я згодом прийшла сюди працювати, то дійшла висновку, що Василь Кмецинський, котрий узявся за цю справу, «копав» значно глибше. Народився Василь Михайлович на Поділлі — в місті Дунаївці, що на Хмельниччині. А на роботу з дипломом учителя української мови та історії приїхав у Камінь-Каширський. Працював у школі. Він залучав учнів, заохочував їх до пошуків старожитностей. І вони несли побутові речі, які в багатьох поліщуків уже перебазувалися з хати на горище.
Завдяки Василю Кмецинському в музеї є експозиція, присвячена Євгенові Шабліовському — уродженцю Каменя–Каширського, видатному вченому–шевченкознавцю, лауреату Державної премії імені Тараса Шевченка. Сьогодні вона поповнена матеріалами, які відображають урочистість, що відбулася в Камені–Каширському у 2006 році. На подвір’ї школи було відкрито меморіальну дошку на пошанування земляка з нагоди 100–літнього ювілею. Тоді приїжджала його родина — дружина, син й онук, названий на честь дідуся.
— А в 2013–му, — розповідає Наталія Олександрівна, — коли було 90 років від дня народження Василя Кмецинського, нам дуже захотілося віддати данину шани цьому музейникові. Ми встановили меморіальну дошку на приміщенні нашого закладу — його дітищі. Крім того, видрукували буклет про цю людину, перевидали книгу Василя Михайловича «Місто над Циром» — його основну працю, історично–краєзнавчий нарис. Звичайно, у музеї є експозиція, присвячена засновнику.
«За нашими експонатами — історії, достойні того, аби фільми за ними знімати»
Нині в музеї зібрані близько чотирьох тисяч експонатів, які відтворюють природу краю, давню й новітню історію, етнографію Камінь–Каширщини, сучасне життя поліщуків.
За час, що тут працює Наталія Пась, уже двічі, за її словами, усе в експозиції міняли, оновлювали. Зокрема, у 1992—1996 роках, коли Україна стала незалежною, відбулася значна перебудова. А сьогодні знайшли відображення сучасні події в нашій країні: Революція гідності, анексія Криму, перші втрати на Майдані, Небесна сотня і війна на Сході України, волонтерський рух.
Звичайно, вже в часи незалежності нашої держави з’явилися матеріали про участь камінь–каширців в УПА.
Коли я згодом прийшла сюди працювати, то дійшла висновку, що Василь Кмецинський, котрий узявся за цю справу, «копав» значно глибше.
— Якщо взяти 1920–ті роки, — розповідає очільниця музею, — то важко щось знайти з життя нашого краю. Але вдалося встановити, що Олександр Білецький, котрий нині достойно представлений в експозиції, був хорунжим армії Української Народної Республіки. Коли 1924–го вона розформувалася, то він прийняв сан священника і служив свого часу у Хотешівській церкві на Камінь–Каширщині. Мені завжди хотілося знайти відповідь на запитання: чому саме в Хотешові була школа ройових і чотових УПА? Тепер я переконана, що завдяки Олександрові Білецькому, якого на Великдень 1943–го розстріляли прямо в храмі червоні партизани, виник осередок повстанців. Торік із нагоди 75–х роковин загибелі духівника–патріота на місці поховання Білецького у Хотешові встановлено хрест.
А ще в музеї є інтер’єр селянської хати, в якій навіть димом пахне, і тут можна побачити ужиткові речі камінь–каширців кінця ХІХ — початку ХХ століття. Як висловилася наша співрозмовниця, у музеї багато експонатів, історія яких достойна того, аби фільми знімати. До таких вона відносить і матеріали, що розповідають про видатних людей, життя котрих пов’язане з Камінь–Каширщиною. А ось із приводу того, що дало їй, колишній учительці початкових класів, поштовх до краєзнавчої роботи, Наталія Олександрівна розповіла:
— Було літо, коли я прийшла на посаду директора. Розуміла, що треба змінювати, оновлювати експозицію. А як це робити, з чого починати? І от іду одного разу вулицею міста й зустрічаю двох незнайомих хлопців, які, порівнявшись зі мною, запитали: «Де тут у вас жили гончарі — Андрій та Григорій Йовчики?» — «А чого ви ними цікавитеся?» І ось що почула: «А ми з Опішні, з музею гончарства. Хочемо мати і їхні вироби». Ось тоді й подумала: «Що ж це таке? Із Полтавщини приїхали люди, аби показати роботи наших майстрів, а ми мало знаємо про них». Тоді залучили до пошуків школярів, зробили майже подвірний обхід окремих вулиць міста і знайшли гладишку Йовчиків, які жили і працювали у Камені–Каширському на Застав’ї.
Довгий час Наталія Пась працювала одна в музеї. Сьогодні, як каже, у них команда однодумців — років шість у штаті є хранителька фондів Тетяна Маковецька й організатор екскурсій Оксана Монець.
«А перспектива в нас дуже хороша»
У приміщенні, де нині музей, колись було педагогічне училище. На початках експонати займали четверту частину площі, а тепер тут уже вільного місця нема. І те, що бачать відвідувачі, — менше 80 відсотків із загального багатства. Решта — у фондосховищі. Тому то й використані навіть коридори. Тим часом експонатів з роками стає ще більше. І, до речі, на запитання, який із них найцінніший, найцікавіший, Наталія Пась сказала, що він, мабуть, ще попереду. Такою унікальною річчю свого часу був посуд родини Косачів із садиби Тесленків—Приходьків (село Запруддя Камінь–Каширського району). Наталія Олександрівна, натрапивши на його слід, зрештою знайшла. А тепер думка знову про щось таке, чим можна здивувати відвідувачів музею.
Коли мова зайшла про майбутнє закладу — чи є надія, що колись вдасться «переселити» експонати у просторіше приміщення — Наталія Олександрівна сказала:
— У нас катастрофічна тіснота, але маємо хорошу перспективу. У місті є приміщення католицького костелу — це одна з найстаріший мурованих споруд у Камені–Каширському і взагалі в районі. Останнім часом там працював кондитерський цех. Це була власність обласної облспоживспілки, згодом господарі виставили її на продаж, і приміщення купила районна рада для нашого музею. Будівля в дуже занедбаному стані. Там треба було в першу чергу перекрити дах, і це вже зроблено. Роботи ще багато, але вона невеличкими кроками рухається. Хочеться сподіватися, що невдовзі дійде до завершення.
На думку Наталії Олександрівни, навіть якщо в майбутньому в цій споруді буде не музей, як планувалося при покупці, а щось інше, то сам факт збереження в місті старовинної споруди — це великий плюс. Звичайно, їй хочеться, щоб очолюваний нею заклад справив тут новосілля. Бо тоді музей буде у приміщенні, яке саме є безцінним «експонатом».