«Сказати «люблю» – то мало. Треба так жити, щоб рідній людині з тобою було легко і добре» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.79 € 27.28
«Сказати «люблю» – то мало.  Треба так жити, щоб рідній людині  з тобою було легко і добре»

Найбільше багатство подружжя – їхні дев’ятеро дітей.

Фото з сімейного архіву родини Матвійчуків.

«Сказати «люблю» – то мало. Треба так жити, щоб рідній людині з тобою було легко і добре»

З якою теплотою говорить про свою дружину Інну Володимир Матвійчук! У подружжя, яке мешкає в селі Житнівка Камінь-Каширського району, — п’ять доньок і четверо синів. І це, як самі кажуть, — найбільше татове й мамине багатство

«Батьки поїхали в Америку, а ми з чоловіком вирішили вдома залишитися»

У Житнівку я приїхала не вперше в редакційних справах. І цього разу навіть у ту родину, з котрою вже зустрічалася. Майже шість років тому на сторінці «Любить! Не любить» розповідала про Анатолія й Тетяну Філюків, яких у селі називають американцями. І не випадково. На початку 2000–х років вони, маючи десятеро дітей, подалися за океан — у столицю Каліфорнії Сакраменто. А звідти дуже скоро перебралися на Аляску. Там народився їхній найменший син Едуард. Проте через вісім літ життя на чужині сім’я повернулася в рідне село, яке їм снилося.

У публікації «І холодна Аляска не остудила їхнього кохання» була згадка про те, що Філюки поїхали в Америку не в повному складі, — вдома залишилася дочка Інна. На той час вона вже мала свою сім’ю. І ось недавно в розмові з начальником управління соціального захисту населення Камінь–Каширської райдержадміністрації Максимом Демидюком почула, що Інна (у заміжжі вона не Філюк, а Матвійчук) у 34 роки була удостоєна почесного звання «Мати–героїня». У них дев’ятеро дітей. При першій нагоді я зателефонувала своїй майбутній героїні, й, одержавши згоду на зустріч, недавно побувала в Житнівці.

Інна і Володимир Матвійчуки живуть по сусідству з батьками жінки. І найперш у розмові — спогад про те, як 17 літ тому починалося їхнє подружнє життя.

— Десь через три тижні після нашого весілля, — розповідає Інна, — батьки поїхали в Америку. Ми ж залишилися самі. Мені — 18, чоловік — на три роки старший. Одне слово, обоє молоді. А в батьківському хазяйстві — корова, свині, город. Треба було всьому раду давати…

Чи не було думки, щоб і самим вирушити за океан, якщо не разом із батьками, то, як мовиться, навздогін? Коли про це зайшла мова, то Інна сказала:

— Ні… Ми це добре з Володимиром обговорили.

А чоловік додав:

— І спільно вирішили, що залишимося тут. Якщо вже про Америку говорити, то на той час там жили дві мої сестри — могли теж виклик зробити. Але він нам був непотрібний.

— Я люблю сільську тишу, — розтлумачує детальніше сімейне рішення жінка. — Мені найкраще серед тої природи, яка мене змалечку оточує, це — моє. Хоч, як батьки поїхали, то зразу було важко. Я дуже скучала цілий рік. Як уже народилася наша найстарша дочка Богдана, то сім’я стала повноцінною — на дитину переключилися всі інтереси.

 

Вони ніколи не пошкодували, що побралися зовсім молодими.
Вони ніколи не пошкодували, що побралися зовсім молодими.

 

«Я ніколи не пошкодував, що рано, маючи 21 рік, женився»

Вони народилися й жили в різних селах Камінь–Каширщини, які розділяє чимала відстань: Інна — в Житнівці, а Володимир — в Острівку. Але все йшло до того, щоб їхні дороги перетнулися. Після дев’ятого класу дівчина навчалася у Камінь–Каширському профтехучилищі на кухаря–кондитера. Володимир жив із батьками у своєму Острівку. Він розповідає:

— Мій брат узяв за дружину сусідку Інни із Житнівки, побудувався і жив із сім’єю в Камені–Каширську. Моя майбутня дружина бувала в подружки. Там я її вперше і побачив, познайомився. Інна тоді вже закінчувала училище. Хоч помічав цю дівчину і раніше. Бувало, приїжджав велосипедом у Камінь–Каширський, а вона йшла якраз вулицею з навчання чи в якихось справах. Зустрічалися ми з нею не більш як пів року і вирішили поєднати свої долі. 23 червня 2002–го відгуляли весілля.

Жінку треба жаліти, цінувати: це ж який труд на ній — виносити, народити дітей. А зварити я й сам можу.

Весільні забави – хто кого переможе. А в житті по-іншому: сімейного воза треба тягнути в одному напрямку.
Весільні забави – хто кого переможе. А в житті по-іншому: сімейного воза треба тягнути в одному напрямку.

 Поки батьки Інни жили за океаном і тільки по телефону можна було з ними поспілкуватися («Ідіть, — кричали сусіди, в яких він був, — Америка дзвонить»), у молодого подружжя народилося вже п’ятеро дітей — Богдана, Ліана, Естер, Давид, Рахіль. Сім’я перебралася на той час у свою хату, яку звели поряд із батьківською. Тут з’явилося на світ ще четверо діток Матвійчуків — Тимофій, Мирослав, Ельвіна та найменший Єлісей, котрому зараз рік.

— Наші діти — то найдорожче, що в нас є, наше багатство, — каже Інна. — Бог дає сили — інакше б важко було справлятися з такою великою сім’єю. Старші доньки — уже помічниці. Пригадую, коли народжувалися одне за одним, то дехто в селі з мене сміявся: мовляв, щось дуже часто. А зараз завидки беруть: «Он які в тебе дівчата!»

— Після трьох доньок, — долучається до розмови Володимир, думали, що так і не дочекаємося синочка, тож коли народилася четверта дитина, і це був хлопчик, то дуже тішилися. А потім Бог дав і ще трьох синочків. Хоч, по правді, як ми одружилися, то я й сам хотів, аби зразу дівчата були, бо то ж помічниці для мами. Хочеться, щоб дружині легше було.

Оце «хочеться, щоб дружині легше було» не раз довелося почути. Володимир сказав і таке:

— Я ще був холостяком і якось поїхав на заробітки. Там з одним чоловіком розговорився про подружнє життя. І він розмірковував: «Якби вернути час, то я б ще раніше женився. Бо це ж так добре, коли батько молодий, сили має і може дітям допомогти». А одружувався той чоловік у 21 рік. І я так собі подумав: це ж дійсно добре замолоду піднімати дітей. І, одружившись так само у 21, ніколи не пошкодував, що не холостякував довго. Підростуть діти, сім’ї свої матимуть, про житло для них треба буде думати. Нам же батьки, зокрема Іннині, будучи в Америці, коштами допомагали збудувати дім.

— Вони дуже переживали, що мене тут саму покинули, — додає жінка. — Старалися, аби я не була чимось обділена чи скривджена. Виручало ще й те, що чоловік усе сам може зробити — за що не візьметься, то справиться. Уже наймати когось не треба і платити гроші.

«Чоловік у мене — найкращий»

Коли буваю в багатодітній сім’ї, то завжди хочеться почути, як починається тут день, якими турботами наповнений. Інна з цього приводу каже:

— Володя завжди раніше за мене встає, а я можу поспати довше, бо як діти ростуть, то і ніч буває перебита. Чоловік у мене — найкращий. Ніколи не чула від нього: «Чого ти спиш, а їсти не наварено?» Що є в холодильнику — те й поїсть і йде поратися по хазяйству. Коли зготую, то й добре.

Після таких слів на свою адресу Володимир говорить:

— Жінку треба жаліти, цінувати: це ж який труд на ній — виносити, народити дітей. А зварити я й сам можу — це для мене не проблема. Ще в дитинстві (ріс теж у багатодітній сім’ї) навчився млинці смажити і дотепер готую їх дітям за своїм рецептом. А вони смакують і прихвалюють.

А ще, виявляється, тато чипси «ну предобрі» робить — не встигає подавати, бо розходяться вмить. Благо — картопля не куплена, а на своєму городі вирощена. Мама ж найкращі помідори вирощує. Чоловік, як каже жінка, піде на грядку в пору їхнього дозрівання, зірве червонобокого, тут же з’їсть і похвалить її: «От яка у мене крепка господиня!» Хтось вважає це зайвим клопотом — це ж посадити помідори треба, доглянути, щоб фітофтора не знищила. Чи не простіше купити? А сімейство Матвійчуків переконане, що куплене, привозне — це зовсім не те.

Найбільше багатство подружжя – їхні дев’ятеро дітей.
Найбільше багатство подружжя – їхні дев’ятеро дітей.

 Ми зустрілися на прохання Інни в другій половині дня, бо в ліс по ягоди вона з дітьми зранку їздила. Прибувши трохи раніше призначеного часу, застала вдома Володимира з молодшими донькою й синами. Дружина зі старшими була на ягідних жнивах. І ось дочекалася: з дороги у двір завернув «фольксваген». Виявляється, жінка — ще й водій. Навчилася їздити ще тоді, як друга дитина, Ліана народилася — їй тоді було три місяці.

— Чоловік возив мене у Камінь–Каширський, — розповідає жінка, де я і вчилася, щоб одержати водійські права. Зразу не дуже хотіла, а тепер, коли б не машина, то не знаю, як би й було. То вже мої ноги. Посадила дітей — і поїхала чи то в райцентр при потребі, чи до лісу. «Фольксваген» наш уже старенький, непоказний, але справний — завжди додому довезе.

«Коли один одного розуміє, тоді все ладиться»

Сімнадцять років Інна й Володимир у парі. І зараз чоловік, згадуючи, як колись їхав на велосипеді в Камені–Каширському й звернув увагу на свою майбутню дружину, дякує долі, що їх звела.

— Я не раз говорив Інні: жодного дня не пошкодував, що зустрівся з нею й одружився. Вдячний їй за діточок…

Двоє людей з особливою теплотою говорять одне про одного, а це означає, що в їхніх стосунках є те, на чому тримається сім’я. З приводу цього Володимир сказав:

— Любов — найголовніше, вона все переможе.

Інна тут же додає:

— Коли одне одного розуміє, тоді все ладиться. А ще важливо вміти уступати, йти на компроміс.

Цьогорічна весна – сімнадцята у подружньому житті Матвійчуків – запам'ятається щедрим цвітом груші.
Цьогорічна весна – сімнадцята у подружньому житті Матвійчуків – запам'ятається щедрим цвітом груші.

 Я була, як ми кажемо, в простій сім’ї, де чоловік і дружина не проходили великої науки, аби освоїти всі премудрості й тонкощі сімейних стосунків. Але те, що довелося почути від цих людей, може послужити добрим уроком для багатьох навіть з університетськими дипломами чи добре проконсультованими психологами. Від того «найкращого чоловіка», як каже про Володимира Інна, прозвучали готові поради всім, хто хоче мати міцну, щасливу сім’ю:

— Сказати «люблю» — то мало. Треба так жити, щоб рідній людині з тобою було легко і добре. Коли ми тільки поженилися і залишилися в Житнівці самі, моїм помічником і порадником був дід Інни Яків — мудрий і знаний в селі чоловік. Він говорив: «Якщо ти хочеш комусь добре зробити, то ясно, що ущемляєш себе в чомусь, обмежуєш». Я, може, не зразу, але з часом зрозумів глибинний смисл цих слів: заради того, щоб дружині моїй добре жилося, я маю перш за все не про себе думати, якусь вигоду, а про неї — свою кохану, матір моїх дітей…

Так і старається жити чоловік. А його доброта і жертовність вертаються до нього бумерангом.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.