Осколок влучив у серце 4–літнього Петрика - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.06 € 27.73
Осколок влучив у серце 4–літнього Петрика

Разом із дружиною вже 37 років: виховали дітей, дочекалися онуків і правнука.

Фото Костянтина ГАРБАРЧУКА.

Осколок влучив у серце 4–літнього Петрика

Його двоюрідному братику скалічило руку, але він вижив

Село Кути Локачинського району 17 липня далекого 1944–го здригнулося від страшного вибуху. На міні підірвалися дві жінки із синочками. Обох звали Петриками, і вони були ровесниками. Двоюрідним братикам виповнилося лише по 4 роки. Живим залишився тільки один — ​Петро Баранось, який і через 75 літ пригадує усі подробиці трагедії й намагається пояснити, для чого Господь зберіг йому життя

Утікали через мінне поле

— Хоч минуло стільки часу, але добре пам’ятаю всі деталі, — ​розпочинає нашу розмову Петро Павлович. — ​Я навіть намалював схему, як і де це сталося. Зараз вам покажу. Влітку 1944–го німецька лінія оборони проходила перед селом Кути. Солдати довго стояли в нас. Німецький офіцер всю зиму жив у нашій хаті. Коли радянська армія розпочала наступ з боку Колпитова, окупанти попередили місцевих жителів, що буде бій, і наказали вибиратися із села. Всі наші люди з худобою втекли в урочище Калиновець. Там сховалися в лісі.

За словами співрозмовника, у сусідньому Завидові також стояли німецькі війська, які, побачивши здалеку людей на підводах, стали обстрілювати беззахисних і переляканих селян. Може, вони подумали, що то наступають червоноармійці. Треба було якось рятуватися, бо в урочищі вже стало небезпечно та страшно.

— Тоді моя мама Степанида схопила мене за руку, а тітка Ольга Цупер — ​рідна батькова сестра — ​свого сина Петрика, він такого віку, як я, і стали втікати через окопи, — ​згадує пан Баранось. — ​Бо ж тривали бій, обстріл, паніка, над головою свистіли кулі. Перелякані матері хотіли спасти своїх дітей. Вони не знали, що всі поля навколо заміновані. Пам’ятаю, як ми перелізли через глибокий окоп. Тепер я розумію, що там на всій лінії оборони лежали німецькі міни–розтяжки… — ​чоловік на хвилинку замовк, адже пригадав найболісніший і найстрашніший момент свого життя.

Чоловік розповідає, що мама загиблого хлопчика тітка Ольга жила з ними. З війни не повернувся її чоловік, а єдиний син підірвався. Вона весь час згадувала ту трагедію.

— Тільки ми вибралися на поле, як рвонуло! Мою маму поранило, їй в ногу нагнало стільки осколків, що вони через 30 літ після війни ще виходили. Тітку Ольку не зачепило. А Петрику малесенький осколок, такий, як олівчик, влучив прямо в серце. Він одразу помер. Мені скалічило пальці на руці, зачепило голову й пробило ногу, — ​розповідає Петро Павлович.

Пораненого хлопчика занесли в сусіднє село Колпитів, там у якійсь клуні був радянський військово–польовий госпіталь, де йому зробили перев’язку. А наступного дня дядько Трохим фурою повіз його 50 кілометрів розбитими сільськими дорогами в Луцьк. У переповненій лікарні медик тільки оглянув дитину, рани обробили йодом і порадили промивати настоєм ромашки. Таке було лікування у воєнний час. До вечора вони повернулися в село. Рани зажили, але той день — ​17 липня 1944– го — ​він не забуде до смерті.

Чоловік розповідає, що мама загиблого хлопчика — тітка Ольга — жила з ними. З війни не повернувся її чоловік, а єдиний син підірвався. Вона весь час згадувала ту трагедію.

— Допомагала мене виховувати й мою молодшу сестру, — ​продовжує свої спогади пан Петро. — ​Вже на старості літ вона вийшла заміж за вдівця в село Защитів. Коли померла, то ми її забрали й поховали у Кутах, біля Петрика, як вона просила.

Став татом для двох дітей

Петро Павлович розповідає, як у шкільні роки зацікавився технікою. Спочатку був помічником, а незабаром, ще до армії, вже самостійно працював комбайнером у колгоспі. На трудодні заробив 2 центнери зерна. Мама була щаслива, бо син став годувальником, адже батько помер, коли юнакові виповнилося 17. Після 3–річної служби працював у «Сільгосптехніці». Жив у Кутах, зводив власний будинок.

Цікавлюся в Петра Павловича, як він зустрівся й познайомився з майбутньою дружиною Олександрою.

— Я женився аж у 42, — ​відповідає чоловік. І тут до нашої розмови приєднується його половинка, яка сиділа біля пана Петра.

— Про моє драматичне життя можна книжку написати, — ​каже Олександра Олександрівна. — ​Родом я із села Конюхи, 1947 року народження. Жила з мамою і молодшим братом. Росли без батька. Він працював бухгалтером у колгоспі в Крухиничах, там виявили розтрату й усе «повісили» на нього. Засудили на 25 літ.

Дівчина після школи збиралася з подругами на Нововолинську бавовнопрядильну фабрику. Але випускниць не прийняли, зате заагітували їхати на ударну комсомольську будову в місто Кременчук Полтавської області. Там якраз зводили нафтопереробний завод. Через чотири роки вона повернулася на Волинь.

— Брат служив у Чехословаччині, коли туди якраз ввели війська Варшавського договору. А мама–сердечниця залишилася сама, — ​пояснює жінка, — ​і я мусила бути біля неї. Мене з Кременчука не хотіли відпускати. Приїхала в село, закінчила курси продавців і пішла в торгівлю. Одну зміну відпрацювала в Конюхах у чайній, другу — ​у селі Білопіль у буфеті, а потім привезли мене в Кути. Як з’ясувалося — ​на все життя. До цього я тут ніколи не була. Познайомилася із чоловіком, вийшла заміж, народила двох дітей. Прожили ми разом сім років. Сталася трагедія: мій перший чоловік у 1977–му застрелився. Дуже важко було те все пережити. Отак у 29 літ я стала вдовою. Жила біля свекра й свекрухи з маленькими дочкою й сином.

За словами жінки, Петро Павлович підхід до дітей знайшов раніше, як до неї. Брав покататися хлопчака на тракторі. Для Саші він став своїм. Синові хотілося чоловічої ласки.

— У серпні 1982 року ми одружилися й із тих пір живемо разом, — ​продовжує пані Олександра. — ​Дочка тоді ходила в четвертий клас, а син — ​у другий. Петро дуже добрий, виховав дітей, які для нього стали рідними. Лариса й Саша звертаються до чоловіка «тато». Він їх виростив, справили два весілля. Маємо онуків і вже тішимося правнуком Ярославом.

…З Петром Павловичем та його дружиною їдемо на сільський цвинтар. Він підходить до могили свого двоюрідного братика, назавжди 4–річного Петра Цупера, поправляє стрічку на пам’ятнику:

— Поряд міг би і я лежати. Але, видно, у Господа стосовно мене був інший план. Ми були разом із Петриком. Для чогось Бог залишив мене жити. Тільки з часом я це зрозумів. І вже 75 літ святкую свій другий день народження.

На схемі добре видно, що німецька лінія оборони  була поряд із селом.
На схемі добре видно, що німецька лінія оборони була поряд із селом.
Петро Баранось: «Бог зберіг мені життя, і вже 75 літ святкую другий день народження».
Петро Баранось: «Бог зберіг мені життя, і вже 75 літ святкую другий день народження».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.