Здав 17 відер плазми крові й почув від чиновників: «Ніхто вас донором ставати не змушував» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.20 € 27.99
Здав 17 відер плазми крові й почув від чиновників: «Ніхто вас донором ставати не змушував»

«Почав читати Біблію і зрозумів: якщо я можу рятувати людей, то гріх цього не робити».

Фото Олександра ФІЛЮКА.

Здав 17 відер плазми крові й почув від чиновників: «Ніхто вас донором ставати не змушував»

Лучанин Юрій Деркач упродовж 30 років регулярно відвідує Волинську обласну станцію переливання крові (нині КП «Волинський обласний центр служби крові»). За цей час він 560 разів безоплатно поділився плазмою, загальна кількість її сягає 170 літрів. Відомо, що жителю Дніпра Володимирові Ніколаєву, який здав кров понад 500 разів, присвоєно звання «Герой України». А нашому землякові навіть у званні «Почесний громадянин міста» відмовили

«Якщо я можу рятувати людей, то гріх цього не робити»

Багато хто з нас стикався із ситуацією, коли терміново були потрібні препарати крові для лікування рідних, друзів, знайомих. У таких випадках ми готові пожертвувати всім, але можуть завадити хвороби, вік, інші обставини, які не дозволяють стати донором. І тільки тоді, у час біди, відчаю, починаємо усвідомлювати, наскільки важливим є подвижництво людей, які роками безкорисливо здають кров.

Завідувачка відділення заготівлі крові Надія Воробей вважає, що таких людей, як Юрій Деркач, треба цінувати й поважати.
Завідувачка відділення заготівлі крові Надія Воробей вважає, що таких людей, як Юрій Деркач, треба цінувати й поважати.

 Юрій Деркач — ​колишній працівник міліції, але, як сам каже, пішов на станцію переливання крові не за компанію з начальством під час якоїсь акції. Нікому не розповідав про своє рішення, хіба Богу. А став віруючою людиною і почав ходити на зібрання тоді, коли за це ще «пресували».

Кожну здачу плазми присвячую невизнаним героям. І тим, хто жертвує собою на війні, і тим, хто робить це в мирному житті.

— Почав читати Біблію і зрозумів: якщо я можу рятувати людей, то гріх цього не робити. Спочатку здавав кров, а потім якось їхав у село до мами автобусом і почув, як дівчата, які працювали медсестрами, згадували про плазмафорез. Мене це зацікавило. Розговорилися. І завдяки їм я став донором плазми. Про рекорди тоді не думав. Це — ​наш спільний результат із працівниками станції. Там завжди все чітко організовано: від гардеробу — ​до апарата плазмафорезу і професійності медсестри, яка голку вставляє у вену вміло й акуратно. Від стану вен теж залежить стаж донорства. І від ставлення на роботі, адже за здачу крові набігають «зайві» дні відпустки, а часом і відпроситися треба. У мене керівництво проявляє розуміння, — ​розповідає 53-річний Юрій Петрович, який після виходу на «міліцейську пенсію» працює на двох роботах.

 

 Наш співрозмовник — ​підтягнутий, стрункий, наче студент, хоча вже має статус дідуся. У селі Холопичі Локачинського району, де він виріс, у великій пошані був футбол. Змалку любив спорт, то ж грав і за честь школи, і в колгоспній команді. Потім — ​армія, навчання в Луцькому ПТУ № 9, робота на заводі виробів із пластмас. До речі, на це підприємство Юрій Деркач знову повернувся після служби в міліції.

Показує свої відзнаки. Відомо, що в Україні є майже 100 тисяч «почесних донорів», а звання «заслужений» мають 60 осіб, серед них і Юрій Петрович. Але наш земляк уже може претендувати і на звання «Герой України».

— У Луцькій міськраді в неофіційній розмові мені пояснили, що це — ​марна справа, якщо ніхто за тобою не стоїть. Навіть почесним жителем міста нема шансів стати. Я, звичайно, здаю плазму не заради пільг чи талона на харчування за 50 гривень. Маю невеличку надбавку до пенсії в розмірі 10 відсотків від прожиткового мінімуму — ​і за це спасибі. Але прикро, коли чиновники кажуть: «Ніхто вас донором ставати не змушував», — ​зітхає чоловік.

«Справу свою полишати не збираюся, а тому мушу бути у формі…»

Юрій Деркач планує здавати плазму до 60 років, саме до такого віку можна бути донором. Щотижня йде «на побачення» до працівниць служби крові, потім — ​місяць перерви, і знову звичний графік. Каже, важливо вміти прислухатися до свого організму, щоб «вирахувати» оптимальну дозу і правильний режим здачі плазми. У такому випадку донорство не шкодить, а навпаки, допомагає бути у тонусі.

— Хворіти, приймати ліки не маю права. Тому роблю все, щоб бути здоровим. Колись я любив силові вправи, гирі, гантелі. А потім через проблеми з хребтом довелося шукати інші способи оздоровлення. Зацікавився корейськими розробками для лікування своїх гриж і протрузій. Я звик прискіпливо ставитися до всього, тому спочатку придивлявся, пробував, радився з дружиною. Щоб забути про біль у спині, довелося попрацювати над собою. Потім ми не пошкодували грошей і придбали собі додому найновіший масажер, інше обладнання. А згодом я настільки впевнився в його ефективності, що став працювати в салоні «Nuga-medika». До нас приходять люди, яким за 90, а вони енергійні, бадьорі, здорові. Як, наприклад, Сергій Кіндратович Дацюк, колишній лікар, у якого всім не завадило б повчитися, — ​захоплено розповідав Юрій Петрович.

На запитання, чи може мати донор шкідливі звички, відповідь однозначна: палити, переїдати, зловживати алкоголем — ​недопустимо. Пан Юрій зізнається, що іноді може дозволити собі чарочку якісного спиртного, а от курити перестав після першої ж цигарки років у 10. Зате стала нормою інша звичка — ​щодня проходити пішки 5–6 кілометрів, пити достатньо води, правильно харчуватися. Багато важить і підтримка дружини, яка теж обома руками за здоровий спосіб життя.

Привернули увагу незвичні керамічні «прикраси» Юрія Петровича. Виявляється, вироби з турманію — ​південнокорейський засіб оздоровлення.

— Хочете вірте, хочете ні, але завдяки турманієвому килимку й іншим речам із цього біоматеріалу у мене поліпшилися показники крові. Навіть з вигляду помітно, колись була густа, темна, а тепер стала яскравішою і рідшою, — ​пояснює чоловік. — ​Я вже став, можна сказати, професійним донором. Дивлюсь по телевізору передачу: в Одесі чоловік потрапив до лікарні після аварії, потрібна кров четвертої групи, як у мене, і думаю, що я ж міг би допомогти. Але, на жаль, у нашій країні нема такої змоги, бо служба крові не працює як єдина цілісна система, у цій галузі ще дуже багато невирішених проблем.

Наша газета розповідала про нечесну конкуренцію у виробництві препаратів крові, яка руйнує підприємства цієї важливої служби, зокрема й на Волині, змушує людей купувати ці засоби в аптеках за непомірно високими цінами. І про недостатню увагу держави до теми донорства ми теж не раз писали. На жаль, належного реагування немає. Не випадково Юрій Деркач завершив нашу розмову такими словами:

— Я тепер кожну здачу плазми присвячую невизнаним героям. І тим, хто жертвує собою на війні, і тим, хто робить це в мирному житті.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.