Таємниця сповіді - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.88 € 26.49
Таємниця сповіді

«Я нікому не потрібний, отче».

Фото nday.te.ua.

Таємниця сповіді

Вересневими полями снували дими: догорали стерні, господарі спалювали картоплиння. Салон автівки наповнився ними і нагадав Арсенові дитинство. Осінні дими «приходять» і у велике місто, де він давно живе. Але вони мають інші запахи. Їдкі

Арсена почала мучити спрага. Чому було не купити кілька пляшок води? Він узяв лише одну, бо поспішав. Дружині зателефонував із дороги: сказав, що поїхав у справах. Повернеться через два дні. Хоча Діані це не вельми цікаво… Арсен давно не був на своїй вітцівщині. І не їхав би, коли б не вердикт лікарів. Йому п’ятдесят років. З маленьким хвостиком. Має статки і статус. Насолоджуйся, чоловіче, життям. Аж ні. Недуга вирішила позбавити його цієї радості. А хіба нема за що?..

…Неля була гарненьким дівчатком, але в селі її не любили. Дражнили. Через матір. Наталка народила доньку бозна від кого. Зрідка приїжджала додому і знову втікала до міста. Виховувала Нелю баба Уляна.

Для старенької було втіхою, що внучка не вдалася характером у свою матір. Гарно вчилася. В усьому допомагає. Скромна. А Наталка стільки крівці випила. Уляна завжди нарікала, що саме через неї вдовою залишилася. Доконала Мирона своїм безпутнім життям.

Коли Неля навчалася у випускному класі, матері не стало. Пила, бомжувала, так і згинула.

Після школи дівчина влаштувалася санітаркою в райлікарні. Часто на роботу ходила пішки — два кілометри навпростець польовою дорогою. І якусь копійку зекономить, і люди не будуть перешіптуватися поза спиною. Ні, її не шкодували. «Добрі» односельчани зловтішалися: дівка гарна, тому й згуляється, як і Наталка…

…Арсенові батьки довго чекали на первістка. Заможними були. При посадах у місті. Ще б дитину. Арсен народився пізно. Матері під сорок було. Його пестили і леліяли. Виконували усі забаганки. Тому й виріс егоїстом. Йому — все найкраще. І в столичному виші, де навчався, закрутив голову найкращій дівчині на курсі.

Діанині батьки раділи, що доньку сподобав хлопець із периферії. Може, за розум візьметься. Перестане водитися з незрозумілими компаніями. Повертатися додому під «шафе». Вони знали, що з доньки хорошого спеціаліста не буде. Просто матиме диплом престижного вишу. Якщо майбутній зять виявиться толковим — допоможуть зробити кар’єру або долучать до сімейного бізнесу. Лише б Діану в руках тримав. Вона ж — єдина донька…

Арсен одружився з Діаною. З компаніями вона зав’язала. З нічними клубами — також. Але чемність мала ціну: Діана захотіла відкрити власний салон краси.

— Тату, мамо, — це в тренді, — наполягала.

— І ти даватимеш цьому раду? — здивувались ті.

— Я буду лише господинею. А працюватимуть… ви ж знайдете когось.

Порадившись, батьки вирішили: хоче «забавку» — отримає. А там і дитину народить. Зовсім вгомониться…

Народжувати Діана не хотіла. Принципово. А в салоні частенько збиралися її подруги. Кавували, розважалися. Іноді з «кавалерами».

Арсен усе знав. Проте вирішив: хай дружина живе, як хоче. В нього також є «кохані» дівчатка. І статки. Як каже тесть, багатим належить світ. Чого ще потрібно?..

— Що мені робити? — запитала крізь сльози.
— Можеш навіть втопитися. І мені буде спокійно, і не з’явиться на світ це «непорозуміння».

…Арсен приїхав до батьків. Без дружини. Діана в «диру», так називала велике приміське чоловікове село, їздити не любила.

Увечері повертався з міста від шкільного товариша. Неля не встигла на останній автобус — йшла додому пішки. Якби знаття, що трапиться, пішла б польовою дорогою.

— Сідай, красуне, підвезу, — зупинився біля дівчини.

— Дякую, не потрібно, — відповіла.

Він таки заштовхав її до автівки. Розвернувся. Поїхав зовсім в інший бік. Неля просила відпустити її. Та Арсен нічого не чув. Ще й алкоголь розум затьмарив…

Коли зрозуміла, що вагітна, зізналася в усьому Уляні. Серце літньої жінки не витримало. А Неля не знала, як далі має жити в селі. Тут її заклюють. А потім дражнитимуть і дитину…

Правдами–неправдами довідалась, де працює Арсен. Поїхала до столиці. Не за грішми. Не за визнанням батьківства. Проситиме, аби допоміг знайти якийсь куток і роботу.

Він насміявся. Виставив геть. І пригрозив: відкриєш рот, скажу, що ти не з одним була… Твоя мама — твоє тавро. Всі це знають. А ще… часом нещасні випадки з людьми трапляються.

— Що мені робити? — запитала крізь сльози.

— Можеш навіть втопитися. І мені буде спокійно, і не з’явиться на світ це «непорозуміння».

…Неля розрахувалася з роботи, замкнула хату і назавжди залишила село. В сусідній області жила батькова двоюрідна сестра. Літня. Одинока. До неї подалася просити притулку. Там і залишилася. Народила сина. Назвала Назаром…

І на новому місці працювала санітаркою в містечковій лікарні. У вільний час шукала, кому б допомогти обробити город, аби заробити ще якийсь гріш. Заміж не вийшла.

Побожна тітка, коли йшла до храму, брала й Назара. А вдома розповідала багато біблейських історій.

Назар був гарним, слухняним учнем. І мав гарний голос.

— Мамо, я буду священником, — сказав якось.

— Треба школу закінчити, а тоді буде видно.

— Я вже вирішив.

Тоді Назарові виповнилося всього лише дев’ять років.

Коли син вступив у духовну семінарію, Неля вирішила розповісти правду про його народження. Гадала: саме час. Він зрозуміє.

— Я буду молитися за батька, — мовив вислухавши. — Хай Господь простить йому гріхи.

Неля очікувала, що син одружиться. Служитиме Богові та людям. А вона бавитиме внуків. Але Назар сказав матері:

— Я хочу стати послушником. А потім прийняти чернецтво.

— Сину…

Назар дивився на матір своїми добрими синіми очима. Такими ще дитячими. І такими дорослими водночас. Він хотів отримати материнське благословення.

— Віддаю тебе в руки Господа, синочку. Чини так, як велить твоє серце. Якщо Всевишній кличе тебе, йди до Нього. Служи Йому.

Назар встав перед матір’ю на коліна, цілував її руки. Вона гладила русяве волосся свого хлопчика…

…Арсенові геть пересохло в роті. Вже недалеко до містечка. Нарешті купить води. При в’їзді побачив храм. Не пам’ятає, аби він стояв тут раніше. Недавно збудували. На лавці біля храму сидів священник.

— Попрошу води, — мовив сам до себе.

Зупинив автівку. Підійшов. Привітався.

— Можна у вас напитися води, отче?

Молодий батюшка запросив подорожнього до храму. Там стояла вода, горнятка.

— Далеко їдете? — запитав.

Чоловік назвав село у сусідній області.

— Батьки там поховані. Давно не був. А тепер… якби не ця хвороба. Недовго мені залишилось. Не хочеться йти туди, — вказав на небо, — коли маєш усе, аби гарно жити. Де ж та справедливість?

— Незбагненні шляхи Господні, — відповів на те священник і перехрестився.

— Ви могли б мене висповідати, отче? Не пригадую, коли робив це.

І, не дочекавшись згоди, почав розповідати. Отець слухав історію, яку уже чув…

— Я не знаю, чи жива ця жінка. Коли вона зникла з села, люди казали: пішла дорогою своєї матері. Вона… вона, перепрошую, повією була. І дитини, мабуть, позбулася. Що їй з малюком було робити? А я не маю спадкоємця. Статки є, а спадкоємця нема. Лише дружина, з якою ми давно стали чужими. Я нікому не потрібний, отче, — закінчив свою сповідь Арсен.

Якби хто знав, що коїлось у душі священника. Але він смиренно слухав і мовчав.

… Арсен сів у автівку. Рушив. Отець дивився йому вслід. Молився… Він мусить зберегти таємницю сповіді, тому не зізнається матері, що бачив батька. Арсен не впізнав свого сина. Але висповідався перед Богом і перед ним. Це була його остання сповідь…

Ольга ЧОРНА.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.