«Олександрівна для нас — сімейний лікар, шкода лише, що декларацію з фельдшером підписати не можна» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 34.39
«Олександрівна для нас —  сімейний лікар, шкода лише, що декларацію з фельдшером підписати не можна»

Марія Кушнір живе поблизу ФАПу, прийшла тиск поміряти і подякувати фельдшеру Галині Калиновській.

Фото Галини СВІТЛІКОВСЬКОЇ.

«Олександрівна для нас — сімейний лікар, шкода лише, що декларацію з фельдшером підписати не можна»

У Турійському районі, одному з небагатьох на Волині, намагаються зберегти у селах фельдшерсько-акушерські або медичні пункти, які чомусь не вписалися в плани реформування галузі охорони здоров’я. Столичні чиновники вважають їх «зайвою ланкою» на первинному рівні медичної допомоги. Жителі глибинки думають інакше

Стаж роботи на ФАПі в Мочалках — 51 рік

При в’їзді в село, що розташоване майже за 40 кілометрів від райцентру, запитали у місцевих жителів, де в них медпункт.

— А там, напевне, закрито, бо Олександрівну послали вчитися, — почули у відповідь.

Коли ж редакційний автомобіль зупинився біля сільського медичного закладу, сюди поспішили стривожені жінки із сусідніх осель.

— Не дамо закрити! Вже стоять пустками школа і клуб! Тут завжди був ФАП! — в один голос заговорили, очевидно, сприйнявши нас за якусь начальницьку комісію.

— Ви ж зрозумійте, це останній острівець цивілізації в Мочалках. Нічого не залишилося, крім медпункту. У нас 211 жителів, є багатодітні сім’ї. Галина Олександрівна Калиновська відпрацювала в селі 51 рік. І колись, і тепер однаково сумлінно надає людям допомогу, тільки зараз їй платять всього пів окладу. А Олександрівна для нас — як сімейний лікар, шкода лише, що декларацію з фельдшером підписати не можна. Вона мою внучку врятувала, коли дипломовані лікарі поставили дитині неправильний діагноз і ледь не вгробили. І я без її допомоги не знаю, як би жила, — трохи спокійніше взялася пояснювати колишня директорка місцевої школи Ольга Розмірська, довідавшись, хто ми і звідки.

Про декларації мова зайшла не випадково. Багато хто з присутніх уклав договори з сімейною лікаркою з Купичівської амбулаторії, але та нещодавно переїхала до чоловіка на Львівщину. Тепер людям доводиться думати, з ким знов узаконити стосунки. В Купичеві лікарів, які б там проживали, нема. Доїжджають на роботу в амбулаторію з Лукова, Турійська. Як біда притисне, людина не швидко знайде свого «сімейника». А фельдшер пів віку в одному селі, лікує вже третє покоління жителів Мочалок, знає болячки кожного.

Згори не видно різних неув’язок, подібні проблеми видаються дрібними. Але у сільській місцевості, де дороги настільки розбиті, що автобуси не курсують,  жителі залишаються наодинці зі своїми бідами.

Галина Олександрівна хоч і була у відпустці, але комусь виміряла артеріальний тиск, комусь підібрала у шафці з ліками потрібні препарати, перепитала, як самопочуття. Пояснила, що справді мала їхати на курси.

— 40 років маю вищу категорію, була готова і тепер її підтверджувати. Попереднього разу під час комп’ютерного тестування набрала 49 балів із максимальних 50. У моєму віці це наче й не важливо, але в професійному плані здавати позицій не хочеться. Робота фельдшера важка, одержую 1800 гривень, але працюю, бо втягнулася, звикла, та й людей шкода. Як прийшла у Мочалки після закінчення Ковельського медучилища у 1968 році за невістку, так і зріднилася з цим селом, — ясніло тихою усмішкою обличчя нашої співрозмовниці.

Гуртом жінки згадували, скільки разів приймала Галина Олександрівна пологи в Мочалках, бо «швидка» спізнювалася. Галя, Василь, Таня, Жанна… Називали імена «похресників», яким фельдшерка допомогла з’явитися на світ. І саму її налаштували на хвилю спогадів:

— У 1970–му підводою везли Галю Кот до Купичева народжувати, думали навпростець буде швидше, а там —рів, віз поламався…Хіба раз траплялися різні критичні ситуації! На перших порах у вікно вночі постукають — серце з грудей вистрибує. Біжиш, надаєш допомогу. Потім, як чоловік купив «Москвича», навчилася водити — стало трохи спокійніше. Часто важких хворих сама везла назустріч «швидкій», щоб не згаяти часу…

Приміщення колишнього ФАПу просторе — аж 6 кімнат. Усі побілені, підлоги пофарбовані, з вікон не дує, бо 5 років тому поставили нові, пластикові. Галина Олександрівна тепер тут одна господиня: приймає хворих, прибирає, взимку розпалює грубку, а зараз хвилюється, що нема дров, до лісника, каже, доведеться знов іти, просити якихось обрізків.

Директор Турійського ЦПМСД Жанна Бучко переконана, що без ФАПів сьогодні не обійтися.
Директор Турійського ЦПМСД Жанна Бучко переконана, що без ФАПів сьогодні не обійтися.

 

На таких людях тримається сільська медицина

— У нас в Турійському районі нині є 5 амбулаторій, 19 ФАПів, 8 медичних пунктів. Не скорочуємо мережу, навпаки, 9 вересня відкрили ще один пункт у райцентрі. Бо в сьогоднішніх умовах це дуже важливо для жителів. Ті, хто вважає, що ФАПи віджили своє, не знають наших реалій. Реформування первинної ланки не повинно погіршувати доступність медичної допомоги. А 6800 жителів Турійщини ще не мають своїх сімейних лікарів, бо амбулаторії не повністю укомплектовані кадрами. Щоб утримати працівників, було придбано лікарям квартиру в Лукові, хату — в Купичеві, плануємо облаштувати житло і в приміщенні амбулаторії в цьому селі. Але його ремонт, який проводиться за кошти Світового банку, затягується. Амбулаторія «квартирує» в дитсадку, лікарі приїжджають по черзі. Тож про закриття медпункту в Мочалках і мови не вели, — розповідала директор Турійського центру первинної медико–санітарної допомоги Жанна Бучко.

За які кошти утримують малі заклади сільської медицини? Адже Національна служба здоров’я фінансує послуги лише сімейних лікарів, з якими люди підписали декларації. Вся увага нині, всі кошти — амбулаторіям. Жанна Олександрівна каже, що спільно вирішили працювати однією командою, не відмежовуючись від ФАПів. Звичайно, розкошувати ніяк, частину їх довелося перевести у медпункти, скоротили і молодших медичних сестер. Оплату енергоносіїв і забезпечення паливом повинні брати на себе сільради. Спільними зусиллями й зберегли заклади в селах.

— Лікарі не в претензії, що виділяємо кошти і на ФАПи, адже вони беруть на себе значну частину роботи на місцях. Молоді спеціалісти у нас отримують від 13 тисяч гривень, досвідчені —16—18 тисяч, тож гріх нарікати. Оплата праці фельдшерів теж «прив’язана» до кількості населення. На жаль, сьогодні вона низька. Хоча на таких людях, як Галина Калиновська в Мочалках, на багатьох її колегах і тримається сільська медицина. А молоді випускники медичних коледжів у глибинці працювати не хочуть, хоч і є вакантні місця, — констатує Жанна Бучко.

Буваючи у селах, цікавилася, як люди оцінюють перші результати реформування первинної ланки медицини. Ними колишні й теперішні керівники Міністерства охорони здоров’я задоволені. А от від селян довелося почути багато нарікань.

— Внучка, студентка, поїхала на навчання до Луцька і захворіла. Медсестра у коледжі порадила звернутися до інфекціоніста. Дівчина так і зробила, а їй кажуть: «Має бути направлення від сімейного лікаря». І навіть не поцікавилися, чому дитина ледь на ногах тримається. А сімейний лікар — у районі за 100 кілометрів. Помирай, нікому нема діла. Отака це реформа, — розповідала нам у Маковичах пенсіонерка Ольга Гуменюк.

— Помре хтось, треба довідку про смерть. А сімейного лікаря у вихідний день не знайти. Скільки нервів треба стратити, щоб узяти той папірець! — скаржилися жінки в іншому селі.

Жанна Олександрівна зауваження людей вважає справедливими. Згори не видно різних неув’язок, подібні проблеми видаються дрібними. Але у сільській місцевості, де дороги настільки розбиті, що автобуси не курсують, де жителі залишаються наодинці зі своїми бідами, кожна ситуація має бути врегульована.

— На мою думку, варто було б передбачити, щоб довідки про смерть видавав парамедик, який би разом із поліцією виїжджав за зверненням. Деякі обов’язки сімейних лікарів у нас виконують старші фельдшери, які з ними справляються не гірше, а іноді й краще завдяки величезному досвіду й совісному ставленню до роботи, — каже директор Центру.

Спілкуючись із Галиною Олександрівною Калиновською, ми запитували, чи не пішли її дорогою діти. Ні, обидві доньки стали вчительками, а не медиками.

— Напевне, тому, що змалку бачили, яка в мене непроста і дуже відповідальна робота. Пощастило, що діти, чоловік у всьому підтримують, допомагають. Зігрівають душу й добрі слова односельчан, і грамоти від влади маю. Тож не випадає покинути медпункт напризволяще, — сказала на прощання Галина Калиновська.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.