«День моєї смерті» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.30 € 30.83
«День моєї смерті»

«Любов охороняє вас набагато надійніше, ніж страх».

Фото cnn.com.

«День моєї смерті»

– Я надзвичайно щаслива усіх вас бачити! І одна з причин моєї радості – та, що я тут не маю бути, що вже давно повинна бути мертвою. Останнім днем мого фізичного існування мало стати 2 лютого 2006-го року, принаймні так моїх рідних та близьких запевнили лікарі

– Я помирала від n-каскадної лімфоми, особливої форми раку лімфовузлів. До лютого вже 4 роки боролася із хворобою. Як недуга змінила моє тіло? Ходити сама вже не могла, мої м’язи атрофувалися і мене возили на інвалідному візку. Важила я до 38 кг – висохла шкіра прилипала до худющого скелета. Дихання мені забезпечувала киснева маска, мене постійно била гарячка. Сама вже не могла їсти.

За роки недуги тіло вкрилося величезними, як лимони, метастазами. Вони були по всьому тілу, адже найбільше постраждали лімфовузли. Шия, груди, руки були всипані цими гігантськими кулями. Легені були наповнені рідиною, і коли я лягала, з них виділялася в’язка рідина, як і з метастазів — останні відгонили хіміотерапією і медикаментами.

На ранок 2 лютого 2006 року почали відмовляти органи, і я впала в кому. Лікарі запросили родичів та друзів попрощатися, бо смерть вже дихала в спину.

Повірите ви чи ні, але хоч мої очі були заплющеними і я знаходилася в комі, чітко усвідомлювала все, що діялося довкола мене. Немовби у мене відкрився периферичний зір, бо бачила своє тіло, хоча йому вже не належала. Моє єство було немовби відділене від тіла, воно жило своїм життям десь у двох паралельних світах.

Повірите ви чи ні, але хоч мої очі були заплющеними і я знаходилася в комі, чітко усвідомлювала все, що діялося довкола мене. Немовби у мене відкрився периферичний зір, бо бачила своє тіло, хоча йому вже не належала. Моє єство було немовби відділене від тіла, воно жило своїм життям десь у двох паралельних світах.

Бачила свого втомленого, розбитого чоловіка, який сидів поруч зі мною, батька й найкращого друга, яких давно втратила.

Я летіла за свідомість – і вона несла мене туди, де хотіла бути. Спостерігала за своїм братом, який терміново летів з Індії, щоб попрощатися зі мною. І зберігала чіткість думки, її ясність, розуміла, що хвора, що помираю, що в мене невиліковна хвороба, але разом з тим усвідомлювала, що зараз була набагато сильнішою, ніж коли знаходилася у фізичному тілі.

А також відчувала свій зв’язок з усіма: з лікарями, медсестрами, моїм чоловіком, моїм братом, моєю мамою. Начебто в нас була одна свідомість на всіх. Наче я могла відчувати те, що відчували вони. Переживала той біль, який тоді з’їдав їх. Я відчувала відмову лікарів від мене. Але водночас не була емоційно задіяна в цій трагедії, хоча розуміла, що вони переживають. Ніби ми ділили одну свідомість, єдину свідомість. Так воно мені уявлялося.

Я чітко розуміла, що тато намагався мені сказати: він просив мене повертатися назад. Але я так не хотіла! А навіщо? Бути тягарем для рідних, живим мерцем, джерелом страждань. Не бачила у тому потреби й навіть не бажала вертатися в те знівечене, побите хворобою тіло.

Проте чітко чула слова найкращого друга і тата: «Вертайся і живи життям без страху. Ти побачила, яким воно може бути. Проживи його ще раз». І я десь починала осягати істину: зрозуміла, хто я, ким була і ким можу бути. А тоді справді зрозуміла, що зможу побороти рак.

Лікарі чудувалися, не могли це пояснити, вони були дуже здивовані, але залишалися пильними. Рідні раділи. Ніхто не міг передбачити наслідків, я була ще дуже слабкою. Ніхто не знав, чи залишуся при тямі, чи вилікуюсь, чи знову впаду в кому. Але я усвідомлювала, що одужаю. Тому сказала своїм рідним: «Я видужаю, знаю, що одужаю, мій час ще не прийшов».

Через 5 днів метастази в моєму тілі зменшилися на 70%. Через 5 тижнів мене виписали з лікарні. Я повністю вилікувалася від раку. Тепер треба було повернутися до життя, і воно стало зовсім іншим.

Змінилося моє сприйняття світу, фізичного тіла, хвороб. Мені було дуже важко поєднати це нове розуміння зі своїм життям. Напевно, найкраще поясню все, що сталося зі мною, завдяки метафорі «склад».

Уявіть: ви сидите в дуже темному складі, де панує непроглядна темрява. Ви потрапили в підсобне приміщення оптового магазину, де так чорно, що хоч в око стрель. І ви нічого не бачите, темінь панує всюди. В руці у вас є маленький ліхтарик, ви вмикаєте його й освітлюєте свій шлях, бачите тільки ділянку, яку відкриває цей промінчик.

Коли спрямовуєте його в одну точку, все інше залишається в темряві. Ось у певний момент вмикається яскраве світло, і весь склад тепер видно. І ви розумієте, що це — величезна територія. Більша, ніж ви могли собі уявити. У ньому повно полиць з найрізноманітнішими речами: чого тільки на них немає! Щось красиве, щось не дуже, велике, маленьке, смішне й безглузде, неймовірних кольорів, неописаних і незнаних — усе, все на світі!

Деякі речі ви бачили колись, коли на них падав промінчик ліхтарика, інші — ні, бо світло до них не доходило. І от воно знову вимикається, і ви стоїте з ліхтариком у руці. І навіть якщо ви, як і раніше, бачите тільки те, що підсвічується його маленьким промінцем, то тепер знаєте, що насправді речей тут більше, ніж ви можете побачити за одну мить. Вам відомо уже, що це справді є, цього досвіду у вас не відібрати. Отак я відчувала — світ значно більший, ніж ми розуміємо.

Щоб ви краще це усвідомили, пограймося у гру. Роздивіться довкола себе і знайдіть усе, що має червоний колір, усі відтінки від червоного до пурпурового. Розгляньтеся і запам’ятайте. І якнайбільше, бо я доручу вам невеличке завдання. Тепер заплющіть очі й дайте відповідь, скільки ви запримітили предметів синього кольору? Жодного? Чому? А, ви на них не дивилися? Все ж вони стоять поруч із червоними. Але ви навіть не зауважили їх. Чому? Ви їх не усвідомлювали!

Дуже просто сказати: «Ви мусите любити людей», але одна з причин, чому захворіла на рак, — я не любила себе. Це дуже важливо. Якщо ми любимо себе, то цінуємо. Якщо ми цінуємо себе, ми показуємо людям, як до нас ставитися.

Промінець цього ліхтарика — це ваше усвідомлення. Коли ви світите своєю свідомістю на щось, воно стає вашою реальністю, тим, що ви переживаєте.

У вас перед носом може бути ще щось, але якщо світло не падає на цей предмет, ви його навіть не помітите. Подумайте про це.

А також про те, скільки мільярдів доларів ми витрачаємо на дослідження раку. Скільки коштують кампанії з вивчення цієї хвороби. Уявіть, якщо ми стільки ж коштів та енергії будемо вкладати в дослідження нашого добробуту — як зміниться світ!? Уявіть, що ми віддамо стільки ж енергії для добра — замість боротьби та війни. Ми б мали зовсім інший світ, якби змінили свій промінь усвідомлення.

На більш особистому рівні я хочу поділитися з вами п’ятьма великими уроками, які я взяла з цього досвіду.

1. Найважливіша річ, найважливіше, на що нам треба спрямувати своє усвідомлення — це любов. Дуже просто сказати: «Ви мусите любити людей».Але одна з причин, чому я захворіла на рак, — я не любила себе. Це дуже важливо. Якщо ми любимо себе, то цінуємо. Якщо ми цінуємо себе, ми показуємо людям, як до нас ставитися. Якщо ми любимо себе, нам не треба контролювати чи залякувати інших або дозволяти комусь контролювати та залякувати нас. Любити себе так само важливо, як любити інших. І чим більше ви себе любите, тим більше любові у вас є, щоб віддати іншим.

2. Другий урок — це жити без страху. Багатьох із нас виховували на дієті страху. Нас навчили всього боятися. Я лякалася: раку, поганої їжі, не сподобатися людям — всього. Боялася невдач. І більшість із нас виросли в страху. Люди думають, що він захищає від небезпеки, але насправді це не так. Любов охороняє вас. Якщо ви любите себе та інших, ви переконані, що в безпеці, і близькі люди не будуть ходити небезпечними дорогами. Любов охороняє вас набагато надійніше, ніж страх.

3. Третя річ, яку я дізналася і яка дуже важлива, — це гумор, сміх і радість. Нам з народження відомо, що це таке. Ми змалку знаємо, як важливо сміятися, тому що діти постійно це роблять. З народження відчуваємо, що таке любов і безстрашність. Сміх, гумор, уміння радіти життю дуже важливі. Важливіші, ніж будь–яка інша діяльність, яку ми можемо собі уявити. Якби в нашому житті було більше радості, якби наші політики навчилися сміятися, у нас був би зовсім інший світ. Коли б ми більше сміялися, було б менше хворих людей, менше лікарень і в’язниць.

4. Четвертий урок, який я завчила: життя — це подарунок. Багато людей проживають свій вік як виснажливу щоденну роботу, але так неправильно. На жаль, тільки коли ми втрачаємо щось цінне, то розуміємо всю його значущість. Мені треба було втратити життя, щоб усвідомити його важливість. Я б не хотіла, щоб інші припускалися цієї помилки, тому ділюся моїм досвідом з вами. Я не хочу, щоб люди зрозуміли потрібність свого життя, коли вже надто пізно. Ваше життя — це дар. Навіть ті випробування, які приходять, — це теж дар.

Коли я захворіла на рак, то було найбільшим випробуванням для мене. Але сьогодні, озираючись назад, розумію, що це був найбільший подарунок. Люди думають і я думала, що рак мене вбиває, але насправді я вбивала себе до того, як занедужала. Рак врятував мені життя. Всі ваші випробування — це дар. Наприкінці ви це зрозумієте.

5. П’ятий і останній урок: найважливіше для вас — це бути собою. Будьте собою, наскільки це можливо. Світіть якомога яскравіше. Використовуйте свою унікальність. Зрозумійте, хто ви, з’ясуйте, хто ви. Любіть себе незалежно від обставин, просто будьте собою.

І з цими п’ятьма речами я запрошую вас у безстрашне життя…

Аніта МУРДЖАНІ, британка індійського походження, яка на останній стадії раку 30 годин перебувала у комі і дивовижно зцілилась (стаття на сайті tutkatamka.com.ua).


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.