Утікала за щастям, а воно втікало від неї… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92
Утікала за щастям, а воно втікало від неї…

Їй би податися геть звідси, у світ, який дивиться із журналів звабливими фото великих міст.

Фото s.poembook.ru.

Утікала за щастям, а воно втікало від неї…

Щастя — ​це птах, якого зловиш за хвіст, а він вирветься, залишивши в руках тільки пір’їнку. І ту вітер вкраде… Тепер Віра це знає

…Дівчина була вродливою. Куди тим артисткам розфарбованим до неї, казали в селі. І зітхали водночас: якби ж то Вірині батьки були живі. Вивчилася б. Може, й артисткою стала б. А Євгеня, так кликали Вірину тітку, не має за що племінницю вчити. Своїх трьох дітей виховує.

Ще перед закінченням школи тітка почала гадати, за кого б то видати заміж Віру, аби одним ротом менше стало. Щоправда, дівчина про шлюб не думала. Їй би податися геть звідси, у світ, який дивиться із журналів звабливими фото великих міст. Одягнутися модно. Віра навіть на їхній райцентр згідна.

До нього десять хвилин їзди. Вона з Євгенею на ринок молоко, сметану, сир возить. Мають постійну клієнтку — ​вишукана молода жінка купує в них продукти. Її парфуми, вбрання, манери запаморочують дівчині голову. Потай заглядає в маленьке люстерко, порівнює свою вроду з покупчинею. Вона, Віра, вродливіша…

…Її думки щодо життя навіть у райцентрі матеріалізувалися. Майже. Ігор жив у передмісті. Дитиною скалічив ногу. Накульгував. Уже тридцятка на носі, а нареченої нема. Хлопець був хорошим шевцем. І поремонтувати, і пошити взуття міг. Навіть із міста до нього приїжджали.

Євгеня знала Ігоревих батьків. Ті привозили на ринок яблука зі свого саду, який у Личків був розкішний. Вирішила звести племінницю з їхнім сином. Заради цього якось сама, без Віри, на ринок поїхала. Обережно завела мову з матір’ю хлопця. Проте жінка й без натяків усе зрозуміла.

Не невістка годила свекрусі — ​навпаки. Ігор також був уважним і терпеливим до молодої дружини. Покохав її. Віра ж його соромилася. 

— Чи погодиться Віра на це? Не палкою її ж під вінець гнати…

— А де подінеться? Щось я не бачу, аби кавалери сироті набридали. Проте звабити дівчисько кожен мастак. Не чекати ж, поки в запасці принесе. Віра все вміє робити. Господарку порає. Вчиться гарно, але кому це треба. От стане повнолітньою і…

Євгеня таки звела племінницю з Ігорем. Знала б вона, як Віра її за це ненавиділа. Як, зрештою, і чоловіка.

Не невістка годила свекрусі — ​навпаки. Ігор також був уважним і терпеливим до молодої дружини. Покохав її. Віра ж його соромилася. Біля нього вона така гарна, струнка. Сільські сороки перешіптувалися:

— Погнало ж дівку з якогось дива заміж за кульгавого. А вона, мов намальована…

Свекруха наполягала, аби невістка закінчила курси продавців. Віра влаштувалася на роботу в магазині на околиці міста. Там часто зупинялися водії, аби щось купити. І якби один із них покликав її з собою в інше життя — ​була б не проти.

Такий знайшовся. Казимир жив в обласному центрі. Двічі розлучений. Часто їздив у сусідню область у відрядження. Трошки старший за Ігоря. Зате як гарно залицяється. Які компліменти каже. Подарунки привозить. Закохалася по вуха. Була готова на все заради свого Казика.

— Я розлучуся з Ігорем, — ​сказала якось.

— Ні-ні, не треба. Спершу поживемо просто так, а тоді побачимо…

— Значить, утечу.

— Скажи своєму чоловікові, що… на деякий час ідеш від нього. Не вистачало, аби тебе міліція шукала.

— На деякий час?

— Ну, це так… аби надурити. А потім…

Ігор чи не вперше побачив дружину веселою. Гадав, може, вона врешті покохала його. А можливо, завагітніла. Та вранці наступного дня побачив записку: «Деякий час буду жити окремо. Не шукай мене». В Ігоря нила покалічена нога. І душа. А Лички-старші хапалися за серце і не знали, як дивитися людям у вічі.

Велике місто здавалося Вірі чарівною казкою. А Казик такий уважний. Їм так гарно і любо в його подарованій батьками квартирі. Невдовзі Віра зрозуміла, що вагітна.

— Казику, у нас дитина буде…

— Ні, дорогенька, це не моя дитина. Це твого… А тому її краще позбутися.

— Твоє дитя, коханий, твоє…

Казимир розізлився. Шарпнув Віру з дивана. Поставив перед собою і мовив:

— Мама все влаштує. Це не моя дитина.

Вірі стало лячно. І до Ігоря повертатися не хотіла. Бо він також не повірить, що це його дитя. Певно, вже прокляли її Лички. Й убивати ненародженого малюка не хотіла.

...Прошкувала вулицею. Надвечірнє місто продував холодний вітер. Голова йшла обертом від думок. Тепер усе тут видавалось їй байдужим і хижим. Чужим. Вона приїхала сюди за щастям, а щастя втікало від неї…

Віра стояла на колінах перед Казимиром. Просила не страчувати дитини. Обіцяла «вибити» в чоловіка розлучення.

…Днями їй наснився дивний сон. Ігор тримав малюка. А вона запитувала, куди потрапляють душі страчених, нехрещених дітей. Злякалася такого сновидіння.

— Скоро прийде мама. Все вирішимо. Вона в лікарні працює.

Жінка суворо глянула на Віру. Потім про щось шепотілася з Казимиром на кухні. Син переконував, що наразі не хоче втрачати Віру. Але й чужої дитини не хоче. А тому — ​вихід один…

— Ми з батьком закриваємо очі, що ти сюди дівчат водиш. Але вагітну…

— Мамо, я ж не знав. Та й вона також лише щойно…

Жінка, на мить задумавшись, махнула рукою і зайшла до кімнати.

—Дурепо, в мого сина не може бути дітей, — ​мовила до Віри. — ​Тому й розлучився. Втямила?

— Я вам не вірю.

Під час аборту щось пішло не так. Почалася кровотеча. Віра потрапила в лікарню. Навідувалася Казимирова мама. Не для того, щоб пошкодувати. Хвилювалася, аби все благополучно закінчилося. Казимир прийшов лише раз.

— Мене скоро виписують. Але до повного виздоровлення, кажуть, треба почекати. Потрібен час. Я кохаю тебе, Казику, і заради тебе…

— Я приїду за тобою, — ​перебив. — ​А зараз у мене справи.

Приїхав він за Вірою до лікарні аж надвечір. Але повіз не до своєї квартири. А туди, звідки забрав. Казка чарівного міста виявилася сумною. І короткою…

Уже майже стемніло, коли знесилена Віра ступила на подвір’я Личків. Ігор сидів на лавці. Він завжди чекав її…

— Ігорю, — ​тихо мовила.

— Не кажи нічого. Йди до хати.

Лички-старші аж зойкнули від вигляду невістки. Ігор виходжував зрадливу дружину. Цікавився, чия це була дитина.

— Не твоя, — ​кинула у відповідь.

Свекри мовчки терпіли сором заради єдиного сина.

Євгеня намагалася не потрапляти на очі сватам. Ті не влаштовували скандалу, просто сказали:

— Не пара Віра з Ігорем. Не треба було їх зводити. Ви почали життя їй псувати, а ми на те пристали. Хотіли позбутися племінниці — ​позбулися. А ми не подумали, що може бути ось так…

…Віра навчилася плакати, щоб ніхто не бачив. Пекучі сльози пропікали душу. Особливо коли до магазину, де тепер працювала, заходили мами з маленькими дітьми. Шукала схожість своєї дитини, якої не бачила, з чужими малюками. Уявляла свою дівчинку чи хлопчика. Подумки розмовляла то з нею, то з ним. Каялася. Часом здавалося, що втрачає глузд. І ридала невидимими слізьми…

Чоловіки й далі кидали небайдужі погляди на симпатичну продавчиню. Але її тепер це зовсім не хвилювало. А Ігор справляв дружині гарні туфлі, чобітки. Нічого не шкодував. Його Віра повинна виглядати чудово.

Лички-старші з усім змирилися. У цій сім’ї Віра не почула жодного слова докору.

…Першим залишив цей світ свекор. Невдовзі за ним — ​свекруха. Ігор ремонтував односельцям взуття і доглядав сад.

…У п’ятдесят Віра стала вдовою. В останній момент зізналася чоловікові в своєму гріху, що стратила їхню дитину. От лише не знає, чи почув Ігор. Чи був ще при свідомості.

…Вона дбає про сад. Возить на ринок яблука — ​гріш якийсь капне. Сумує за Ігорем. Ніколи не думала, що почуватиметься самотньо без нелюбого чоловіка.

…Днями їй наснився дивний сон. Ігор тримав малюка. А вона запитувала, куди потрапляють душі страчених, нехрещених дітей. Злякалася такого сновидіння.

У неділю поїхала до монастиря. Її там ніхто не знає. Не осудить. Там і запитає.

— Неохрещені діти також отримають спасіння, — ​відповів їй ченець. — ​Бо в Господа до них особливе ставлення. Моліться.

Дорогою додому згадала слова свекра, який казав, що у птахів — ​душі дітей. Бо вони безневинні та найближче до Бога. І завжди восени на яблунях залишав трішки плодів. Для пернатих. Тепер і вона буде так робити. Можливо, в якійсь пташині — ​душа її ненародженого малюка…

Ольга ЧОРНА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.