Міліціонер застрелив жінку й чотирьох дітей - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.48 € 26.42
Міліціонер застрелив жінку й чотирьох дітей

Лише пам’ятник з металевою табличкою на старому цвинтарі – свідчення злочину, скоєного дільничним Воротніковим.

Фото Костя ГАРБАРЧУКА.

Міліціонер застрелив жінку й чотирьох дітей

Дивом врятувався 11-річний хлопчик, який заховався на печі

Про цей випадок ми дізналися з архівної знахідки. Документ — «Витяг із інформаційного бюлетеня ЦК КП(б)У №36 про порушення законності у Волинській області від 29 листопада 1944 року» — публікуємо без редагування. Оригінал зберігається у Центральному державному архіві громадських об’єднань України

Пані Павліна вперше розповіла історію про трагедію родини.
Пані Павліна вперше розповіла історію про трагедію родини.

 

Кров холоне від страшних фактів 

«Волынская область

О фактах нарушения советских законов и неправильного отношения к местному населению.

Некоторые партийные и советские работники и особенно работники органов НКВД и НКГБ грубо нарушают советские законы.

Так, например, в селе Ляхово Порицкого района участковый уполномоченный милиции Воротников, получив задание от начальника РО НКВД задержать гражданина Парфенюк, как будто бы дезертировавшего из Красной Армии, с 4-мя бойцами из группы охраны общественного порядка в 8–9 часов вечера окружил квартиру гражданки Парфенюк, ворвался в квартиру и, «чтобы напугать» Парфенюк, застрелил из автомата ее дочь. С целью сокрытия преступления Воротников застрелил гражданку Парфенюк, ее 15-летнего сына, вторую дочь и 3-месячного ребенка.

Проверкой установлено, что гражданин Парфенюк находится в Красной Армии и никогда оттуда не дезертировал...»

Думаю, текст нікого не залишив байдужим. Дільничний міліціонер із місцевими активістами вбили жінку й чотирьох діток. Не пошкодували навіть немовляти. За що? Архівний документ не дає відповіді на це запитання.

Хоча з тих пір минуло 75 літ, але, вирушаючи у відрядження, я сподівався, що хтось щось повинен пам’ятати. Отож, село Ляхово нині називається Старосілля і належить до Павлівської об’єднаної територіальної громади Іваничівського району. А там живе Павліна Панило, яка нам розповіла чимало подробиць тієї історії.

Читаю жінці документ, вона перебиває мене й пояснює:

— Там сказано: «гражданин Парфенюк», то мій батько — Микола Парфенюк, 1900 року народження. Я його дочка від другого шлюбу. Він не міг бути дезертиром, як написали чекісти, бо в армії не служив. Тата мобілізували совєти на роботу, працював у Луцьку, розбирав зруйновані будівлі після німецького бомбардування.

Матір і дитинку вбив одним пострілом

Під час нашої розмови з пані Павліною вдалося відновити картину злочину та трагедію великої родини. У Миколи та Варвари Парфенюків із села Ляхово було шестеро дітей. Найстаршого Микиту мобілізували, й він перебував на той час у резервному полку в Саратові. З батьками жили Віталій, Федір, Василина, Степан і маленький Іванко.

В одній могилі — велика сім’я Парфенюків, закатована дільничним Воротніковим.
В одній могилі — велика сім’я Парфенюків, закатована дільничним Воротніковим.

 — Коли Воротніков з активістами увірвалися в хату, то Варвара якраз годувала груддю тримісячного Іванка. Він їх однією кулею застрелив, — розповідає подробиці пані Павліна. — Потім не могли витягнути цицьку з рота мертвої дитинки. Найстрашніше, що з тим міліціонером були люди з нашого села. Хоч я знаю, хто то був, але вам не скажу, — заявляє жінка. — Вже всі вони відповідають за свої злочини перед Богом. Варвара тільки крикнула до одного з них: «Куме, ти маєш совість? Ти ж їх хрестив, а тепер прийшов убивати?!». Діти кинулися рятуватися, але вона їм сказала: не втікайте, вони все одно нас поб’ють».

Ніхто ж із карателів не сподівався, що залишиться свідок — 11-річний Федір. Він сидів на печі і бачив, як розстрілюють маму, братиків і сестричку. Це він згодом розказував, що два рази була осічка, автомат у Воротнікова заклинило.

Варвара тільки крикнула до одного з них: «Куме, ти маєш совість? Ти ж їх хрестив, а тепер прийшов убивати?!»

— Закатувавши сім’ю, вони обклали соломою й запалили хліва, — продовжує Павліна Миколаївна. — А хтось із тих місцевих активістів сказав міліціонеру: «Ще їдного хлопця нема». Хотіли замести сліди цього страшного злочину й кинулися шукати свідка, але Федя зумів вирватися й утік. Прибіг у крайню хатину й проситься, щоб пустили. Але люди відмовилися: як будуть тебе шукати, то й нас поб’ють.

Переляканий хлопчина бігав від хати до хати. Аж у четвертій його прихистили, там жило двоє сестер. Він заліз на піч і зарився в жито. Федір у цих дівчат переховувався, аж поки батько не приїхав із Луцька. Йому повідомили, що якісь невідомі люди вбили всю сім’ю. Але все таємне стає явним.

Федя впізнав убивцю

— Коли батько пішов із сином в Іваничі в міліцію, то там хлопчик побачив і впізнав того Воротнікова. Федя став кричати: «Тату, це він застрелив маму й усіх наших» — і кинувся з переляку втікати, — розповідає жінка. — Кажуть, що того міліціонера заарештували й посадили в льох, а яка його подальша доля, то я не знаю. Чи був суд, чи його просто перевели служити в інше місце. Нічого не чула.

Цікавлюся у пані Павліни, як її мама стала дружиною Миколи Парфенюка.

— Батько поховав жінку й чотирьох дітей. Залишився сам. Мав 60 гектарів землі, яку треба обробляти, і в домі потрібна господиня. Моя мама Олена на той час уже стала вдовою, — розповідає Павліна Миколаївна. — Її перший чоловік пішов на фронт й пропав безвісти. Мама згадувала, що було дуже страшно, коли вона прийшла в ту хату, в якій закатували Варвару і дітей. Одна стіна, піч і грубка — в крові. І нічого не могли вдіяти. Вони обдерли штукатурку, винесли, зробили нову й побілили. За якийсь час кров знову з’являлася на стіні.

За словами моєї співрозмовниці, активісти дуже хотіли, щоб Микола Парфенюк вибрався із села, підкидали йому записки з погрозами, що і його заб’ють. Її батько того всього не витримав. Він помер від виразки шлунка у червні 1946–го, проживши лише 46 літ. А донька Павліна народилася через два тижні — 4 липня.

— Моїм батькам так і не дали сільські начальники розписатися. Тому я виросла з маминим прізвищем Трач, — продовжує жінка. — А після татової смерті нас із тієї хати вигнали, але це вже інша тема.

Разом із Павліною Панило ми вирушили на старе кладовище, розташоване за кілька кілометрів від Старосілля. Як пояснила жінка, колись цей цвинтар на пагорбі став місцем останнього спочинку для людей із кількох сіл.

— Моя мама все життя забороняла навіть згадувати цю страшну історію. Коли я починала розпитувати, лише казала: «Дитино, не лізь, воно тобі не треба», — розповідає дорогою моя співрозмовниця. — Микита Парфенюк також не хотів зачіпати сімейну трагедію, він помер в Іваничах. І Федя не міг тут жити. Він же знав людей, які були з Воротніковим. Пішов в армію, після цього одружився. Осів у Житомирській області, мав трьох дочок. Він сюди майже ніколи не приїжджав.

Усіх замордованих Парфенюків хоронили в одній величезній могилі. На хресті металева табличка із шістьма іменами, одним прізвищем та написом: «Тут спочиває сім’я, котра загинула у 1944 році. Спіть, мої рідні, вічним сном. Цей останній дар від сім’ї Парфенюка Микити поставлений у 1981 році». Пані Павліна поясн3ює, що батько похований біля дітей і дружини Варвари.

***

Ми поки що не знаємо, як покарали дільничного Воротнікова за цей страшний злочин. Не виключено, що тихенько звільнили з органів чи відправили на «заслужений відпочинок». Якщо вдасться з’ясувати якісь подробиці, то обов’язково розкажемо у газеті. Можливо, хтось із читачів «Волині» може доповнити трагічну історію сім’ї Парфенюків — будемо вдячні. 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.