Галина Міндер і меблі виготовляє, й іконостас вирізає... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92
Галина Міндер  і меблі виготовляє,  й іконостас вирізає...

У цих прикрас – аромат мигдалю, абрикосів, яблук...

Фото Євгенії СОМОВОЇ.

Галина Міндер і меблі виготовляє, й іконостас вирізає...

В руках єдиної на Волині жінки-різьбяра оживає дерево

Не дім, а справжня писанка й музей

Галина Міндер живе на околиці села Звірів Ківерцівського району. Її хату видно ще здалеку — ​біленька, розфарбована квітами. Будувалася вона за власним проєктом. Переступаєш поріг — ​і потрапляєш у музей. Усюди дерев’яні скульптури, маски, декоративні вази, картини… На каміні, оздобленому косами, серпами, — ​колекція старовинних прасок. Обіч — ​древній (ще польський!) програвач. Вхідні двері підпирають чудернацькі стовбури дерев. Знайшлося місце і для бабусиної скрині, саморобного дерев’яного чемодана. Такий можна побачити лише у фільмах перших післявоєнних років.

Екобудинок Галина спроєктувала сама.
Екобудинок Галина спроєктувала сама.

 У будинку відчувається подих лісу, запах свіжого дерева. Він повен несподіванок й оригінальних речей, які майстрині подарувала природа. Його дизайн пані Галина продумала сама і меблі зробила власноруч. Замість табуреток у неї пеньки з м’яким сидінням. Вони слугують і підставками для квітів. І світильник, оздоблений чудернацькими гілками, тут не магазинний.

Любов до дерева їй передалася від батька Данила Микитовича, неперевершеного майстра. Столярку в нього замовляв увесь район. Жінка пригадує, як годинами могла спостерігати за його роботою, за витками стружки, що вилітала з–під рубанка. Запах дерева вабив, зачаровував дівчину. Тож після закінчення восьмирічки довго не роздумувала з вибором професії. Хоч і мама була проти («Хіба то жіноча професія — різьбяр?»), вступила до Дубенського профтехучилища, що на Рівненщині. Але провчилася два тижні і покинула. Злякалася, що не зможе навчатися, бо ж усі однокурсники прийшли туди після художніх шкіл. А вона вчилася малювати самостійно. Пішла працювати на Ковельську швейну фабрику. Можливо, трудилася б там і нині, якби не незадоволення собою. Не могла вона шити так, як усі. Їй хотілося вдосконалювати речі, прикрашати. Тому через рік повернулася в училище. Пані Галина вважає, що їй поталанило, бо ж потрапила в групу відомого різьбяра Миколи Бондарчука. Саме він побачив у ній перспективну ученицю, підказав, у якому напрямку працювати. «У тебе є чуття дерева, ти розумієш його душу, бачиш у ньому те, чого не помічають інші. Спробуй робити лісові скульптури, вдосконалювати створене природою», — сказав їй майстер.

Попрацювавши художником–оформлювачем у Старовижівському держлісгоспі, на льонозаводі, Галина пішла на «вільні хліби».

Завершує створене природою

Галина Міндер із дитинства бачила красу у звичних речах. Якщо подружки, з котрими часто ходила збирати ягоди, гриби, проходили мимо якоїсь незвичної форми гілочки, шишки чи травинки, то вона не обминала їх. Приносила додому і робила з них аплікації, сувеніри. Згодом у діло пішло й коріння дерев.

Взимку приємно посидіти біля такого каміна.
Взимку приємно посидіти біля такого каміна.

 Заготовки для своїх рукотворів у техніці коренепластики спеціально не шукає. Буваючи в лісі, наткнеться на якесь кострубате коріння чи чудернацьку гілляку і тягне додому.

— Усе нерівне, криве, горбате — то моє, — каже, усміхаючись, пані Галина.

Звернула увагу на перебинтовані пальці співрозмовниці. Каже, що травми в її роботі не дивина. Адже працювати доводиться і сокирою, і пилкою… Але на поранення, втому не звертає уваги. Коли є робота, поспішає швидше її закінчити.

Якесь внутрішнє чуття їй підказує, що з цієї гілки може вийти цікава річ. Що саме — іноді й сама не знає. А візьметься за роботу і фантазія вимальовує, що має бути. А ось до деяких лісових дарунків руки не доходять довгенько. Можуть лежати роками, чекаючи свого часу.

Матеріали для лісових скульптур майстриня збирає найчастіше навесні. Тоді з них краще здирати кору. Іноді вони чималенькі. І тендітній Галині не під силу їх нести. Доводиться просити друзів, щоб допомогли привезти. Вже у майстерні, яку жінка облаштувала в будинку, вона очищає їх від кори і моху. Фантазія підказує, що слід зробити: скульптурну композицію чи якогось звіра… Галина каже, що природа — великий майстер. Тож треба лише підправити, завершити те, що розпочала. Часом достатньо додати якийсь штрих.

Звернула увагу на перебинтовані пальці співрозмовниці. Каже, що травми в її роботі не дивина. Адже працювати доводиться і сокирою, і пилкою… Але на поранення, втому не звертає уваги. Коли є робота, поспішає швидше її закінчити.

«Мене тягне до всього, що із землі і води»

— Я люблю свою роботу, якщо вона є, можу два–три місяці не виходити з дому, працювати, — каже майстриня.

А від її нестачі вона не страждає ніколи, завжди знайде чим зайнятися. Адже полюбляє вишивати, в’язати гачком, розфарбовувати пляшки, малювати, плести макраме, шити одяг, робити прикраси із кісточок плодових дерев, ляльки–мотанки… Ще одне її хобі — збирати речі старовини, що розповідають про побут народу, його життя. Нещодавно освоїла і виготовлення світильників із лагенарії та музичних етноінструментів із борщівника, так званих дощовиць.

— Ця рослина у свіжому вигляді викликає опіки, а коли висушити — безпечна. Беру її стебло, — розповідає Галина, — насипаю туди пшона або гречки, проколюю дірочки, розфарбовую — і виходить флейта, яка видає звуки, подібні до шуму дощу.

Свої вироби жінка спершу роздаровувала, але коли побачила в однієї знайомої, в якому вони жалюгідному стані, заболіло серце. З тих пір не дарує. Пробує реалізовувати їх. Її вироби можна було побачити на виставках у Волинському краєзнавчому та Ківерцівському музеях. Є вони і в домашньому. Його експозиція відкрита для огляду всіх охочих. Тож біля будинку Галини часто зупиняються проїжджі, заходять, аби ознайомитися з етноречами та рукотворами майстрині.

Коренепластика, інші вироби — це хобі жінки. Причім витратне. На ньому не заробиш особливо. Тож годує її інша робота — виготовлення, реставрація церковного начиння. У Яровищенській, Залютівській, що на Старовижівщині, та одній із луцьких церков вона прикрашала іконостаси, Царські врата, аналої. А в Костопільській на Рівненщині — престол. Є її роботи і в храмах Рівного, Львова, Здолбунова.

— Над іконостасом працюю до пів року, — розповідає Галина. — То кропітка робота. Спершу малюю проєкт, а тоді вирізаю кожну деталь, золочу її. Щоб вийшло, як задумала, треба мати пластику в руках, чуття міри, аби зробити необхідну пропорцію лаку й ажурну різьбу.

Майстриня у постійному пошуку, як каже, знаходить роботу для своїх невтомних рук. У майбутньому вона хотіла б зайнятися гончарством. Каже, що тягне її до всього, що із землі й води. А ще планує розширити експозицію та площу домашнього музею, відвести для нього кімнату на другому поверсі будинку. Хотілося б, аби відвідувачам було комфортно, а експонатам не так тісно, як нині.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.